Завантажити

Польщі”. Зрозуміло, що вона була відредаґована відповідно до комуністичних постулатів щодо клясового підходу в оцінці історичних подій, але не настільки, як то робилося в радянських виданнях в Україні. А головне, що там було багато нового для мене фактажу, і подавалися історичні факти з меншою заанґажованістю, ніж безапеляційні розповіді в російських підручниках з історії про те, з якою “радістю приєднувалися” до Російської імперії слов’янські (й не тільки) народи...
Само собою почав замислюватися над обставинами, чому на західних теренах України в умовах “знущання поляків над українцями” все-таки збереглася рідна мова, своя Церква, свої національні звичаї і просвітницькі організації, а в “братніх обіймах старшого брата” все це майже було знищено, бо будь-яка спроба до самозбереження підкореного етносу вважалося ворожими проявами “буржуазного націоналізму”. Замислюватися і поступово розуміти, чому на території України жорстоко придушувалися і знищувалися будь-які спроби до збереження національної самосвідомости не лише українців, але й інших народів, яких брутально вивозили зі своїх національних утворень геть усіх до Сибіру чи Казахстану. Не лише всіх поляків з району Мархлевського, про що правдиво написав у своїй книзі мій щирий приятель Анатоль Дячинські, який народився в Казахстані в родині спецпоселенців, а нині живе у Польщі. Я вже розпочав її перекладати на українську, сподіваючись, що вона незабаром вийде в Україні, бо в наш час нарешті можна правдиво розповідати про злочини комуністичного режиму щодо тих народів, яких ті варвари сприймали за своїх непримиренних ворогів, бо ж вони не так стрімко хотіла стати компонентом “нової історичної спільноти”...
Після закінчення Дніпропетровського інституту я працював не так і довго в Україні, бо довелося з неї податися далеченько і майже за власним бажанням туди, де було для мене більш безпечно цікавитися історичними стосунками народів без пануючих у тодішньому Союзі доґматів – до Латвії. Хоча в Балтійських республіках теж було багато заборонених тем, насамперед – не можна згадувати про Пакт Молотова-Рібентропа, за яким два аґресори знищили незалежність Польщі, наступаючи на неї з двох боків, а трохи згодом більшовики окупували і всі три Балтійські держави. Заборон було багато, але все-таки в окупованій Латвії я міг почуватися комфортніше, бо вважався там більш надійнішим для тодішнього режиму ніж будь-який представник корінного народу. До того ж, я міг гонорово розповідати, що моя матуся є дочкою латиського червоного стрільця, яких було майже повністю винищено сталінськими сатрапами у тридцяті роки. Стрільців реабілітували за Хрущова, про них у той час почали складати леґенди, але багато у чому далекі від справжніх подій. Пізніше, коли почалася так звана перебудова з гласністю, і нарешті закінчувалася моя вимушена двадцятирічна “еміґрація” до Латвії, я несподівано вичитав у вільній латиській пресі спресоване, як математична формула, визначення: “ Інтернаціоналіст – людина будь-якої національности, що користується російською мовою. Націоналіст – людина будь-якої національности, що вживає при спілкуванні іншу мову крім російської.” Мені стали й назовсім зрозумілими напрямки тиску на всі інші народи з боку московських імперців. Перед тим я досить часто замислювався на деякими статтями Ульянова-Леніна з приводу ганебної великодержавної політики до “інородців” за царя, і дивувався, де ж подівся революційний запал демократа Леніна, коли ті самі народи почали виборювати свою незалежність від тої самої Імперії, яка з перемогою більшовиків змінила лише колір прапору! Але я трохи відхилився від теми...
Не маючи доступу до незаанґажованих матеріялів (йдеться про ті недавні часи), я все-таки по крихтах збирав правду, нехай і було там вдосталь сумних і навіть трагічних подій, але ж правду. Мені ставала зрозумілою нерішучість Хмельницького до остаточного розриву з Річчю Посполитою навіть після переможних баталій, і не лише з тої причини, що він був нагороджений Владиславом четвертим золотою шаблюкою і саме за участь у поході на Москву. Українці почувалися европейцями за культурою та освітою, про що писали тоді різні західні автори (Боплян, Шавальє та інші), бо все-таки існували за Польщі українські університети, а в Московії ще не було навіть початкових шкіл. Пізно, занадто пізно, вже за гетьмана Виговського, зрозуміли обидві сторони щодо неохідности природнього входження України до “Речі Посполитої” як третьої складової – “Великого Руського князівства”. Але знекровлені (у братовбивчому протистоянні) союзники не змогли реалізувати своїх шляхетних намірів. Спочатку Україну було розідрано на шматки, а без неї вже було простіше тричі покраяти і Польщу. Багато написано про ті давні події українцями і поляками різного, іноді з правдою до навпаки, але ж, попри все, у Тараса Шевченка знайдемо не тільки розпач від жахів Коліївщини, але й постійні закиди, інколи злі та брутальні, до Хмельницького з його московською угодою. І до інших гетьманів Тарас теж

читати