Завантажити

такому відступнику кілька дрібняків на щоденний хліб, але ніколи не прощав йому ані вчинку, ані всієї суми заподіяної шкоди...
Зарікся і на певне колись, і на невідоме згодом – у примарному майбутньому...
3.
Майже з перших днів перебування поза рідною домівкою став підліток Марко зовсім суворим і зовсім змужнілим з-поміж усіх вихованців пансіону. Навіть хлопці з випускної групи, які вже голили вуса і були й зовсім готові до виходу з-під пансіонатського даху в самостійне доросле життя, завжди зналися з ним нарівні... До своєї мети Марко йшов на самім початку дороги важко і повільно, бо ніхто не міг бути йому помічником чи щирим доброзичливим порадником, а що вже говорити чи просто помріяти і не про спонсора, а хоча б про кредитора з помірними відсотками. Він затявся у своїй мрії, він завше відкидав без ніякого жалю будь-які чинники, які могли ненароком чи навмисно стати йому на заваді. Ніщо і ні з якого боку його вже не відволікало, не вабило, не спокушало, мабуть, відчуло, що то є марною справою...
Все, що не стосувалося вирішення кожного, навіть найдрібнішого, пункту добре прорахованого плану, для Марка перестало існувати взагалі – його не вабили ніякі розважальні видовища, не заслуговували на його увагу ніякі старовинні столичні окраси чи модерніші споруди. Навіть тоді, коли його поточні справи верталися неодноразово до столиць інших країн, він теж, як і вдома, не придивлявся до туристичної старовини і мало помічав на вулицях і площах зміни у новітнішій забудові. Не впадала Маркові в очі жодна дрібничка з буденної людської метушні ані в перші роки самостійного життя, коли він подався зі своїми сподіваннями до його шаленого виру з-за високого глухого паркану старого пансіону, ані потім, коли вже і сам підвівся і випростався, і міг нарешті розігнути спину. Тобто – коли міцно став на власні ноги і вже не потребував нічиєї сторонньої допомоги, ніякої: ані добрим словом, ані слушною порадою, ані жодним затертим центом чи шеляґом. Вже перестав потребувати, а до того її просто не було, бо не було до кого звернутися...
Коли Марко досяг бізнесової вправности настільки, що вже спромігся створювати власні фірми, тоді в нього з’явилася необхідність будувати для своїх фірм офісні приміщення і виробничі площі. Він тільки на самісінькім початку побудови власної домівки для першої своєї компанії, ще намагався скрізь і всім підкреслювати, яким вагомим у його володіннях має бути його слово. Він прискіпливо переглядав навіть чернетки креслень майбутньої споруди. Він навіть щось там виправляв, хоча мав би розуміти, що для того і наймаються конструктори, але ж Марко волів не лише відчувати у своїй свідомости справжнім господарем, але й демонструвати це всім іншим. Йому надто хотілося скоріше позбутися спогадів про своє не таке вже й недавнє служіння...
Проте згодом перестав бавитися чужими марнотратними іграми, коли усвідомив остаточно, що не в тім повинні виявлятися хазяйські вимоги, і не завжди треба возвеличувати себе над іншими, бо ж така поведінка є не лише марнотою марнот, але й марнування часу. Відчув, зрозумів, що його власний час багато дорожчій за всіх його найманців разом узятих, які мають бути вузькими фахівцями, аби краще за своїх замовників розумітися на тонкощах сучасного дизайну, на співвідношеннях кабінетних площ і рекреаційних приміщень. Марко навіть перестав звертати свою увагу на меблеве начиння приміщень, на те, які картини зі стін милують око персоналові та які вазони зі штучними чи живими деревами по кутках створюють необхідний затишок у конторі. Так, просто, приходячи навіть першого разу до свого нового кабінету в новому офісі, він лише ковзав бічним поглядом на інтер’єрні дрібнички, мимохіть зауважував сам собі подумки, що все довкола виглядає не гірше ніж в інших. Для нього стало головним те, аби ж йому було тут зручно посидіти кілька хвилин інколи лишень заради відпочинку від життєвої веремії; аби зручно на самоті поміркувати над проблемами, які виникали з живими грошима постійно, а потім стрімко скидати керівні вказівки на нарадах з підлеглими... А найбільше Марко переймався облаштуванням особистих апартаментів, аби зручно було стрічати різних відвідувачів. Марко їх приймав кожного разу теж по-різному – залежно від ваги співрозмовника для розвитку загальної справи, його прямої причетности чи тільки дотичности до своїх теперішніх і майбутніх гараздів...
Останнім часом Марко все рідше і рідше сідав сам за кермо котроїсь із власних автомашин, хоча його ніколи не відпускало від себе гостре бажання погасати крутими віражами, єднаючись з усіма кінськими силами, яких було загнуздано у двигуні. Але він стримувався, бо майже ніколи не дозволяв собі ходити назустріч своїм пристрастям. Він здавна перестав міркувати над здійсненням будь-якої навіть дитячої забавки, бо він їх давно позабував геть усі, бо в нього була залишилася лише одна мрія-мета, заради якої він поставив на кін все своє життя, скільки б воно не точилося...
Так, Марко майже зовсім перестав сідати

читати