Завантажити

Приблизно так, тобто щемко і гонорово, зі скромною, але обов’язковою, сльозиною на оці, щоразу говорить вголос багато хто з людей, чи не всі, але ж сам Марко ніколи не висловлювався про місце свого народження високими словесами чи з емоційними проявами. Призвичаївся він здавна дещо пригасити сумні картинки свого короткого дитинства і згадувати зовсім зрідка і цілком нейтрально про це містечко з батьківською садибою.
Останнім часом воно виринало з його пам’яти справді не так і часто, лишень вряди-годи, бо залишилися в Марка до нього вже й зовсім незначні крихти як короткої призабутої любови, так і тривалішої зневаги. Він мав на подібне неґативне ставлення до своєї малої Батьківщини, як йому здавалося впродовж усього життя, дуже поважні обґрунтовані причини, через які він так і не переступив жодного разу рідного порогу з тої давньої подорожі...
Багато літ і зим проминуло від сумного Маркового прощання з рідною домівкою. Багато чи не дуже, але ж не у тім справа. Просто він за всі пережиті роки й насправді зовсім зрідка згадував обірване колись надто раптово своє дитинство. Не любив поринати до минулого не через те, що воно було сірим і буденним, а з тої мотивації, що не міг розібратися в собі, а наскільки рідною могла б згадуватися йому та батьківська домівка. І були в Марка на те свої мотивації...
Якщо коли-небудь і за незрозумілих причин щось із тої давнини іноді стукалося до нього, то завжди здавалося Маркові, що те батьківське гніздо й досі має нидіти у сільській глибинці десь зовсім далеченько від його теперішнього столичного життя. У тій далечі разом зі своїми негараздами перетирали дні незнайомі і повсякчас похмурі обивателі містечка за своїми глухими високими парканами. Їх і зовсім ніколи не згадував Марко, вони могли існувати самі по собі десь тут, на досить далекій відстані від нього, в такому собі глухенькому закутку край галасливої стрімкої людської цивілізації. Оскільки вона отаборилася здебільшого по великих містах і трохи вздовж стрімких маґістралей, то їй теж завжди не вистачало часу приділити хоч трохи уваги тим, хто вже й так був приречений товктися ніким непоміченим на своєму клаптику узбіччя. Система була зовсім безжалісною до життя будь-якого окремо взятого свого індивідуума, вона постійно втручалася в життя кожного, примушуючи кожного лізти зі шкіри, аби якось бути на видноті. Зачіпати своєю жалістю тих упосліджених, котрі товчуться на самісінькім краю системи, було б для неї просто марудною зайвою справою, а зовсім не проявом фальшивого співчуття. Марко за своє свідоме доросле життя не міг собі ніколи дозволити вилетіти із загального кола на той край, на якесь тихе узбіччя чи ще десь подалі. Навіть подумки не виникало в нього ніколи нічого подібного до жахливої маячні. Не виникало, бо не було для цього в Марка ніколи ніяких підстав...
Триматися постійно майже самого центра повсякденної людської штовханини коштувало Маркові завеликих зусиль, через те він і не міг ніяк вже кілька разів по десять років знайти посеред свого напруженого буття аж цілого вільного дня, аби ж змарудити його задля просто так, тобто задля якихось забаганок, нехай і присмачених ностальґійними емоціями. Він і сьогоднішню неділю не присвятив би самочинно лишень на поладнання суто своїх приватних справ, від яких його бізнесові ані зимно, ані спекотно. Навіть не повернув би й своєї голови у бік оцього раптового клопоту зі спадком, яким би нагальним не постав. Саме так, він би ніколи не виїхав у цей бік лише для того, аби змарнувати його задля дрібнички – справжньої ностальгійної примхи згадати про щось зі свого невеселого дитинства. І справа з оформлення спадкових документів зазвичай могла б і зачекати десь на потім, але цього разу виникли несподівані обставини через нові примхи давно померлого батька. З великим подивом і роздратуванням намагався Марко спромогтися їх сприйняти, коли нотар оголосив йому телефоном деякі несподіванки з тексту заповіту...
Проте, незважаючи на всі, збурені й протиставлені одне одному Марковою свідомістю, всі категоричні “проти” і непевні “за”, головною причиною ранкової недільної поїздки Марка було те, що він не звик, аби щось, навіть зовсім нікчемне, в його справах дозволило собі коли-небудь зависнути без вирішення на невизначений час. Яке б не поставало перед ним питання в шаленому перебігу днів – суттєве чи так собі, але ставився до них завжди однаково – виріши чи відкинь назовсім, а тоді вже забудь. Підвішена проблема може впасти тобі на голову несподівано й боляче вдарити. Навіщо мати такі халепи, наче міни з механізмом уповільненої дії. До того ж, на нього мали чекати десь тут незнайомі люди, зовсім сторонні від його життя, які й так витратили багато свого часу на чужу для них людину, навіть і сьогодні жертвують вихідним днем на його ж таки прохання, бо ж у будень Марко не міг залишити своїх справ. Те, що вони опікувалися батьківським маєтком багато років за пристойну винагороду, не мало особливого значення для Марка, бо ж його здавна перестали цікавити

читати