Завантажити

на Віденському балі у смокінґах, а із маси дрібниць, їх можна було б розглядати кожну окремо, аби не перейматися тим, що їхня сукупність інколи провокує поета на такі рядки: живемо плазуючи і вже ніколи нам не встати без рук, без ніг, без клепок в голові...
Спробую навести дещо з подібних дрібниць Латвійського сьогодення, порівнюючи інколи лише з Києвом, бо боляче згадувати про “европейськість” хоч якогось з наших обласних чи районних центрів. Але у Латвії не лише районні містечка, але й менші поселення мало чим зовнішньо відрізняються сьогодні від столиці чи в побуті, чи зовнішньо. У Ризі мене вражають не розклади руху на кожній зупинці міського транспорту, а те, що трамваї, тролейбуси та автобуси дотримуються того розкладу, хоча вулиці вужчі за київські та й різного транспорту на них теж достатньо. Вам не хочеться йти на вулицю, аби дізнатися, коли зупиниться проти вашого дому автобус? Зайдіть в Інтернет – там є безліч різної інформації, розклад руху всього міського транспорту з усіма проміжними зупинками також. У маршрутних таксі не можна проїхати не отримавши квитка, як і проїхати стоячи, хоча у час пік може й таке бути. Думаю, що так, але не було бажання перевіряти. В усіх кабінках таксофонів, навіть на околицях Риґи, є товстелезні телефонні довідники, на всіх вулицях досить часто розставлені урни для сміття, або висять на стінах будинків невеличкі урночки. Повно туристів з усього світу групами й поодинці прогулюються вулицями Риґи, але іншомовних вивісок на стінах чи реклямних щитах практично нема. У підземних переходах чи на тротуарах не зустріти стихійних торговців, що вже згадувати про торгівлю у Києві м’ясо-молочними продуктами, розкладеними посеред вуличного багна навіть на центральних вулицях. У центрі Риґи не просто збереглися книгарні, а вони модернізовані зі значним розширенням торгівельних площ, і там переважають видання латиською мовою, хоча є достатній вибір і російською, та останнім часом з’являється все більше на інших европейських мовах. Багато яких міжнародних глянцевих журналів на кшталт “Космополітен” чи “Пентхауз” пропонуються в пресових ятках мовою корінного населення, або ліпше сказати – мовою титульної нації, хоча вона досі складає близько 54% від населення країни, проте ніхто не піднімає питання щодо введення іншої офіційної мови. Вже давно у Латвії не існує ніяких пільгових категорій серед населення щодо оплати за користування будь-якими послугами, ніяких окремих дотацій, бо все вирішується лише через розмір заробітної платні чи пенсії. До слова, такої різниці при визначенні розмірів пенсії у 20-30 разів, як є нині в Україні, там і близько нема. Ми на протязі всіх років розбудови ринкової економіки ніяк не можемо позбутися багатьох “пережитків соціялізму”, в тому числі різних пільг для населення, яких у нас раз від разу навіть стає все більше і більше, а через те все більше й більше з них стають примарними, нездійсненними. Я досить багато займався раніше економічними питаннями, перебуваючи на різних державних посадах, але так і не зміг до кінця зрозуміти, як же мають обраховувати свої прибутки або збитки постачальники газу чи електроенергії, коли серед їхніх споживачів майже 50 категорій різних пільговиків: хто й зовсім не сплачує, бо має таке право, хто лише 50% чи 25%. А пільговики у міському транспорті? А на залізниці? А ще й ще? Вочевидь, що наші політики поки що не знають інших підходів до рідного електорату, як пообіцяти якісь додаткові пільги, якими все більше не тільки заплутують ціноутворення, але й збільшують заборгованість держави з реалізації тих пільг. Наприклад: замість введення в Україні кількох пільг “дітям війни” щодо оплати за користування житлом, за споживання електроенергії, газу, холодної та гарячої води, опалення, проїзду в різних видах транспорту тощо, треба було просто встановити певну додачу до пенсії. Хоча, коли зовсім чесно, то я не можу зрозуміти, чому тим законом розмежували між собою пенсіонерів, вік яких різниться менше доби: один народився дев’ятого, а другий – десятого травня 1945 року. Ще більш несправедливим є встановлення тих пільг, коли згадати про пенсіонерів більш поважного віку...
На центральній вулиці Риґи, яка простяглася на десяток кілометрів і сьогодні знову називається вулицею Свободи, а не Леніна, не знищуються і не забудовуються маленькі скверики між будинками, а навпаки – якщо зносять старі, непридатні для користування, будиночки, то на їхньому місці найчастіше створюється новий ошатний скверик або стоянка для автомашин. І це не лише у центральних кварталах міста, що вже згадувати про історичний центр – Стару Риґу, то взагалі є святим місцем щодо табу на його спотворення, там інтенсивно працюють лише реставратори, намагаючись повернути середньовічним будинкам давній вигляд. Зовні, звичайно. Деякі будинки, зруйновані за часів війни, відновлені за старими кресленнями і фотографіями. І навпаки – кілька неоковирних споруд часів радянської влади, які псували історичний вигляд заповідної зони, були знесені. Я не хочу

читати