
Електронна бібліотека/Публіцистика
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
вже допомогли створити йому кілька учбових закладів, він продовжував користувався застарілою нашою, якій вже було на той час трохи не двісті років (джерело: у комедії “Нєдоросль” російського письменника Фонвізіна дворянського сина Мітрофанушку вчать писати й читати з великою потугою хатні вчителі за граматикою українського професора М.Смотрицького, її перше видання було здійснено 1619 року). Згоден з усіма доведеними фактами, вітаю навіть і не доведені гіпотези щодо витоків нашої української праїсторії, але... Але наразі справа зовсім в іншому, більш нагальному, яке вимагає рішучих конкретних дій – безперервної чорної роботи. Я з болем запитую в себе і в своїх однодумців: - “Чи довго ми будемо продовжувати хизуватися своїми давніми “най...” і “най...” лише серед нашого вузького кола, лише між собі подібними?” Що може народитися з балачок у вузькому колі для нашого справжнього самозбереження?...
Скільки іще не століть, бо викінчується наш час з прискоренням все стрімкіше, тому не століть, а скільки іще десятків років лишилося для виживання і збереження тих, в кого ще буде потреба ятрити свої душі спогадами про давню велич? (...мені ще часом давня велич сниться, та прокидаюся завжди посеред мовчазного табуну – над ним лиш порох всіх століть куриться...)
Важко відповісти, коли нас стає все менше і менше, коли ми практично щезаємо не лише кількісно, але і якісно: стрімко зменшуємося останнім часом і без ніякого вже спротиву на своїй прабатьківській землі, або розчинюємося в інших народах на західних і південних, на північних і східних прадавніх етнічних землях, які з різних причин залишилися сьогодні поза межами теперішньої Української держави. Найбільш боляче від того, що на Півночі і Сході більш стрімкіше і зовсім брутальніше сусідній, начебто і братній, народ продовжує перебирати до свого складу тих, хто ще вчора вважав себе серед нас? Тільки за останні десять років в межах Російської Федерації чисельність українства зменшилася (за результатами офіційного перепису населення) більше ніж на половину, а це майже два з половиною мільйони живих людей. Голодом виморювали мільйонами нас раніше, ще за Сталіна. То де ж ми поділися сьогодні? Ще на початку попереднього століття існували величезні українські масиви північної та східної Слобожанщини, Кубані, всього Північного Кавказу, на берегах Волги, а від них довгим Сірим Клином тяглися компактні українські поселення аж по Зелений Клин, до узбережжя Тихого океану. Мали вони колись і свої школи, і багато чого свого іншого. Нікого з них вже нема і ніколи не буде знову. Де ж вони пощезли зі своїми обійстями, білими хатками, вишневими садками і неповторними піснями? Якусь частину колись виморили голодом, а всіх інших – вцілілих так нажахали, що вони враз набагато збільшили чисельність росіян. Так вже повелося в Московії з давніх давен. Я не бачу сьогодні потреби займатися обрахунками результатів давніших й новіших асиміляційних процесів на імперських теренах як за давніх часів, так і за новіших. Надто пізно щось виправити в минулих часах, але й забувати про них не варто. Можна і не знати точних цифр, аби зробити висновки з методів, за якими колишня неслов’янська Московія почала поступово зростати територіями і населенням за рахунок вже слов’янських племен (така вже доля словен ільменських, кривичів Псковщини і Смоленщини, переселенців з Півдня на вільних землях творити слободи тощо). Згодом, з набуттям достатньої моці, вже просто за рахунок українців та білорусів, які стали значно переважати в примноженні московської людности, хоча, намагаючись бути ближчою Європи, Московія продовжувала затягувала до формування нового імперського етносу частки й інших народів – балтів, німців, поляків, євреїв та багатьох менш відомих. Хіба можна і досі для підтвердження нашої відмінності з ними постійно наголошувати на угро-фінському, з великою тюркською домішкою, походженні сучасних росіян і намагатися цим твердженням якось розбудити почуття гонору приспаних українців щодо нашої давньої величі та нашої принципової відмінности від тих, хто нині із кожним днем все наполегливіше намагається дорозчинити в собі й ті рештки свідомого українства, які ще намагаються зберегтися представниками окремого народу на її теперішній офіційній території? Сьогодні значна частина, якщо не переважаюча, російського населення Російської Федерації є дивовижним конґломератом асимільованих народів, а в тому конґломераті вже стала переважаючою частиною початкова домішка від українського і білоруського етносів, і процес творення нової історичної спільноти ще не закінчився. Нової, хоча для її створення основою послуговують не лише мова і стара самоназва молодого етносу, що прищепилася йому від часів Катерини другої, але і всі її побрехеньки з історії, значно примножені фальшуваннями в наступні два століття. Це видко із сучасної цілеспрямованої російської політики і влади, і суспільства. Ще кипить те вариво у величезному казані, але в нашій мові всіх їх кличемо вже однаково, наче все закінчилося –
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus