Завантажити

в двадцяті-тридцяті роки ХХ століття їх було декілька тисяч, існували в Росії навіть українські технікуми та інститути, театри, видавництва, засоби масової інформації... Нема нічого з того в “демократичній” Російській Федерації, але ота перша українська школа в Латвії не тільки продовжує існувати сьогодні, а є однією з найпрестижніших державних середніх шкіл у Ризі, в якій вчаться тепера не тільки українські діти, і вже з кількох випусків тої школи студенти вчаться в Україні. До речі, варто нагадати побіжно, що кілька років тому, коли тій школі стало затісно у старому приміщенні, їй було надано міською адміністрацією пристойну будівлю однієї з колишніх російських шкіл у центрі Риги, на що оперативно відгукнулося Міністерство іноземних справ Російської Федерації з нотою протесту до (!?) України. Хоча з об’єктивних причин не стало потреби в Ризі мати так багато шкіл з російською мовою навчання, бо росіян значно відчутно поменшало в Ризі через вивід штабів трьох військових округів (загальновійськового, прикордонного та протиповітряної оборони) з їхньою розгалуженою структурою включно з вищими військовими училищами, будівельними частинами, військовими підприємствами. Багато хто виїздив з ностальгійних почуттів додому, дехто від несприйняття відновлення інородцями своєї держава, дехто просто в пошуках більш заможного життя в інших країнах...
Я не заглиблювався тоді в проблеми життя-буття українця в Україні, бо моє давнє і недовге перебування на прабатьківських землях хоч і пам`яталося, проте згадувати причини і обставини своєї втечі наприкінці шестидесятих років до Латвії було завше для мене досить боляче. Мої дитячі та шкільні роки проминули також не в Україні, а в російській “дєрєвєньке”, яка ховалася в майже непрохідних болотяних лісах неподалік Господина Великого Новгорода на березі річки Мста. Вона несла з довколишніх боліт до озера Ільмень чорні болотяні води (Мста – спотворена на слов’янську подобу фінська назва “муусте”, тобто – чорна, хоча новгородці створили леґенду про якусь криваву помсту одного князя іншому). Я був на всю школу єдиним представником всіх інших народів, підкорених Імперією, з тої причини мусів представляти їх всіх сам один на шкільних урочистостях з нагоди різних державних свят – виходив у вишиванці на кін і декламував щось на кшталт “кіт-воркіт біля воріт...”, за що втішені слухачі нагороджували мене палкими оплесками. Про те, що я міг представляти ще один народ, я дізнався трохи пізніше, коли були реабілітовані за часів хрущовської “відлиги” червоні латвійські стрільці, бо тільки тоді мій дід Яніс Зелтиньш, який дивом зберігся під час винищення сталінським режимом тих червоних стрільців – колишніх найактивніших борців за “свєтлоє будущєє”. Дід жив неподалік від дєрєвєнькі Бронніца у самому Новгороді, ми часто стрічалися у нього вдома, де він почав потроху розповідати мені про маленьку зелену країну на березі Балтійського моря, про її людей та їх пісні, про свої поневіряння на фронтах громадянської війни і після, коли розлучила його та революція з рідними, з Батьківщиною. Тільки це зовсім інша історія, сумна і трагічна, бо не здійснилася дідова мрія бути похованим у своїй землі поруч із пращурами...
Моє світосприйняття України в Латвії було подібним для більшості представників української діаспори з різних країн і континентів – десь існує щаслива Країна, де живе найспівучий народ, де його багата героїчна історія вчить кожного від колиски бути сміливими у своїй любови до пам`яті предків, до їх прадавніх звичаїв та могил, до збудованих ними величних Соборів. Повернувся з Латвії до землі обітованої (... і я у білому латвійському плащі до могил козацьких припадаю...) з великими надіями, але невдовзі від моїх перших років житія в Україні поступово пригасла ейфорія, якій сприяло спочатку відновлення державности з історичною національною символікою і законодавче закріплення української мови, як державної. Хоча ми, до речі, на відміну від трьох балтійських країн, не говоримо про державне відновлення і тому не ведемо відлік постання своєї держави на уламках російської імперії із 1917 чи 1918 років, хоча і Конституція Радянської України стверджувала, що Україна є сувереною державою. Нехай формально, навіть дещо з фарисейським глумом, але будемо і ми формалістами – союзний договір юридично не ліквідовував УСРР, що й дало підстави Україні бути серед засновників Організації Об’єднаних Націй. УСРР виникла, як наступниця УНР після її поразки у війні з РСФСР, яка теж формально продовжувала існувати після підписання союзного договору, проти основних засад якого досить жорстко висловився навіть хворий на той час Ульянов-Лєнін – прочитайте його оцінку щодо створення союзу радянських республік в опублікованих щоденникових записах від того самого зимового дня – 30 грудня 1922 року. Так, був досить довго жорсткий окупаційний режим, якому віддано слугували з різних причин і представники української інтеліґенції, як їх не нищили за їхню відданість разом із мільйонами простих хліборобів. Але й

читати