Завантажити

(чи легко сьогодні почуватися українцем?)


СЛОВО ДО ЧИТАЧА
На самім початку мушу чесно розповісти, яким чином з’явився у мене термін “етноглобалізм” для того, аби якось означити коло болючих проблем етносів у лабетах світової глобалізації. Це сталося абсолютно випадково за Уральськими горами, коли весною 2004 року під час проведення “Днів української культури в Тюменській області” мені несподівано запропонували взяти також участь із доповіддю на науково-практичній конференції в Тюменському університеті. Оскільки тема мого виступу мала мати дотичність до культурологічних реформацій за умов співіснування різних етносів, я погодився і обрав темою виступу власні роздуми щодо неґативних наслідків від глобалізаційних процесів у світі для різних етносів. Назва прийшла сама собою: “Прояви ґлобалізму на мовному ґрунті”, або просто “етноглобалізм”, хоча й насправді ніде й після того не стрічав такого чи подібного терміну. Сьогодні я не виключаю, що він у такому чи в подібному вигляді має бути вживаним серед науковців, які розглядають проблеми глобалізації нашої цивілізації на міжетнічному рівні у сферах загальної культури та у всіх її складових. Я виступив тоді досить аґресивно, вірніше – дуже емоційно, не маючи навіть конспекту перед очима, лише тримався, мов за стрижня, за моє розуміння щойно створеного мною терміну “етноглобалізм”. Моя поведінка, можливо, виглядала не зовсім коректною серед російських університетських вчених , але ж вона була викликана тими обставинами, що мені напередодні місцеві українці розповіли, що за останнє десятиліття вже декілька десятків тисяч колишніх українських заробітчан у тому нафтогазовому регіоні не лише змінили громадянство на російське, але змінили водночас і свою національність – відмовилися бути українцями, бо записалися росіянами. Виявилося, що в Російській Федерації до таких процесів формального збільшення відсотків титульної нації у відношенні до всього населення країни ставляться на всіх рівнях владних структур не лише схвально, але навіть стимулюються владою подібні процеси (і не лише владою). На мій подив, учасники конференції з розумінням поставилися тоді до моїх закликів берегти, не дати збліднути в майбутньому яскравій веселковій мозаїці нашої загальноземлянської цивілізації, яку творили і надалі мають творити різні етноси, і нехай вони єднають свої зусилля протистояти наступу процесів глобалізації на рівні нівелювання (нищення) самобутніх національних культур. Дехто з порозумінням, а дехто зі схваленням, бо були присутніми на конференції і місцеві татари, і колишні українці...
Так вже складалося все моє життя, що довелося свого часу і жити довгенько в різних місцевостях европейської частини тодішнього Союзу, і відвідувати за Уралом і значно далі на схід у відрядженнях більш чи менш відомі кути і закутки тоді ще значно більшої за розмірами та населенням багатонаціональної імперії. Гадаю, що в цім слові немає і найменшого бажання якось образити титульну націю імперської держави, бо багато хто з чільних політиків Російської Федерації сьогодні не тільки голосно вимовляють з великою пихою таке означення власної країни, але свідомо провокаційно проголошують гонорові наміри відновити її в недавніх кордонах, або й значно розширити. Задля того вигадуються неймовірні обґрунтування чи пояснення, як, на приклад, гасла єднання під двоголовим орлом таких різних за історією, за релігійними конфесіями і багато ще за чим – слов’янських народів, які здавна живуть в інших, але своїх, країнах. На жаль, досить часто подібні висловлювання можна почути з Москви не від етнічних росіян, а від новонавернутих до них колишніх інородців, і не обов’язково вони мали бути за походженням з підкорених територій. Як не згадати з цього приводу різке висловлювання Ульянова-Леніна, що ніхто так не пересолює російське питання, як порусачені інородці. Корінні росіяни, на мою думку, через імперські амбіції панівних верств зазнали не менше потрясінь для своєї самобутньої культури ніж підкорені ними етноси. Спроби частини російської інтеліґенції якось звернути увагу суспільства на те, що гине справжня “ісконная-пасконная” давня неповторна культура північних слов’ян, зазнавали нищівної критики ще за комуністичного режиму, і трохи інтеліґентніше приглушуються за нової влади. Справді, таке несприйняття ідеї збереження власних історичних відмінностей від інших можна пояснити навіть об’єктивними причинами. Наведу на найголовнішу а просто суттеву, як на мою думку: нині значна частина росіян це вже далеко не ті давні московіти, бо ж вони за минулі століття втягли до себе поступово новгородців, псковичів, поморів, в’ятичів. З часом все інтенсивніше (коли силою чи підлещуванням, коли хитрістю чи підступністю) додавалися інші слов’янські масиви, що стали невід’ємними складовими теперішніх росіян, руйнуючи угро-фінську та тюркську першооснову московітів. І водночас надто багато влилося до цього давнього і дивного конгломерату етносів зовсім інших народів, що триває й сьогодні. І сучасна російська

читати