Завантажити

за кермо авта, бо шкодував свого часу, оскільки не міг за кермом займатися чимось важливим для себе, для свого бізнесу, для своєї мрії-мети з далеких дитячих років. Навіть тоді, коли його спітнілий водій нервувався, продираючись через вуличні затори в напрямку до офісу чи вертаючи з нього додому, Марко встигав без поспіху проглянути декілька найважливіших бізнесових видань, біржевих бюлетенів, відповісти на кілька термінових телефонних дзвінків, зателефонувати самому до когось із підлеглих, аби дати чергову порцію визрілих вказівок, чи до когось із партнерів, аби домовитися до якогось спільного вчинку проти мало досвідчених гравців на їхньому полі. Така поведінка для Марка досить швидко перетворилася на одну з усталених звичок, яких годі міняти на інші, хоч би вони і виглядали більш заманливими. Він кожного разу, присідаючи на задньому сидінні свого лімузина, включався одразу до роботи. Коли він заглиблювався до паперів, то в нього ніколи не виникало ніякого бажання відволіктися, підняти шторку на одній із шибок і поцікавитися вуличними проблемами перехожих чи змінами у забудові...
Попри всю Маркову сталеву спрямованість, попри його зібраність до тверезих розрахунків за будь-яких ситуацій, котрі здавалися іншим непереборними згубними обставинами, він розгубився зовсім несподівано для себе самого в надто простій ситуації саме сьогодні, цього похмурого осіннього ранку посеред невеличкої площі пристоличного містечка. Ледь сіявся, ледь шурхотів покрівлею салону авта зовсім дрібний прохолодний дощик. Навіть не дощик, а важкий холодний туман, що зібрався нарешті ближче притулитися до землі...
4.
Марко зараз не міг ніяк пригадати, навіть приблизно, планування вулиць у рідному містечку, і через те почав мимоволі нервуватися ще більше. Йому ставало зовсім зле від несподіваної власної розгублености, від чого він здавна одвик, а ще й від того, що не знайшов зараз собі ніякого іншого заняття, дурного і несуттєвого для ситуації, але ж воно наразі заволоділо його думками. Чомусь він марно намагався згадати, а як же виглядає дорога до столичного летовища, розташованого з іншого боку столиці, яким він користувався інколи й більше двох разів на місяць. Маркові схотілося порівняти чомусь ту дорогу із побаченим сьогодні, коли його здивувала несподівана сучасна автострада в бік рідного дому, де давно зотліла його пуповина. Але нічого не міг пригадати, нічого, крім того, скільки і яких часописів дорогою до летовища він встигав переглянути.
Маркові було дивним спостерігати сьогодні за кількома практично порожніми дорожніми смугами з обох боків бетонованої розділової стінки. Цього недільного ранку навіть не було помітно і стрічного руху, і ніхто не обганяв його, і нікого не треба було обганяти йому, бо ж, вочевидь, зарано було навіть ревним парафіянам збиратися до недільної меси. Було настільки рано, що ще не озвався жоден храмовий дзвін. Ще всі дзвони мовчали довкола такого раннього недільного ранку...
До цього селища, де було батьківське обійстя, Марко домчав за якусь годину з невеличким лишком наче й не поспішаючи. Він ледь не проґавив покажчика з’їзду з автобана до свого дому, настільки швидко до нього дістався. Влетів до містечка і розгублено зупинився враз посеред незнайомої невеличкої площі. Від неї розходилися на різні сторони вузенькі вулички, їх було кілька подібних одна до іншої, але не було ніде вказівки, за якою міг би зорієнтуватися, котрою з них йому їхати далі. Домівка мала чекати на нього десь зовсім поруч, може бути, що саме там, де найбільше згустився ранковий туман, який щедро всідався зараз дрібними крапельками на лобовій шибці, аж не встигали його змивати двірники.
“Мабуть, дурне скоїв, що не взяв водія, вони ж якимось підсвідомим чуттям вгадують потрібну дорогу, і він би певно підказав мені, що не треба так рано виїздити,” – скинулася і вгасла сама собою нікчемна, бо запізніла, думка. Ні, не сама загасла. То мимоволі спрацювала вже Маркова підсвідомість, аби не пригашувати, а відкидати рішуче геть подалі від себе те, чого не можна повернути, змінити чи якось підправити, бо стало надто запізно, бо треба шукати вже самому напрямок до правильного виходу...
Марко вимкнув приймача і вийшов з машини, аби послухати довколишню тишу, сподіваючись, що десь може і почується гул мотору самотнього авта, або голос чи кроки випадкового перехожого, проте сонне недільне містечко ніяк не хотіло прокидатися о такій ранній порі. В цій тиші не було в кого Маркові поспитати дороги до свого батьківського дому – всі спали о цій годині, навіть не чулося, аби десь збрехав знічев’я собака. А тої давньої осені, такого ж сірого і мрячного ранку, коли вони виїхали з батьком затемна з дому до далекої столиці, то гарчання мотору їхнього авта, довго супроводжував голосний собачій перебрех майже з-за всіх високих парканів...
“Доведеться тепер, чорт його забирай, мені нудно і довго чекати, марнуючи час, поки хтось не з’явиться на видноті, посеред цього гидотного дощу чи туману, посеред цієї

читати