Завантажити

хоча зовсім донедавна була окупована сусідньою Росією – п’ятдесят років перебувала у стані подібному до України – тобто була однією з “радянських республік”. За ті роки відсоток корінного народу в Латвії був цілеспрямовано доведений Москвою до 50% по країні, а в столиці навіть до 39% (офіційний перепис 1989 року). І на 2007 рік цей відсоток підвищився зовсім трохи – до 54% по країні. Тобто половина населення Латвії на час відновлення її незалежности і майже половина у часі підготовки до її вступу в европейські структури складалася з мігрантів із інших регіонів колишнього Совєцького Союзу. Чому і для чого це робилося не є предметом моїх сумних чи гірких роздумів щодо теперішньої европейськости українського суспільства. Я навів ці цифри лише для того, аби зразу відповісти деяким опонентам, що швидка перебудова економіки Латвії з наступним її входженням до ЕС головним чином сталася НЕ завдяки тому, що там живуть ЗОВСІМ інші люди ніж в Україні. Настільки інші, що вони начебто і не виростали разом із нами у суворих буднях побудови безкінечної дороги до недосяжного “свєтлава будущева”. Проте за кожних наступних відвідин мені кидалися в очі досить помітні зміни на краще у різних ситуаціях, що на вулицях у прогулянках одинцем, що серед дружнього кола під письменницьким дахом, що за вечерею зі своїми родаками...
Я кожного разу радо вертаю домів, але дещо сумні роздуми від порівняння побаченого у Латвії знову з усім отим, що не дає мені спокою вдома, починаються вже на летовищі в очікуванні рейсу Риґа-Київ. Модернізований кілька років тому аеровокзал столиці Латвії настільки просторий, що немає й натяку на можливість створення штовханини між численними пасажирськими потоками чи стояння в черзі при оформленні паспортного контролю. Про митний і не йдеться. Я мимоволі прислуховуюсь до різномовних балачок і розумію, що нині важко знайти у світі таку країну, де громадяни не помічають помилок у діях свого Уряду та Глави держави, де більшість населення є щиро задоволена своїми статками, де не відбуваються акції протесту з приводу першого й другого. У сьогоденній Латвії теж вистачає незадоволених платників податків і пенсіонерів, але це не впливає на економічний поступ країни, на стабільність її політичного курсу і на стабільність національної валюти, хоча й серед малочисельного складу парламентарів (105 депутатів) з багатьох партій і блоків досить часто вибухають палкі суперечки, які призводять до переформування уряду, або й до дострокових виборів депутатів сайєму (парламенту). Відбуваються деякі зміни, але основні гравці залишаються на своїх місцях. Інколи доводилося бачити й досить аґресивні протестні акції, які проводять деякі проросійські громадські організації, але ці протестанти, розкидаючи у різні боки гасла, подібні до наших “ганьба і геть”, аж ніяк не мають найменшого бажання повертатися на свою історичну Батьківщину, як і повернення до їхнього життя більшости принад недавньої “планової економіки”. Не мріють тікати з Латвії кудись за її східні кордони навіть відставні офіцери Радянської армії та специфічних силових структур колишнього СССР, яким ніколи не здобути громадянства Латвійської Республіки. Вони мають здебільшого російські паспорти і навіть отримують свої пенсії у посольстві Росії, але знають, що вже не зможуть пристосуватися до життя в якійсь там Пензі чи Рязані. Їм подобається жити в европейській країні, але водночас ця країна за їхніми гаслами мала б бути часткою Російської імперії. Парадокс? Ні, звичайна постімперська клініка. Згадався мій давній шкільний товариш, з яким колись просидів за одною партою цілу семирічку в “рускай дєрєвушкє” неподалік Новгорода Вєлікава. Перед поверненням в Україну після двадцятирічного перебування у Латвії (напередодні розвалу “нєрушимаво саюза”) я завітав до Новгорода попрощатися з колишніми однокласниками, бо не був певен, що в майбутньому зможу (чи схочу) відвідати будь-яку частину Росії, навіть і ту, де проминули мої дитячі й шкільні роки. Так воно і сталося, що з обох причин я більше не був у Росії, якщо не вважати перебування разів зо три в аеропорту “Шеремєтьєво-2” при пересадках на міжнародні рейси та випадкових коротких гостин у Тюменському краї на днях української культури. А на той час прощання з Новгородом мій однокласник уже захистив докторську дисертацію з історії, був університетським професором, але розглядаючи порожні пляшки з-під горілки “Фінляндія”, бідкався, хапаючи у розпачі мене за грудки, що “які ми все-таки йолопи, що віддали Фінляндію – невід’ємну частку Росії”. Він ужив тоді багато крутіше російське слівце щодо йолопів, але нема в мене до нього пристойного українського відповідника. Кому віддали і навіщо, то для російського професора було тоді, як є й сьогодні, абсолютно другорядним питанням. Це цікава тема для дослідження імперського менталітету, яким невиліковно страждають й багато хто з наших краян, але вертаю до порушеного питання.
На мою думку европейськість починається не з уміння якоїсь сотні українських VIP-персон з’явитися

читати