Завантажити

чому розпорядився батько родинним майном саме так, а не інакше. При кожній згадці Марко відчував, як народжується в ньому злість, бо не зміг зрозуміти батьківського рішення. Щоправда, останнім часом вже й не згадував, не згадав би і сьогодні, якби не вчорашнє повідомлення нотаря...
А де було дізнатися згодом Маркові про батькове справжнє ставлення до нього? А ніде і не від кого. Навіть із того, про що згодом добрі люди розповіли Маркові дещо про батькові заплутані справи, як і про його найщиріші наміри щодо подальшої синівської долі, навіть повідали зі співчуттям і трохи про невиліковну хворобу батька, яка стрімко забрала його від сина, але про його самотні сльози з того дощового дня розповісти не міг ніхто, бо ніхто тих сліз не міг бачити...
Яким би безбарвним і не гідним для спогадів не було Маркове дитинство у батьківському домі, але для нього воно скінчилося остаточно саме того захмареного осіннього дня, коли за його спиною служник пансіонату мовчки причинив масивні двері, за якими надворі не переставала сіятися із самого ранку густа холодна мжичка. Від тих дрібних крапельок довго мокріло Маркове обличчя, навіть холодило його так, що він тремтів усіма м’язами. Але хлопець мав із того і малу втіху, що ніхто не зміг би побачити на його щоках сльози, хоча нікого поруч і не було, якщо не звертати уваги на мовчазного похмурого служника в строгому темно-сірому однострої...
Марко потім інколи згадував свої сльози разом із не проказаною молитвою, згадував справді зовсім зрідка, коли треба було зчіплювати зуби і кидатися в дорослу бійку не кулаками. Він завжди бився на тих фінансових колотнечах без ніякого співчуття до супротивника чи до себе, бо заприсягся ще малим, що давні сльози від прощання з батьком мали бути останніми в його довгому і жорстокому житті...
З того сумного осіннього дощового дня, коли за його спиною служник пансіону крутнув ключем у дверному замку, в самому Маркові теж неначе причинилися якісь невідомі глухі двері, скорше схожі на важку браму старовинного безлюдного замку. Зовсім мовчазного, бо настільки давно покинули його господарі, що й привиди втомилися жити серед тих стін на самоті. Таки на важку браму, яка відрізала враз його душу від спостерігання за марнотами навколишнього життя, і він вже ніколи потім нікому не дозволяв наближуватися до себе ближче, ніж він увижав за безпеку свого суворого суверенітету. Все своє життя він боронив і досить жорстко безпеку своєї незалежности від зазіхань близького й дальшого оточення, від будь-кого: від ніжного жагучого шепту жінок щодо кохання на все життя, від клятви довічної дружби когось з бізнесових партнерів, від гірких сліз когось із них при банкрутстві, навіть від успішніших за нього колеґ...
Саме з того дня Марко міг стояти в глухій обороні свого незалежного статусу навіть і від кого-небудь із рідного кола, яке і на той час вже було зовсім вузеньким, настільки малим, що ніхто й жодного разу не потурбував у пансіоні своїми відвідинами Марка. Саме через цю обставину, аби згодом якось позбиткуватися на ними чи навпаки – весело кинути від своїх щедрот якусь принизливу милостиню, аби потішити власний гонор, Марко з часом і виплекав собі далекосяжну мету, яка своєю величчю затуляла дрібні Маркові буденні негаразди.
Можливо, ні, цілком певно, що через постійні пошуки шляху до поставленої перед собою цілі, Марко поводився в стінах пансіону з вихованцями і вихователями трохи відсторонено, постійно ховаючи свої думки від усіх, хто будь-яким чином намагався наблизитися до нього зі щирим намірами розвіяти його важку гнітючу самоту, або викликати хоч подобу посмішки на завжди суворому обличчі. Він усвідомлював, що будь-хто з вихованців чи вихователів пансіонату був би щиро подивований, аби довідався про ті амбітні наміри завжди похмурого вихованця, здивований ними настільки, що мимоволі виставив би Марка на посміховисько через химерні хлоп’ячі мрії. Подібні жадання могли здійснюватися лишень у дитячих казках про Попелюшку чи про іншу скривджену дитину, по яку могла подбати слушної години добра фея з родинних почуттів чи зглянутися самотній чарівник з нудьги чи з випадкового спалаху доброти. Так, Марко ніколи не втрачав почуття самоти і водночас того неприємного усвідомлення, що був справді скривдженим усе життя від того пам’ятного дня, його першого дня в пансіоні. Хоча трохи пізніше, коли Марко наслухався оповідок інших вихованців і багато що побачив на власні очі, то зміг зрозуміти батьків вчинок (такий жорстокосердий щодо власного сина підлітка) трохи інакше, але все одно так і не знайшов сили вибачити батькові, як і тоді, тої першої самотньої ночі поза батьківським домом...
Зрозумів, проте зрозуміння причин якогось вчинку не завжди може стати для нього пробаченням. Через те Марко і зарікся собі назавше не звертатися ніколи до теми будь-якого прощення і будь-кому. Й коли розумів, що партнер вчинив підлоту через реальну загрозу для свого життя чи для близьких родаків, то міг іноді зі смішком навіть кинути

читати