Завантажити

залишки батьківських статків...
2.
Ота батьківська садиба на все життя залишилася в Марковій уяві на далекій відстані від столиці через те, що він майже ніколи не згадував свого давнішого подорожування, коли звідтам його одвозив батько до закритого хлоп’ячого пансіону, аж до самої столиці – далекої, невідомої, навіть якоїсь страшної. Їхали вони тоді нудно, майже мовчки і надто довгенько: спочатку проповзли від воріт своєї садиби вузькою ґрунтівкою до центру містечка, загрузаючи іноді в осінніх баюрах неначе нічійної дороги, потім протрусилися центральною вуличкою, нервово підстрибуючи побитою часом бруківкою, а коли вона нарешті причепилася до міжміської шосейки, то змогли трохи веселіше промчати вузенькою дорогою, оминаючи зрідка невеличкі ямки та вибоїни порепаного асфальту, який ніколи не мав дбайливого догляду...
Лише десь згодом бездоглядна шосейка привела їх до столичного передмістя, де на тихій вулиці перед порогом похмурого старовинного будинку батько враз віддав якомусь сивочолому панові з рук у руки Маркові документи, поставив біля синових ніг невеличку валізу і поцілував сина для годиться у лоба. Потім приклав до синового плеча свою важку долоню, коротко зітхнув, за мить повернувся до сина спиною і рішуче пішов твердим кроком до мовчазного авта за ворітьми...
Марко тоді марно чекав на якесь невеличке диво, не рушаючи з ґанку, хоча його вже кілька разів устиг смикнути за руку нетерплячий служник з нової домівки для хлопця. Надворі мрячив дрібен дощик, холодний і байдужий до всього, але впертий хлопчина ніяк не рушав з місця, бо чомусь продовжував сподіватися, що старе залізяччя раптом не спроможне буде звестися за сьогодні ще одного разу на подвиг. А яке слово могло ліпше пасувати до того, аби ж ізнову йому рушити битими дорогами? Рушити одразу знов і без ніякого відпочинку після важкого й досить довгого подорожування. От, якби не ожити моторові, а батькові натомість залишитися зі своїм сином в цьому величезному місті! А величезною тоді здалася Маркові столиця навіть з побачених ним декількох вулиць передмістя, вони були багато довшими і ширшими, ніж в рідному містечку. Марко мовчки дивувався з таких широких вулиць, забудованих великими палацами, на які скидалися тоді в його уяві багатоповерхівки зі всілякою закіптюженою часом ліпниною на стінах. Провінційного хлопця попервах навіть трохи злякала ця велич з трьох-чотирьох поверхів, але він тоді більше змагався з іншим острахом, що, можливо, вже ніколи не побачить свого батька. Той страх його перемагав, бо сподівався хлопець на щось ліпше мимохіть за інерцією, бо був вже досить дорослим, аби повірити навіть у маленьке диво. Вже на той час Марко доріс до того, що звик до нездійсненности більшости своїх дитячих мрій, тому і загадав на батькову зупинку в столиці на невеличкий час, лише на одненьку цілу ніч, за яку всупереч всьому все могло б і статися, навіть невеличке диво, якщо зможе почути Творець щиру молитву скривдженої знедоленої дитини...
Проте Марко не встиг навіть проказати першого слова зі свого прохання до Всевишнього, коли побачив, що тато вже сидить за кермом. Двигун авта знервовано кашлянув лише одного разу, здригнувся і відразу заспокоївся, трохи помуркотів на місці, прогріваючи своє начиння, потім легенько сіпнувся і майже зразу затих за рогом смеркової вулиці. Вона здавалася тоді Маркові ще темнішою під густими кронами старезних каштанів, які намагалися приховати цю вуличку разом з її асфальтованими хідниками від дрібненького осіннього дощу. На все подальше Маркове життя залягли болючими спогадами і не проказана тоді молитва, і спохмурений батько, який тоді жодного разу не обернувся до сина, не усміхнувся до нього, не змахнув на прощання рукою...
Таким і залишився в Марковій пам’яти на все життя безрадісний спогад про останню зустріч із батьком, вірніше, про останнє побачення і воднораз останнє прощання: лише його згорбачена спина в мокрому пожмаканому плащі, яка стрімко зникає за дверцятами чорного старого автомобіля, потім іще швидше авто завертає за ріг вулиці. І все... Навіть ревище старого двигуна урвалося за тим рогом якось ураз – тільки авто щезло з Маркових очей...
Не було, як знати Маркові, ні того осіннього дощового дня, ні згодом колись, тобто – ніколи, що мотор батькового авта замовк тоді раптово, бо авто зупинилося за рогом вулиці майже відразу, де і простояло не менше години. Тихо простояло під шурхіт дрібного дощу, поки батько зміг якось причавити свій біль, витерти кілька скупих сльозин, журно дивлячись у заднє вікно. Довго і напружено вдивлявся в сіре ніщо, бо за запотілими шибками він вже не міг все одно бачити нічого – там не було видко ані сина, ані похмурого будинку, який відтепер стане його дитині домівкою на кілька років. Але в самого батька вже не було не те, що одного року, але й кількох місяців йому не залишилося на ладнання надто серйозних фінансових справ...
Про батькові сльози Марко просто не міг знати і не дізнався ніколи, але його дратувало все життя те, як і

читати