Завантажити

підтвердив письмово через свого адвоката, аби управитель і надалі наглядав і за маєтком, і за всіма рахункамими, може, колись спадкоємець знайде час і приїде проглянути звіти. На ті недавні Маркові “може” та “колись” і сталася вчора така слушна нагода – і сьогодні знайшовся в Марка вільний час для такої перевірки, але вже без участи старого. Знайшлося, проте Марко вже був тому не радий, а скоріше – злий...
“Боже мій праведний, невже я так здурів без ніяких підстав, що кинув усі свої нагальні справи, аби так поспішати до читання застарілих батьківських настанов! Якби забажав, міг того знати й багато раніше, бо старий служака деколи надсилав мені листи, навіть зі щирими слізьми (так вже читалося між рядками) запрошуючи провідати родинне гніздо. Віг гадав, що спокусить мене своїми натяками про те, що може багато чого мені прояснити щодо майбутньої долі того гнізда за батьківськими настановами. Писав, що мусить нарешті відзвітуватися переді мною не лише станом на банківських рахунках, але й показати, як він хазяйнує в маєтку, навіть прохав порадити йому в дечому. До речі, і рахунки мали б бути і на сьогодні досить солідними, якщо мені й тоді вистачило на кілька років навчання в пристойному закладі лише відсотків із них. Але ж навіщо мені сьогодні ті гроші, які так були мені потрібні у перші роки самостійного життя? Може, в мене була тоді можливість хоч зрідка підводити голову над паперами і озиратися довкола, споглядати людське життя і людські забави, може, з’явилась у мене тоді й своя родина, навіть був би тепер і свій спадкоємець, як у більшости людей. Може, і мене, і його могло б тоді привабити батьківске гніздо – “родовий маєток”. Може. Все могло б піти зовсім інакше. Зовсім інакше...
Я ж вперто ліз догори, а перед тим і плазував, бо не було й шеляга навіть на візника, це вже нині можу і під’їхати навіть за сто кроків, і прилетіти за далеко більше ніж кілька тисяч миль. Мені тоді треба було дістати хоч би кредит під якусь заставу з батьківського майна, яке мені належало за всіма людськими законами, до того ж я вже добре знався на тому, що і як маю робити. Навіщо тепер мені його срібняки, скільки б їх там не було, навіщо саме сьогодні, коли я не знаю, що робити тепер і зі своїми кревними-кровними накопиченнями? І навіщо мені опікуватися тими запліснявілими спорудами, які соромно показати будь-кому з мого теперішнього вузького товариства? В телеграмі було повідомлення в якійсь незрозуміло ультимативній формі, за які не зовсім уміло спробував згодом вибачатися місцевий недолугий нотар, що маю ознайомитися лише у п’ять днів із батьківським заповітом. А для вступу до повноцінних прав на спадок мушу засвідчити в нотаря чимось подібним до клятви, що надалі виконувати щодо маєтку лише батьківську волю, його приписи. Мабуть, було в старого два заповіти: перший втратив чинність, коли я гонорово відмовився від його подаяння, від його милостини, бо вже давно не був жебраком і не мав потреби старцювати. Якось недбало тоді (через гнів-зобиду) передоручив управителеві. Невже татусь міг щось передбачити на таку відстань років у моїй поведінці? Невже він настільки не вірив у мою здатність вижити самостійно, що настільки затявся в думці, що я приповзу за його копійками і кров’ю розпишуся на свою вірність його приписам? А потім залишуся прив’язаним і пов’язаним невідомими поки що мені зобов’язаннями посеред цього сонного болота, де не можу навіть віднайти дороги до рідного дому?...
Настільки був упевненим батько у своїх розрахунках, що залишав мені на роздуми лише п’ять днів?... Аж п’ять днів подаровано жебракові, бо йти йому до батьківського порогу доведеться пішки по несподіване багатство. П’ять, включно із двома вихідними, бо на шостий день почнеться оформлення передачі маєтку місцевій громаді з усіма коштами для його відновлення на потребу всіх жителів містечка. То з перестраху від можливої втрати ситнішого життя доведеться бідному синочку навіть бігти сюди, а не просто тюпати, аби не спізнився злидень по шматочок масла на свою хлібну шкоринку. Й ту він дістав од якогось благодійника, бо сам не спроможний ні заробити, ні знайти щось споживне на смітнику!
Ну, і нехай вони розпоряджаються самі, нехай, коли воно мені ні до чого було кілька десять літ. Надто гучно звучить означення тих розвалях у словах “родовий маєток”. Сміх і поглум. Ой, татку мій, татку, чи ти чуєш мене зараз? Чи чув коли-небудь мої молитви? Чи згадував коли-небудь про той осінній день, коли покинув сина на порозі сирітського притулку? Дякую тобі за все! Красно дякую, але ж зовсім не потребую твоїх дарунків. Якби не ти, склалося б моє життя інакше. А так, який там родовий маєток, якщо мені нема кому передати нашого прізвища! Це ти накоїв сам, тату! ...”
6.
Марко і не зчувся, як давня гірка зобида, ще дитяча, яка так і не проминула до сивини, не лише прокинулася з дрімоти, але й підвелася на повен зріст. Випросталася і заполонила все його єство. Давні почуття скривдженої дитини перемкнули здатність до свідомого мислення

читати