Завантажити

єдиному наддержавному союзі для координації розвитку насамперед економіки, діставалися того права бути прийнятими не без труднощів, особливо важким був шлях для колишніх країн “соціялістичного табору”. Загальносоюзний перелік уніфікованих правил і законів для країн об’єднаної Европи творився поступово, починаючись від впровадження єдиних норм і стандартів для Союзу вугілля і сталі, яким було на самім початку об’єднання із семи европейських країн, та згодом став той перелік набагато об’ємнішим – освіта і охорона здоров’я, туризм і торгівля, збереження культурного надбання включно з архітектурними, ландшафтними та іншими рукотворними і природними пам’ятками і багато чого ще можна було б навести. Надзвичайно важливими з того переліку були питання стану демократії, прав людини, судової системи. Деякі з країн, які на сьогодні є вже досить поважними і самодостатніми членами Европейського Союзу, мусили тяжко працювати над тими проблемами досить тривалий час від прийняття офіційного рішення щодо вступу до ЕС, інколи минало до десяти років, а подеколи і більше, аби підтягтися до союзних стандартів за узгодженою індивідуальною програмою багатьох кандидатів. Ірландія і Португалія колись були найбіднішими країнами на континенті, а нині до них масово їдуть на заробітки трударі з багатьох країн Східної Европи, які нещодавно приєдналися до союзу. Кожного разу програма приєднання до ЕС чергової країни зачіпала практично всі сфери її життєдіяльности, важко навіть навести повністю той перелік у короткій статті, але найсуттєвіше можна окреслити: стабілізація економіки з усіма її господарчими проблемами, приборкання інфляції та корупції, ступень розвитку демократії, стан судової системи і свободи слова, повага до авторських прав мистця і до прав будь-якої пересічної людини, наявність релігійної толерантности і багато-багато чого подібного, аж нарешті – рівень життя громадян. Вже не згадую про необхідність завершити уніфікацію законодавства.
Питання економічної, політичної та духовної приналежности України власне до близької Европи чи до віддаленішого Евро-Азійського простору на сьогодні, на превеликий жаль, є одною з улюблених тем для політичних спекуляцій провідників та ідеологів різнокольорових партій, аби можна було частіше відволікати улюблений електорат від більш актуальних для нього щоденних проблем виживання. Що вже говорити-балакати щодо спроможности більшої частини наших політиків торкатися тем більш віддалених від проблем їдла та побуту як, для прикладу, культура чи духовність. Деякі політичні сили, втрачаючи свою популярність, а запропонувати щось справді вартого не для громадського збурення не вистачає кебети, то намагаються нагадувати про себе галасливими кампаніями щодо абстрактної постановки питання щодо вступу чи не вступу до будь-яких загальноевропейських структур, не зачіпаючи ніяк реального стану нашої нинішньої спроможности досягти відповідного рівня навіть для країни-кандидата. Просто рвуть повітря голими полярними гаслами, коли денаціоналізовані прошарки галасують про історичну нерозривність з “матушкай Расієй”, а натомість суперпатріоти не менш палко намагаються приєднатися до ЕС іще позавчора, нагадуючи про нашу освіченість не нижчу за давню Европу як за часи княжої Руси-України, так і Козацької держави, забуваючи про прийдешні потому століття постійної руйнації, коли через саму думку, навіть у зародку, щодо нашої колишньої европейськости втрачали люди свободу або й життя. А вона таки була! Насправді була! І пам’ятати про те треба, скільки б часу не проминуло після того всуціль чорного і спустошливого, але ж треба не просто пам’ятати, а й працювати на відновлення того рівня без перерви на відпочинок. Така робота має бути на всіх рівнях суспільного і родинного життя безперервною і копіткою, важко навіть уявити скільки промине часу, бо це не на мітингу побувати разів з кілька на рік, де можна легко виявити свій патріотизм вигуками “геть і ганьба”, після чого вертати домів і дивитися “інтелектуальні” шоу сердючок чи поплавських...
До 1992 року я жодного разу не виїздив за межі СССР, бо ж перебував у категорії “невиїздних”, але з часу відновлення державности України мені довелося побувати у багатьох европейських країнах, навіть по декілька разів поспіль з інтервалами у рік-два, то я мав можливість придивлятися до стану різних з названих і не згаданих мною сфер людської діяльности. Найчастіше, тобто один-два рази щороку я продовжую відвідувати Латвію як для творчого спілкування з колеґами на літературній ниві, так і для зустрічей з численною ріднею як українського, так і латиського походження. Часові інтервали у півроку, або й в один рік, для розвитку будь-якої держави є надто малим проміжком для оцінки її темпів проґресу в економіці чи культурі, а головне – у життєвому рівні всього населення, а не лише якоїсь її обмеженої частини. Справді, дуже малими часовими інтервалами є мої поїздки до країни, яка не так давно відновила свою державну незалежність і є нині повноправним членом ЕС та НАТО,

читати