Завантажити

Найчастіше витрачаються гроші телевізійниками на ніщо, просто на глум, коли подається переклад лише титрами, які годі прочитати навіть маючи цілком здорові очі.
Чи багато нас буде за поминальним столом по щезаючому українству, по нас самих, серед яких вже не стрінеш самобутніх українських імен, які відомі були з глибокої давнини, які й досі живуть і житимуть на сторінках витворів Гоголя, але так зрідка оживають серед нині сущих українців. Інші імена – інша доля їх носіїв, це відомо не тільки освіченим астрологам чи малописьменним ворожкам... Нещодавно на одному зі Шевченківських свят серед великого гурту українських літераторів постійно чулося – Наташа, Свєта, Коля, Пєтя, Гріша, бо так вже сталося, бо колесо історії не повернеш відкотитися трохи до вчора. Бо привчили нас, що Машенька набагато милозвучніша за Марійку, Марічку, Марусеньку, а Ваня звучить також набагато шляхетніше, ніж Йванко, Іванко. Вже й не згадую якісь інші славні колись імена українських достойників з минулих і недавніх часів...
Невже? Невже нас лишилося менше ніж латишів, яких близько півтора мільйона, а вони видають поетичні книжки тисячними тиражами і їх розкуповують у книгарнях читачі; в Латвії декілька повністю латиськомовних телеканалів, а в пресових кіосках на будь-який смак комерційні ґазети і журнали продаються не чужою мовою; латвійські літератори входять майже до всіх міжнародних письменницьких орґанізацій і беруть в їх діяльності активну участь? Невже в нас немає навіть своєї попси сусідського рівня, якщо російськомовний безголосий виконавець з блатними піснями, які раніше виконувалися лише з ресторанних підмостків, збирає в нашій столиці на свій сольний концерт шанувальників до Національного палацу “Україна”? Натомість українські виконавці, відомі своїми потужними голосами, там можуть зібрати повну залу тільки всі разом за чиєїсь фінансової підтримки з нагоди якогось свята, що вже згадувати про засилля інших естрадних представників, які співають голосно і нахабно, хоча частенько і не мають для того ані голосу ані музичного слуху? Невже в нас немає своїх гумористів і сатириків, коли до того самого палацу “Україна” сходяться наші кияни, аби послухати сольні виступи Жванецького, Альтова, Горіна, Галкіна, Новікову, Шифріна та іже з ними? Нехай ті “русскоязичниє” зірки сучасної російської літератури та сцени, бо серед них етнічних росіян практично виняткові одинаки, вибачать мені, що згадав не всіх, бо їх стільки, що всіх і не запам’ятати...
Розважальні та повчальні писання, практичні поради та еротичні забави, фантастичні та псевдонаукові вигадки – на будь-який смак закликають українського читача сотні назв леґальних і контрабандних видань російською мовою в пресових кіосках, на розкладках, у розповсюджувачів, які зухвало насідають на пасажирів у всіх видах транспорту. Якось в одній пресовій ятці нарахував більше тридцяти різноманітних яскравих видань лише для жінок та юнок, і жодного між ними українською мовою. Невже пощезли наші Берегині, чи нема вже й кому про них згадати? Досі наші громадяни, не тільки поважного віку, питають і купують в кіосках лише “центральну пресу”: “Правду”, “Известия”, “Труд”, “Комсомольськую правду” тощо. Нехай вони і доклеюють іноді до своєї назви фіґовий листочок – додають до своєї назви скромне “... в Украинє”, реєструючи себе українськими часописами, щоб замуляти очі українським податківцям, не міняючи і не пригашуючи свого нахабного українофобства...
Нас запрошують вивчати російські сороміцькі слова з першої сторінки безпардонного видання, через який доносять пересічному українцеві здобутки російської “культури” бульварні Ґордон з тим Коротичем, який колись був навіть українським поетом та визначним функціонером Спілки письменників України. Непогано заробляє в Україні на своєму “інтернаціональному” шоу Олександр Масляков, привчаючи до “інтернаціональної” мови та назграбніх жартів нашу молодь водночас на кількох укранських телевізійних каналах, про наших славних краян може нам гідно розповісти тільки Молчанов, розважити – Якубович чи Пельш, навчити політичному розуму – Кісільов чи Шустер, що вже згадувати можливість постійно спостерігати їх самих та їхніх колеґ на російських телеканалах за допомогою супутникового чи кабельного телебачення, вже і не згадую про цілі блоки московських проґрам, що повторюються постійно на більшості українських телеканалів. Вже нема чого говорити про засилля на українських телеканалах бандитських, ментовських, просто пригодницьких, військових, історичних, мелодраматичних, більш чи менш сльозогінних та, бозна, які ще варіанти російських телесеріалів можна згадати, гортаючи спецвидання телевізійних програм. Знов таки, їх видається в Україні досить багато і різної якости, але всі російською мовою. Знову змушений зауважити, що я зовсім не проти взаємного обміну культурними досягненнями між народами, бо за рівноправний обмін голосую завше обома руками і тільки – ЗА! І саме за культурний! Але сьогодні йде гра в одні ворота, ну, нема в нас не

читати