Завантажити

шестидесяті роки минулого сторіччя. Але від неї перед недавнім закриттям залишалася тільки назва над вхідними дверима і збереглося декілька книжкових полиць всередині поміж різним фотоначинням, сувенірами для туристів, іншими подібними товарами напередодні нахабної ліквідації. Зосталися книжки з наївних міркувань адміністрації щодо можливого захисту, аби ніхто з контролюючих органів не зміг дорікнути знічев’я, що нові власники приміщення книжкового магазину повністю змінили профіль торгівельного закладу. Але ж закрили книгарню зовсім без ніяких юридичних підстав – оскільки звичайний бізнес за будь-яких умов шукає заняття більш прибуткового ніж “сіяти розумне і вічне”. Недавні власники марно тішилися причетністю крамнички до культури і лише з тої причини вони зберігали донедавна трохи книжечок іноземними мовами там, де раніше було з півтора десятка окремих книжкових секцій по країнах, які постачали до цієї книгарні свої видання з найрізноманітнішої тематики. У давні часи я полюбляв порпатися у тому багатстві, відшукуючи кожного разу щось близьке мені за моїми уподобаннями, насамперед за ціною і водночас наближене до одної з тих мов, якими я володів настільки, що міг би прочитати і зрозуміти без особливих ускладнень. Одного разу в польському відділі надибав на неймовірний роман “Луни у Бескидах” (польською, звичайно, книжка називалася “Луни в Бещадах”) створений автором на реальних подіях, в яких він, вочевидь, брав участь. Цілком художній твір, хоча й були збережені в ньому не лише справжні імена дійових осіб, але й подавалася інформація щодо їхньої подальшої долі. Йшлося у крутій оповідці польського автора лише про останній рік активного й трагічного протистояння на лемківських землях одного з куренів УПА проти військових формувань реґулярної армії вже посталої на той час Польської народної республіки. При знайомстві з текстом того роману головним для мене стали не самі сюжетні події, які були описані надзвичайно яскраво з наближенням до життєвої правди, якщо не зважати на постійне педалювання автора щодо нашої ґенетично спадкової схильности боротися до абсолютного знищення поляків та їхньої державности. Показуючи сувору дисципліну в підрозділах УПА і майстерність її вояків у бойових діях, автор, надміру заанґажований у своїй щирій любови до відродження величі Речі Посполитої, постійно намагався нагадати на сторінках роману співгромадянам про фанатизм українців у зненависті до інших народів. Обґрунтовував і виправдовував проведення операції “Вісла”. Вочевидь, що тодішня комуністична цензура дозволила продавати в Україні подібну книжку, аби місцеві поляки знали, що їм з українцями ніколи не дійти не тільки до порозуміння, але й просто до нейтрального (що вже там казати – до дружнього!) діялогу, який зміг усе-таки розпочатися й досить активно після руйнації комуністичної імперії. На той час ця книжка мала б розпалювати антиукраїнські настрої у поляків і в Україні, хоча читали її також українці, бо багато хто з нас може досить непогано розуміти близьку польську мову. І це було прорахунком спецслужб тодішнього СССР, оскільки цінним для мене і мого тодішнього товариського гурту була не сюжетна лінія роману, а додаток до нього про історію створення УПА, її структуру військову, політичну й господарську, її чисельність з усією допоміжною інфраструктурою, без якої не може існувати ніяка армія. Я тоді вперше дістав для себе підтвердження з ворожих уст, що наша Повстанська Армія складалася не з розрізнених партизанських загонів, а була потужним військовим формуванням, мала військові старшинські і підстаршинські школи, зброярські, медичні, господарські та інші підрозділи. І мала беззастережну підтримку свого народу, хоча в її лавах боролися проти будь-якої тиранії й багато представників інших народів. А мене, тоді ще молодого випускника будівельного інституту, який нещодавно вивчав на військовій катедрі саперську справу й фортифікаційні дисципліни, ще вразили відомості про інженерні частини УПА та типові проекти бункерів і схронів, які (так стверджувалося на сторінках роману) не можна було повторювати у межах одного району, аби не демаскувати входи-виходи до інших, якщо вони будуть надто схожими.
Я розпочав свої роздуми на тему лише деяких моментів сучасного стану українського війська зі згадки про давній роман польського автора саме тому, що кожного разу, коли ми з моїми однодумцями святкуємо чергову річницю відновлення самостійности нашої Батьківщини, більшість її громадян просто користається зайвим вихідним днем, а не відзначає День проголошення незалежности України, якій хтось “зовсім випадково й незрозуміло навіщо” подарував право називатися вільною державою. У більшости громадян, точніше сказати – населення, й по сьогодні побутують ще радянські комуністичні догмати щодо будь-чого трохи відомого з української історії взагалі чи суцільні білі плями зокрема. Йдеться навіть не про українські витоки з Трипільської культури, Антську державу, становлення й занепад князівської Руси-України чи культурні, політичні й

читати