Завантажити

протилежного табору, до ворожої фракції. Зрада і брехня поки що не засуджується, не є ганьбою, не призводить до забуття що “політиків”, що діячів “культури”, що “бізнесменів”...
Можна вдосталь ятрити свою душу, посипати голову попелом з пожарища колишньої нашої величі, проте краще не злизувати у скорботі зі щік гіркуваті сльозинки, а злазити з “патріотичної печі” (згадаймо Cамійленкові рядки: “кожна піч на Вкраїні фортеця міцна – там на чатах лежать патріоти”) до праці. Ще жевріє надія, що збереглося тих патріотів удосталь, їм набридне лінуватися, кожному і щодня забагнеться робити у собі самому та у своєму оточенні хоч маленьке зрушення на шляху просування до освіченої европейськости, багатої та ситої, бо гріхом великим перед Творцем є наша теперішня відсталість на всіх рівнях од маленького хутірця по саму столицю. Не лише треба пишатися гонорово своєю колишньою величчю і центром Европи, а зробити так, аби почали незабаром їздити до нас з ЕС працювати, відпочивати, навіть лікуватися, як ми сьогодні їдемо туди. Бо поки що не настачити у рідному домі чесних професійних лікарів...
Я згустив фарби чи перекрутив дійсність? Якщо й так, то через спокійний діялог готовий сприйняти протилежну думку, але вона має бути підкріплена фактами, реальними висновками, а не лайкою чи звинуваченнями у відсутності патріотизму...



ПОТЯГ ДО ВАРШАВИ

(“Криніца” №58, 2008; «Люблін»№3,2008 – все польською мовою)

Мене давно хотілося поділитися думками з більш широким загалом, а не лише обговорювати їх у вузькому колі однодумців, щодо мого давнішнього зацікавлення причинами непростих до недавнього (в історичному пляні) часу стосунків між двома братніми народами. Навіть й до назви такого невеличкого есея проблеми не було, бо здавна частенько виринають під гарний настрій з пам’яти слова щемкої пісні на слова Ліни Костенко: - “Потяг із Варшави йде крізь моє серце...”. Мабуть, це єдина пісня українською мовою зі строкатого репертуару відомої співачки Едіти П’єхи, яку примхлива доля припнула до Росіє. Саме припнула юну студентку з Польщі, тому в її виконанні ця пісня звучала щиро і зворушливо. До того ж слово “потяг” українською має досить багато синонімів: пристрасть, покликання, уподобання тощо. І цей мій потяг, з усіма його значеннями, для мене йде у стрічному напрямку – до Варшави, а розпочався той рух ще за моїх студентських часів, коли я навчався у Дніпропетровському будівельному інституті на зламі п’ятидесятих і шестидесятих років минулого (гай-гай, вже минулого!) століття. Давненько той потяг відійшов від Дніпра до Вісли...
У ті давні часи бібліотека Палацу студентів, де збиралася на щотижневі посиденьки літературна студія, до якої я носив свої перші поетичні спроби, передплачувала тоді досить цікаву періодику з тодішньої Польської народної республіки: “Віднокренгі”, “Пшекруй”, “Шпільки”, якісь яскраві часописи про кіно і мистецтво, навіть газету “Жиче Варшави”. Ще перші мої спроби читати польською мовою вразили мене тим, що польська виявилася не лише надзвичайно подібною до української, але й добре для мене зрозумілою. При тім, що батьківську (українську) мову я розпочав вдосконалювати лише за кілька років перед тим, коли наша родина переїхала до України з російської глибинки, а там – у сільській школі російської “дєрєвєнькі” української, само собою розуміється, не вивчали, хоча я читав нею і там досить багато, бо українські книжки вдома були. Щодо споріднености української з іншими слов’янськими мовами якось перечеплюся іншим разом, бо зараз йдеться про мій потяг до Варшави...
Отже, спочатку яскраві обкладинки польських часописів, потім вже свідомий потяг до більш широкого читання, а він постійно посилювався несподіваним поданням у тих виданнях всілякої інформації з життя братньої соціялістичної країни. Дивувала і приваблювало мене – тодішнього комсомольсько-піонерського вихованця, що багато яких життєвих проблем як соціяльних, так і побутових розглядалися в тих часописах значно розкутіше, ніж у радянській пресі, було в них багато менше примітивної пропаганди і зовсім не було ворожости до Церкви. Від польських часописів потягло до польської літератури, вперто читав лише в оригіналі, а читав багато і всілякого – від поезії Юліана Пшибося до крутих кримінальних романів із серій “Клюб срібнего ключа”, “Лабіринт” й тому подібних. Під час кожних відвідин Києва обов’язково заходив до тої книгарні на Хрещатику, якої на жаль вже нема. Там був багато більший вибір книжок, ніж у Дніпропетровську, надходили різними мовами з усіх країн тодішнього соціялістичного табору. Нині мушу з гіркотою і обуренням згадати, як нещодавно та книгарня була брутально закрита, не звертаючи уваги на осуд киянами. Нехай вона чомусь і стала багато скромнішою, ніж у давні часи, але ж продовжувала існувати! Саме в ній я колись придбав “Дзікє полє в огню” – історічні розвідки Вуйцика, “Родовод генюша, альбо носе українські” - Івашкевича, як і багато інших книжок, в тому числі фундаментальну в декількох томах “Історію

читати