Завантажити

сплюхи?”
Назвати їх своїми краянами в Марка не могло знайтися і найменшої підстави, але його не прихована зневага до містечкових жителів навіть і не потребувала якогось обґрунтування. Він загалом не розумів, як можна до когось ставитися якось інакше, тобто – ліпше ніж до інших, лишень через те, що хтось із них може бути з одного місця народження, чи одної конфесії, чи одного коліру шкіри, чи Бог його відає, як ще можна родичатися за несуттєвими ознаками, бо те і геть усе подібне не мало ніякої дотичности до простої формули Маркового життя – “Бізнес не є школою гуманізму. Не є, не був, не буде ніколи!”...
Згадка про вчорашню телеграму, про дзвінок нотаря і про це сонне і глухе містечко повернула хід Маркових думок до спогадів про батькові справи, про нього самого. Згадався знову той осінній день у призабутому часі, коли батько раптом вирішив прилаштувати єдиного сина до закритого пансіонату подалі від себе, аби мати можливість спокійно завершити свої справи. То трохи згодом, коли батька вже не стало, управитель маєтку, який і тоді вважався малому Маркові старезною, немов дивовижною доісторичною істотою, надіслав Маркові, як спадкоємцю, великого листа зі звітом про батьківський заповіт. Батько, коли поспіхом одвозив сина до пансіону, вже встиг дізнатися, скільки місяців йому залишилося жити, через те не схотів, аби Марко був присутнім при похороні, бо пам’ятав, як довго і як важко відходив син зі стресового стану після недавньої материної смерти. Сповістив управитель також, що йому Марків батько доручив до певного часу опікуватися маєтком та банківськими справами через відсутність близьких і надійних родаків. А на пізніший час є інші розпорядження, проте вони стануть відомими лише згодом...
Батько встиг за кілька місяців порозпродувати багато що зі свого майна, аби покласти отримані гроші на банківські рахунки під надійні відсотки, на які мав закінчити Марко навчання, після чого мусив уже сам вчитися долати подальші життєві негаразди. Мусив тільки сам заробляти собі на шмат хліба та на все інше, без чого хліб може бути просто гірким підтвердженням злиденного існування між собі подібними старцями. Батько залишав сина самостійно випливати без початкового капіталу цілком свідомо, бо знав надто багато прикладів, коли діти отримували від батьків і більші статки, але не маючи досвіду ними вправно користуватися, швидко втрачали все. Дехто якийсь там час ще міг трохи протриматися на поверхні серед дрібненьких брижів, а ледь здіймалася сильніша хвиля, швидко діставався самого дна. Марко мав про те добре знати, аби подібне чи й гірше не сталося із ним, мав отримати пристойну освіту і потім спромогтися самому вибороти пристойне місце в суспільстві. Батьківський спадок згодом мав бути або примноженням набутого вправно Марком багатства, або порятунком сина від злиднів, коли б він до тридцяти років не зумів би самостійно стати міцно на власні ноги. Через те і Маркове право отримати батьківські кошти і почати ними розпоряджатися на власний розсуд поставало лише через п’ятнадцять років після відходу батька до вічности...
Покладено було гроші в різні банки і різними сумами, аби їх максимально зберегти від можливих негараздів у якомусь з отих банків, для того батьком і було розпродано майже все з рухомого і нерухомого майна, із цінних паперів – і все було обернуто лише на банківські гроші, все, крім старого маєтку...
Садиба з кількома давніми спорудами була для батька ностальґійним залишком родинної пам’яти про славних колись прадідів, а ще в ньому мав доживати свого віку старий управитель з кількома робітниками. Доживати не жебраком десь у сирітському притулку, а майже господарем, бо саме йому надавав батько право користуватися банківськими рахунками. Управитель мав контролювати надходження коштів і на Маркове навчання, і на те, аби підтримувати в придатному для життя стані довірену йому стару садибу, яку батько все своє життя гонорово називав лише родовим маєтком. “Але ж самим гонором не прожити, аж ніяк не вижити за наших часів, бо той гонор нині може лишень злегка полоскотати хворі амбіції, й то не кожному, а лише по-справжньому хворій на самолюбство людині, ” - подумалося несподівано Маркові...
От, і не стало вже й старого управителя. Його поховали вчора, а нині треба буде стрічатися Маркові з нотарем і познайомитися з обома заповітами: другим батьківським та управителя. Як учора Маркові нагадав у коротенькій розмові нотар, батько дозволяв синові, чи іншому спадкоємцю, якщо такий знайдеться на той час, прочитати настанови і розпорядження щодо долі маєтку і банківських рахунків лише після смерти старого управителя. Або через п’ятнадцять років після своєї, якщо той старий виявиться на подив усім довгожителем. Коли проминув першій термін і управитель було звернувся листом до Марка за порадами з приводу виконання заповіту, то Марко відповів старому після коротких роздумів досить зверхньо, що не має потреби в батьківських грошах. На повторного листа Марко поблажливо згодився, навіть

читати