Завантажити

поляками, які не зле володіли російською, листувався пан Микола Гоголь українською (один з листів до Залєського зберігається навіть у Краківському музеї). Страшна помста без лапок продовжується у відомому творі Ґоґоля, коли батько без вагань убиває сина-зрадника. А сам змушений переписати повість під тиском імперських порадників до того, що з’являється на її сторінках “русская сіла” і “русскій цар”, хоча Московське царство запозичило нову назву пізніше років за сто чи й багато більше від часів звитяжництва Тараса Бульби... Прочитайте первісне видання повісті у перекладі Василя Шкляра, що побачила світ завдяки видавництву “Кальварія”, задумайтесь, спробуйте зрозуміти... А відчайдушні спроби Ґоґоля написати правдиву історію свого народу... Можна продовжувати й продовжувати тему його болісного смикання від одного берега до протилежного, що й було чи не головним чинником душевних мук письменника. Не в кожної людини настільки міцною буває духовна пуповина, що єднає з рідним корінням і предками, не відпускає, аж призводить до божевілля того, хто намагається її перекусити проти власної волі. І серед рослин є такі, що ні за яких умов не приживаються на чужому ґрунті. Але більшості цього не дано, більшість і не замислюється над подібними “дрібницями”, легко вростає до будь-якого ґрунту чи середовища. Можливо, що з тої причини і не з’являється серед неї ґеніїв рівня Ґоґоля, Достоєвського, Чехова, Маяковського і багато інших, яких я постійно згадую, коли замислююсь над дивним парадоксом своєї україномовности, що дозволила мені написати й видати два десятки різноманітних книжок: поетичних, прозових, перекладних. І чи зміг би я стати взагалі письменником, не обов’язково українським, якби обірвалася моя духовна пуповина і зогнила на неохопних просторах Росії?...

УКРАЇНО, НЕ ПРОЩАЙ!

(“Літературна Україна”, 25.03.04.,№12)

Я відштовхнувся від виступу Юрія Мушкетика в “Літературній Україні” не для того, аби в чомусь йому заперечити, хоча й переінакшив дещо назву його гострої полемічної статті, яка мала назву “Прощай, Україно”. В своєму виступі я кажу “не прощай” в іншому значенні цього слова, аби ми всі, які себе ні за яких умов і обставин ніколи не відокремлювали від України, від пам’яти про своїх батьків і прадідів, були вдосталь рішучими і ніколи не втрачали історичної самосвідомости, аби ніколи й нічого не простили ворогам нашим за завдані нам кривди, знущання, за підступне використання нашої випадкової необачности, а інколи звичайної дитячої наївности, що комусь наша доля може важити більше, ніж нам самим. Я не можу заперечувати Мушкетикові й через те, що повністю згоджуюся практично з усіма його свідченнями та гіркими висновками, які він навів у своїй статті, одначе хотів би запросити ще більшу громаду до продовження дискусії між тими, в кого в душі й серці болить ця тема, додаючи трохи і своїх спостережень з нашого (поки ще українського) існування на своїй (поки ще на українській) землі, а від того – зі своїх українських болів...
Позаторік в одній зі своїх статей (в журналі “Сучасність”) я вже спробував запитувати у таких самих занепокоєних, як і я сам: - “Чи легко почуватися українцем?” на своїй землі сьогодні, і там же сам відповів, що зовсім не легко. Примарно, бо ясна річ – марно, сподівався, що хтось між нами знайдеться і обґрунтовано заперечить на мої невеселі висновки. За проминулий недовгий час я став почуватися ще гірше, оскільки не видко ніде мені якогось просвітку в суцільній темряві навколо нас, тобто переважаючої більшости українського народу (не населення України, а саме нашого народу). Аби хтось не звинуватив мене за мій песимізм у відсутності патріотизму чи в спробі пригашення національної свідомости серед краян, то хочу відразу переконати всіх дотичних до читання моїх висновків у протилежному. Переконаю через освідчення в тім, що я щиро і зовсім прихильно, без ніяких посміхів чи кпинів ставлюся до більшости найфантастичніших гіпотез щодо українського родоводу (7000 років і багато більше); що наша мова є не тільки найстарішою, але й породила всі інші мови; що саме наші пращури приручили всіх свійських тварин (найперше коней); що вони винайшли писемність і колесо, що ми в усі часи і між всіма народами були і до нині є най-най. Про це вже стільки написано журнальних статей і навіть грубезних фоліантів: наукових і колонаукових, науково-популярних і науково-фантастичних, художніх і всіляких інших, що не можна не повірити і не увірувати у приреченість свого народу провадити надалі месіянську повинність, бо й Спаситель світу з нашого роду-племені. Буквально вчора, якщо з огляду попередніх тверджень про нашу прадавність з тисячоліть, ми наполегливо привчали до европейської культури на свою біду дикі лісові племена, що мешкали далеко на північ від нашого прабатьківського краю. Привчали з превеликими труднощами й досить довгенько, навіть наприкінці вісімнадцятого століття від Різдва Христового той північний народ ще не спромігся мати своєї граматики, хоча випускники українських вищих шкіл

читати