Завантажити

дитинство від місячного віку до закінчення семирічки минали в російській глибинці на березі річки Мста, досить славної з історії Ґосподіна Великого Новгорода, найбільшої з усіх, що впадають до величного озера Ільмень. На його північних берегах, де з озера починає свій біг ріка Волхов до багато більшого озера Ладоги, ще за давніх княжих часів постала столиця Словен ільменських, столиця потужної феодальної республіки, що тривалий час суперничала з Києвом. Встояла республіка і за часів татаро-монгольської навали, хоча неоднораз туди приводив загони жорстоких східних вояків відомий вихованець Золотої Орди слов’янського походження Олександр. Через вибрики долі через століття він став відомим святим Московського Патріярхату – Олександром Невським. А Новгородську республіку згодом після трьох кривавих руйнувань підкорив врешті-решт один з улусів тої Орди – Московське князівство. В повоєнні роки у тій “дєрєвушкє” мого дитинства майже не було ніяких розваг, від яких за теперішнього часу багато хто зі школярів просто таки потерпає. Який там Інтернет, дискотека чи просто телевізор, коли навіть кінопересувка приїздила одного разу на тиждень зі своїм двигунцем для електроструму. Через те в довгі зимові вечори, коли морози сягали за тридцять градусів, доводилося гаяти час лише за читанням. Микола Гоголь став моїм улюбленим письменником саме з тих років. Читав і перечитував, заплющував очі й марив тою далекою Україною, де колись відбувалися дивні й героїчні події, водночас до людського життя втручались лихі чаклуни чи перевертні, з якими могли впоратися лише запорожці-характерники. Чомусь гадалося, що на тій далекій Україні могло щось зберегтися і до мого часу. Було заманливо якоїсь її відвідати і водночас лячно. Оскільки електричне освітлення на той час було розкішшю і подавалося до “ізбушек” досить нереґулярно, доводилося читати зі свічками чи з ґасовою лампою. Від її тьмяного світла по закутках ворушилися загрозливі тіні, наче поставали зі сторінок “Вія” чи “Страшної помсти” якісь злі сили: всіляка чортівня, підступні оманливої вродою відьми, вовкулаки й різні інші потвори. Чомусь мав ще й таку думку, читаючи “Вечори на хуторі...”, що українська писемна мова майже не відрізняється від російської, що лише з тої причини Микола Васильович вважається і російським письменником також. І яким же гірким було моє розчарування, коли я трохи згодом долучився до справжніх українських книжок, що мій улюблений письменник справді належить лише російській літературі, що мова тих оповідань була лише трохи припахчена українським колоритом. Я був у тій сільській школі самотньою українською дитиною, мене зрідка виводили на шкільних концертах у вишиванці на сцену, з якої я читав дитячі українські віршики. Тато почали мене привчати потроху до справжньої української десь із моїх десяти років. Я йому вдячний за те, бо ж повернулися ми в до Дніпропетровська, коли я вже закінчив семирічку, а в омріяній Україні у зросійщеному місті українську мову у старших класах уже не викладали. Я подорослішав, дечому навчився, знав про заборонені теми, але від того лише зростало і ятрило душу бажання дізнатися чому українець Гоголь не став письменником саме свого народу. І це питання мені муляє по сей день, бо дитячий подив лише загострився з роками від того, що таких були десятки і сотні, навіть серед досить відомих діячів Північної імперії за часи царської чи комуністичного правління, і не варто їх зараз всіх згадувати поіменно, бо ж надто задовгий перелік. В романі Достоєвського “Ідіот” один з персонажів кричить з розпачу: - “Хіба можна жити в цій країні з прізвищем Фердищенко?”, письменник був певен, що жити з українським прізвищем не можна, через те досить неґативно ставився до згадок про своє походження, демонстрував вороже ставлення до того народу, звідки проросло його коріння. Натомість Маяковський у своїх віршах не дише присягався любов’ю до України, а подеколи хизувався тим, що він “не із кацапов-разінь...”, проте все одно клав свій талант на звеличення російської літератури. Можна б було цитувати розпачливі рядки з листів Чехова про те, що йому – степовикові-малоросу гидко жити в мрячній Московії, проте його сучасник і майже антипод Потапенко не переймався подібним самоїдством і жив на свої літературні витвори досить забезпеченим життям. “В кожного своя доля і свій шлях широкий...” – зітхав Шевченко, кляв Кирпагнучкошиєнко-вих і писав російською не лише повісті чи поеми, а й свої власні щоденники... Ні, я не запитую і не відповідаю, хоча я добре розумію всі обставини тодішнього виживання вихідців з України в будь-якій з імперських столиць. Царській чи цісарській, радянській чи теперішній. Але чи не з того часу маємо потяг до двомовности? Франко навіть трьома користувався – теж суворі вимоги до виживання в іншій імперії... Користуватися задля заробітку і безбідного життя, а як бути з переконаннями, якщо вони й приховані? А тими заповітами, що наздожене відступника прокляття предків з їхніх могил, до яких перестають схиляютися нащадки? Навіть з

читати