Завантажити

військові стосунки з усіма нашими сусідами за часів Козаччини і Гетьманщини, а про багато ближчі до сьогодення роки ХХ століття, коли постала УНР. Юридично ніхто не скасовував її суверености, досить прочитати Конституцію УРСР, де в перших рядках йдеться про суверенну державу в складі більшого Союзу. Відому Ризьку мирну угоду 1921 року підписувала УРСР саме як правонаступниця УНР. Чому ж ми відсвяткували лише 16-ту річницю державности?
Більшість нашого населення (йдеться не про свідомих громадян, які поки що перебувають у меншині “на нашій не своїй землі”) під впливом давньої радянської кінострічки “Богдан Хмельницький”, яку чомусь продовжують донині показувати на українських телеканалах, щиро вважає, що Запорізька Січ з усіма її адміністративними, церковними і освітніми структурами на величезній території була не першою демократичною республікою в Европі (за висловом Карла Маркса), а лише таким-сяким притулком на маленькому острівці для волоцюг, які постійно пили-гуляли. Гулять гуляли, хоч і мріяли весь час на хмільну голову про “возз’єднання з братнім російським народом”, і на всю розгульну ватагу була для чогось приставлена одна-єдина “особа духовного званія” - дяк, який теж не просихав од пиятики, навіть міняючи час від часу на оковиту церковні приналежності. А хіба не деформують свідомість молодого покоління за старими постулатами постійні повтори радянських фільмів про події визвольних змагань 1917-22 років, де вояків армії УНР показують спотвореними невдахами, а у повстанських загонах начебто й загалом переважали всуціль самі деклясовані елементи чи справжні деґенерати. Надто вже часто займають ефірний час “кіношедеври” подібні до “Весілля в Малинівці” чи до “Думи про козака Голоту”, в останній стрічці навіть українські дітлахи допомагають рятуватися посланцю Леніна від українських “бандитів”. Що вже казати про правдиве відображення героїчної боротьби за незалежність України звитяжної УПА! Про що і як говорити з тими, яких вчили не ті вчителі та й ще не тому, що треба? Вдаватися у деталі, чому й коли так сталося з нашим героїчним давнім народом, що він на лівобережжі України (колишні Гетьманщина та землі Війська Запорізького) у значній кількості перетворився на сірий субстрат “русскаязичнава насєлєнія”, намагаюся в інших роботах, а зараз лише трохи про те, хто має захищати державність України, її цілісність, її спокій і суверенітет.
Більшовицька імперія, як спадкоємиця царської, зробила належні висновки з фактів українізації полків, дивізій й корпусів чи цілого Чорноморського флоту під час революційних подій 1917-18 років – тому за СССР розпорошували українців по військових частинах якомога далі від кордонів України (Північ, Балтика, Сибір, Далекий Схід тощо). Сьогодні можна лише гірко зітхати, що сприятливими обставинами свого часу не скористалися соціялістичні романтики з Центральної ради, як і з приводу зовсім недавніх подій, коли Президент України та його команда періоду стрімкого розвалу “нєрушимава саюза” не зробили належних висновків з історії щодо створення справді української армії. Можна нині лише картати самих себе, що ми обираємо до Верховної ради (як і рад всіх рівнів) здебільшого постійно не тих, що ми не формуємо через вибори саме українську владу, бо там завжди не вистачало і не вистачає національно-патріотичних сил! Саме через те ми матимемо й напередодні чергових ...надцятих роковин відновленої Держави здебільше військові частини з уламків від колись могутньої наступально-аґресивної, а не тільки оборонної, потуги СССР. Полки, що ведуть свій родовід од часів Другої світової війни або ще й від Громадянської (для Росії). Історія, військові традиції, статути й нестатутні стосунки тощо – майже ніщо не змінилося за ці роки. Зле стає, коли наші ЗМІ поспіль розповідають про різні ганебні події з життя українських збройних сил. Зле не до журналістів, а до самих оприлюднених фактів, що вони можливі в нашому війську. У другій половині ХХ століття на Землі постало більше ста незалежних країн, які різно звільнялися від імперських обіймів. Проте жодна з колишніх колоній не творила свою армію з військових формувань колишньої “своєї” Імперії. Розумію, що Україна цього разу не могла вчинити якось інакше на своїй території з майже одним мільйоном озброєних людей, переважна більшість яких від рядових до генералів вважала тимчасовим явищем сам факт відновлення української незалежности навіть під час прийняття присяги на вірність українському народові. Скорочуючи поступово цю шалену військову потугу на своїх теренах, вочевидь, що треба було Україні водночас створювати так само поступово навзаєм підрозділи нової національної армії на зовсім інших моральних засадах, виходячи зі своєї історичної узвичаєности, аби за півтора десятка років вони повністю заступили б колишні радянські (тобто – цілком російські за духом, традицією, стратеґічними завданнями, мовою, врешті-решт) військові частини, переймаючи з них до себе військовослужбовців налаштованих патріотично до України, як до Держави. Йдеться не

читати