Завантажити

площі задрипаного містечка. Даремно нудьгувати, витрачаючи час на ніщо, бо навіть ніяких паперів чи часописів не взяв із собою. Лише виринають з туману дурні спогади, які починають колошкати душу, ятрити,” – з такою думкою всівся Марко знову за кермо під дах авта, коли зрозумів, що оця дрібна осіння мжичка наробить йому шкоди багато більшої за липневу зливу. Він відімкнув і тихий шелест двірників на лобовому склі, як перед тим заглушив радіоприймача, тепер вже ніщо не заважало Маркові напружено прислуховуватись до передсвітанкової тиші маленького містечка. Через вузьку шпарину в бічному вікні до кабіни долинав із площі лише шурхіт дрібного дощу по залишках жухлого листя під голими деревами, вже майже поснулих перед близькою зимою. Їхні сильветки скоріше вгадувалися у темних плямах край невеличкої площі, ніж виднілися насправді в густому тумані...
Увесь вчорашній день минав для Марка і всього великого офісу за давно встановленим графіком для будь-якої пересічної п’ятниці, коли вже з обідньої пори всі клерки нервово споглядали на зледачілі стрілки своїх годинників, звіряли їхній сповільнений рух з центральною мережею офісної загальної інформації. І дрібні клерки, і навіть керівники департаментів були єдині наприкінці робочого тижня у своїх пориваннях до омріяного відпочинку. Збиралися хто куди: і до заміських домівок, і на гірські прогулянки, і до пляжної дрімоти край теплого моря – хто куди, але всім баглося бути подалі від роботи, від конторського гамору і гармидеру, від всілякого начальства. Щоправда, інколи траплялося комусь інакше, бо не поталанило, коли до підлеглого міг присікатися хтось з більшого керівництва той, в кого був від народження завищений коефіцієнт шкідливости чи просто з’явився наглий потяг до знущань над ближніми знічев’я або через власні сімейні негаразди. Екзекутор міг будь-якої миті упіймати будь-якого підлеглого на якійсь несуттєвій помилці, зловити, змусити виправляти її до пізньої години і, спостерігаючи за муками підлеглого, тішитися з насолодою і власною мудрістю, і владою, і вседозволеністю.
В цьому величезному офісному хмарочосі лише в Марка не було ніякого керівника, але навіть і він – начальник над начальниками, вже збирав зі столу нагальну документацію, аби поміркувати над нею вдома, коли ніхто не буде його відволікати від кращого з усіх видів дозвілля, кращого – як на нього. Для цього він вирішив провести нинішній уїк-енд на невеличкій затишній віллі, яку для таких випадків колись придбав біля моря, в порослій височенними соснами дюнній зоні зовсім тихого курортного містечка. Хотів Марко цього разу проїхатися сам, бо інколи його почала бентежити дивна думка, що він може і загалом втратити вміння керувати автом. Хотів, але перед самим виходом, коли він тільки намірився встати з-за робочого стола, секретарка принесла йому термінову телеграму. Марко вже давненько не тримав у руках подібних папірців, навіть забув, що цивілізовані люди можуть і досі таким чином пересилати повідомлення. Справа навіть не в тім, про що сповіщали Марка, змушуючи їхати вихідного дня зі столиці не в бік моря, а у протилежному напрямку, справа в іншому – стався злам усталеного ритму Маркового життя за останні кілька десятиліть...
5.
Не припинявся шелест невтомного дрібного дощу, він тихо продовжував сіятися, легенько торкаючись жухлого листя, якого ще було вдосталь на деревах і під деревами...
“Хоча, який це дощ? – спересердя подумав, глузуючи із себе, Марко, коли відчув, що десь у його свідомости потроху закипає безпідставний гнів, аби він раптово не позбавив розуму, що вже якось траплялося з Марком наодинці з самим собою, він спробував переключити думки на нейтральніші спостереження. – Ні, справді важко назвати дощем таку пересічну осінню негоду – ото просто падають обважнілі краплі туману, незабаром попадають усі, розпогодиться, розвидниться, і тоді можна буде знайти дорогу до батьківського маєтку, але, чорт забирай, наскільки повільніше минає час в провінційних маленьких містечках – що далі від столиці, то повільніше пересуваються стрілки на дзиґариках. Навіть вчорашня телеграма мала б до мене надійти багато раніше, аби не виповзала звідси верхи на равлику. Невже в них нема нічого іншого крім застарілого телеграфу, аби передати комусь завірену лікарем чи шерифом термінову трагічну звістку? Чи тут створили на подив туристам справжню музейну резервацію проминулого століття? А те, що нотар зателефонував до мене теж занадто пізно, пусте. Бо ж учора по обіді я б все одно не встиг би ніяк сюди на похорон старого управителя. Та й не поїхав би, все одно, коли б запросили навіть із самого ранку чи й за день від того, бо ж не відпустили б мене від себе нагальніші справи. А це ж скільки старому набігло років? Чи справді стільки може зуміти прожити людина? Чий насправді в оцім соннім селищі час уповільнює хід настільки, що місцевий рік дорівнює моїм двом або трьом столичним? Тоді треба було б місцевим мешканцям подивуватися моїм літам. Але ж де вони поховалися – оці місцеві

читати