Завантажити

вже літнього чоловіка так дужо, що він рішуче ввімкнув запалення, рвучко розвернувся і рушив майже наосліп на зворотну дорогу. Помчав настільки стрімко, що не помітив, як за ним з бічної вулички рушило якесь невідоме чорне авто...
Марко дивився лише вперед. Він навіть не намагався заспокоювати себе, бо не усвідомлював свого гніву, який в ньому зненацька спалахнув, оскільки щиро вважав, що нарешті вчинив мудро і розважливо, навіть шляхетно. Не розумів і не хотів розуміти, що зараз його підганяє на втечу з цього містечка. Він просто летів у невідоме, ні трохи не нервуючи через те, що раптом і так дужо прокинулася в ньому давня, здавалося, що й геть призабута, зобида на батька, якого давно не було поруч із ним. Помчав, не згадуючи, що ще вчора була скинулася в нього несподівано думка назвати свою недільну поїздку “осінньою прощею до могил предків”. Щось там було і справді незвичного для всіх прожитих Марком літ, що дивна думка йому сподобалась, навіть хотів був замовити квіти. Але потім відкинув той намір, бо подумав, що незнайомі люди не зрозуміють його не так, як треба, хоча і не став удаватися до визначень, а як воно треба...
Виїзд з містечка на швидкісне шосе був трохи освітленим, хоча й ті вузенькі вулички, які розходилися на різні сторони з маленької площі, вже теж відкрилися частково для оглядин, бо туман став досить прозорим. Настільки прозорим, що можна було б при бажанні впізнати ту єдину, котра мала привести до рідної домівки, але Марко вже багато років тому попрощався з нею назавжди, і від давнього, майже такого, як сьогодні, холодного дощового ранку ніколи не хотів згадувати батьківського дому, як свого. Не схотів і нині навіть поглянути на нього, аби пересвідчитися, що й насправді він там нічого не втратив, віддаровуючи батькову спадщину незрозумілому власникові – місцевій громаді. І враз йому стало смішно, мабуть, він розреготався першого разу за все своє довгеньке життя до веселих сліз:
- Гуртове – то ж таке саме, як чортове! Ой, же який я молодця, нехай вони і знаються з тою чорною силою. Нехай! Нехай складають йому чорні молитви, бо не здатні до білої прощі, бо ласі на дармове! Ніколи потім не згадаю цього несподіваного прояву своєї слабкости, забуду геть, що таке могло статися зі мною, що теж покинув нагальні справи і подався по дармове! Забути! Забути і край!...
Марко мчав і мчав геть від уразливих споминів, тікав стрімко від минулого і від сьогодення, немов його підганяла, хоча мала стримувати, жорстока думка, від якої не було йому де подітися, що нема йому куди поспішати нині чи навіть завтра. Справді нема, бо нема у нього майбутнього з усіма своїми величезними статками і нагальними справами. Він усвідомлював, не сперечався із собою, що таку долю обрав давненько собі сам, коли щодня без перепочинку гнався без ніякого спочинку за примноженням свого багатства, не бажаючи витрачати часу на створення сім’ї, на друзів, на якісь життєві принади. Навіть на якісь приємні дрібнички, якщо вони не були дотичними до його справ. Це вчора в Марка скинулася непрохана думка, яка з’явилися занадто пізно, що варто було б йому мати для своїх накопичень якогось ріднішого спадкоємця, ніж ефемерна держава чи її дрібніша часточка. Сьогодні він реготався з місцевої громади, хоча не міг собі уявити жодного її конкретного представника. “А для чого? А кому? – Зле перепитував у себе ошалілий Марко, натискуючи безконтрольно на педаль акселератора – мине якийсь час і вони всі теж незабаром розвіються на сумний порох, яким перед тим стану і я сам. Розвіються у будь-якому випадку.”
Марко вже й сам давно не розумів, куди несе його з такою шаленою швидкістю авто, де він має нарешті спинитися, аби перечекати свою мимовільну, а тому і неконтрольовану шалену лють. Не розумів, чого в тім шаленстві більше: злости чи зобиди, чому водночас регочеться і збиткується з невідомих людей. Не розумів, чому не може спинитися і перечекати, і пригасити спогади про давню осінь, про тодішній батьків учинок. Той вчинок, якого він зміг згодом зрозуміти, але якого й досі не міг вибачити батькові, який викликав у нього щойно раптову, незрозумілу своїм шаленством, лють вже теперішнього осіннього ранку. Може, через подібність погоди?... Вже не було і залишків ранкового туману, вже й продралося крізь густі хмари трохи заспане сонце, а Маркове авто наче крутилося навколо столиці безкінечною окружною дорогою, бо керманич ніяк не міг вирішити, де йому треба з’їхати на якусь іншу, аби вирватися із зачарованого кола. Його пригнічувала дурна думка, що всі бічні дороги з головної сьогодні певно заведуть його в нікуди...
Проте, щось таки сталося неймовірного на тій маленькій площі в маленькому містечку серед густого туману, сталося таке, яке зуміло вибити Марка з рівноваги, вибухнути дивною злістю, подібною до розпачу. Але Марко не те, що не міг зрозуміти, а навіть не замислювався над справді містичними проявами там і зараз на кільцевій дорозі: звідки ще додається пального для цієї шаленої гонитви в нікуди по ніщо.

читати