Завантажити

почали гуртуватися у своїх, посталих в ті роки різних земляцьких громадах, з яких найбільш помітним і впливовим на зламі вісімдесятих і дев`яностих років минулого вже століття було Українське національно-культурне товариство “Дніпро” зі своїми філіями в деяких реґіонах Латвії. Я був одним із засновників товариства, постійно обирався заступником Голови правління. Ми тоді у своїй діяльности не сподівалися на якісь пільги від держави, хоча намагалися звертатися до різних її органів у питаннях розбудови своєї національно-культурної автономії. Справді марно було сподіватися на якусь увагу чи на якесь особливе ставлення до нас з боку тодішньої влади, бо ж їй тоді було вже не до таких дрібниць, бо ж вона відчувала близьке закінчення свого панування. А нам без її контролю чи підтримки було приємно просто стрічатися між собі подібними на різних заходах, спілкуватися, співати, згадувати та мріяти, як то було б добре жити в тій далекій Україні знову серед своїх, до кожен свій завжди тягнеться по своє і до свого. До нас потяглися різні люди, по-різному їх відривала від батьківської землі доля чи комуністична система, дехто й мову призабув, але вони тяглися до неї. “Дніпро” їх розумів і приймав до себе. Хоча створювалися тоді в Латвії ще й інші українські осередки, які були налаштовані у своїй діяльности більш радикально, які не хотіли брати до свого товариства тих, хто вже призабув рідну мову, чи поки-що не сприймав національної символіки, яка була тоді навіть у рідному краї ще під забороною, нехай і слабнучою. У прагненні прихилитися до рідних витоків, аби зберегтися на чужій землі й серед іншого народу зі своїми національними традиціями, а насамперед – зберегти для своїх нащадків рідну мову, на тих латвійських теренах мої краяни і заснували українське товариство. В першу чергу заходилися створенням періодичного україномовного видання, бібліотеки, української школи. Слід віддати належну подяку вже оновленій міській владі за її допомогу в наданні приміщення для школи, яка в результаті спільних зусиль постала в ті роки першою державною школою за межами України на неохопних просторах СССР. Серед тих безкраїв губилися і розчинялися у безвісті мільйони українців від Слобожанщини, Кубані аж до закінчення в далеких далях усіх українських клинів, які тяглися колись безперервно від сірих клинів до зеленого, від Волги через Сибір до Приморського краю на березі Тихого океану. Бо на те розчинення була спрямована “лєнінская мєжнаціональная політіка”, яка стрімко активізувала попередні двохсотлітні царські зусилля русифікації “малоросів”. А обґрунтування яке було вигадано! Постала об’єктивна потреба до створення в “єдиной і нєдєлімой” державі “нової історичної спільноти під умовною назвою – радянський народ”. І робилося те начебто за спраглим бажанням всіх поневолених народів, робилося не лише більш стрімкими, але й більш жорстокішими методами, ніж за монархічного режиму в дореволюційній Росії...
Робилося тоді, продовжується й сьогодні – як же голосно волають і нині з тої самої Москви погрози на всі сторони за якісь там утиски так званого “русскоязичнава” населення в молодих національних державах, що були постали після звільнення від російської “братньої” опіки. Мене завжди найбільше обурювало і обурює визначення представників різних народів “насєлєнієм”. Вони з різних причин опинилися за межами своєї держави в іншій, де стали національними меншинами, але ж вони є водночас і громадянами нової Батьківщини, і представниками інших народів і культур. Згадується, як мене намагалися “обробити” тоді в Латвії, аби переконати, що я є типовим представником “русскоязичнава насєлєнія”, оскільки не можу бути представником корінного народу Латвійської республіки, бо в паспорті записаний українцем. Ніякі мої пояснення, що на роботі в мене мова латиська, а вдома – українська, через те причислення мене до їхнього середовища виглядає протиприродньо і навіть анекдотично, не сприймалися опонентами. Вони створили тоді “Інтерфронт”, який боровся не лише проти спроби латишів відродити незалежну державу, але й проти створення національно-культурних осередків будь-яких народів, що були масово навезені до Латвії з різних реґіонів СССР для створення умов більш стрімкої русифікації корінного народу. Полковника, викладача військового училища звільнили з роботи без права здобути пенсію, до якої лишалася дослужити менше року, але вигнали і позбавили військового звання лише за те, що ввійшов до складу правління татарської громади. Отак розпорошувала імперія масиви різних підкорених народи за межі їхніх історичних етнічних території задля поступової денаціоналізація без права на шкільництво, на мову, на книжку, на ґазету, я вже не згадую про можливість “інородцям” мати програми на російському радіо чи телебаченні. Сьогодні українські школи з’явилися в Молдові, Грузії, в інших колишніх радянських республіках, але, хоч і проминуло вже достатньо часу, щось і досі я не чув про відкриття бодай одної державної української школи в Російській федерації, хоча ще

читати