Завантажити

згадувати поіменно когось із перевертнів, які не просто цуралися свого ...єнко, перетворюючи його на ...єнков (пристаючи до інших народів, міняли батьківське прізвище відповідно), але й обливали брудом і своїх предків, і весь колишній свій народ, його історію, культуру, а передусім – його мову. Їй-бо, на сто відсотків був правий В. Ульянов-Лєнін, коли поділився спостереженням, що ніхто так не пересолює з приводу “істінно-русскава настроєнія” як порусачені інородці... Та, годі про них, бо не лише серед українців з’являлися і з’являються перевертні, аби зрадити ім’я своє та своїх дідів-прадідів, відцуратися від роду свого, аби тільки прислужитися сильнішому, сподіваючись попоїсти смачнішого і м’якше поспати. Різні були обставини для відторгнення від роду свого, різні спонукальні причини – не всі бігли в чужинці з веселим настроєм, бо ж декого і тортурами силували. Вживаємо майже повсякденно термін “манкурт”, але не кожного разу згадуємо, що він прийшов до нас з роману киргиза Чингіза Айтматова, в якому змальована страшна процедура перетворення завойовником Людини на робочу тварину. Людина, я одразу прошу вибачення у Творця за не зовсім коректне обходження з Його “образом і подобієм”, здебільшого не втратила первісного стадного інстинкту, через те має перебувати (виживати) у гурті собі подібних, підтримуючи одне одного від нападів чужинців. Але ж як нам теперішнім знову відчути свою предковічну єдність, якщо протягом кількох довгих століть після втрати можливости розвиватися самостійно в єдиній Державі наш народ, покраяний на різновеликі частки, перебував під впливом (гнобленням) інших різних держав. Оті імперії мали різні підходи щодо подальшої долі загарбаних народів: у Російській – прагнення асимілювати будь-яку етнічну групу, навіть дуже далеку за мовою і антропологічним виглядом, через нищення культурної спадщини і заборону рідної мови чи національного правопису; в Османській – прилучити до ісламу, і не завжди “вогнем і мечем”, якщо згадати, скільки разів знаходили запорожці зі своїми родинами притулок на землях Кримського ханства чи за Дунаєм під турками; в Австро-Угорській – було більш-менш ліберальне ставлення, тому й збереглися на теренах Західної Україні до нашого часу майже всі ознаки приналежности саме до українства через спілкування між собою своєю, а не імперською мовою. І я – степовик, нащадок запорожців, схиляюся перед ними за те, що вони майже не помічають у своїм побуті, якою мовою користуються, бо й на думку не приходить протиприродне: як то можна спілкуватися між своїми не своєю мовою. Зрада своєму родові починається (чи продовжується, бо маємо нині навіть серед народних депутатів україномовних українофобів!) із втратою шани до мови предків...
Ім’я, наймення, прізвище – вони у кожного народу теж свої, за ними також можна здебільшого встановити національність людини. Я вважаю, що надто підступним для нашого етнічного самовизначення було введення у Російській імперії правила перекладати імена чи навіть прізвища на панівну мову. Лише дуже обмеженому переліку осіб дозволяли залишитися зі своїми іменами. У “Совєтском енциклопедіческом словарє” є Бажан Микола (Ніколай Платонович додано у дужках), але Тичина вже тільки Павєл Грігорьєвіч. Переінакшення імен українців на російський кшталт було суворим і без винятків – спочатку для документів, а потім і в побуті, воно не залишало права на існування Явтуха чи Явдохи, Ониська чи Одарки, Ничипора чи Надії тощо, цей список надто є задовгим. І нічого дивного в тім, що такий закон прилучився у значній мірі до процесу втрати українцями на теренах колишньої Російської (згодом – совітської) імперії власних імен, якими тисячоліттями нарікали своїх спадкоємців наші пращури. Наші імена поступово ставали “вуличними”, образливими і навіть вважалися непристойними. Найчастіше нині почуєш і серед кола україномовної інтеліґенції лише “Ваня” і “Ванюша” замість “Йванко”, або “Наташа” замість “Наталочки”. Двоє моїх знайомих не змогли довести у нотаря своє близьке рідство, хоча вони є рідними братами, але один з них отримав паспорта в Україні на прізвище Кісточка, а інший в Росії став, звичайно, Косточкою. Після смерті батька другий мав би надто багато клопоту щодо батькового спадку, рідні брати були й досі в дружніх стосунках, що не стали шукати правди по судах – поділилися без сварки, але ж могло бути інакше. У той самий час у російській практиці не було помічено, аби Йогана, Жана чи Джона перекладали на Івана. Проте, для підкорених народів існувала та сама стала практика, в результаті якої латиш Яніс швидко перетворювався при отриманні документів на Івана, а з обрізанням закінчень у латиських прізвищах і вони наближувалися до російських: Лапін(-ьш), Бєрзін(-ьш), Сілін(-ьш) тощо. Так і мій дід по мамі (латиський стрілець, який колись був змушений залишитися в Росії після Громадянської війни) отримав у своєму новому паспорті прізвище Зєлтін замість свого батьківського Зелтиньш. Щоправда, дехто із найманців російських імператорів заради щільнішого вростання в

читати