Завантажити

культура у своєму загалі вже далеко не є тою давньою слов’янською, яка переважала ще на зламі ХІХ й ХХ століть переважно в місцях компактного поселення різних слов’янських племен. Варто лишень придивитися сьогодні до головних персонажів будь-яких телепрограм з Москви, які нині заполонили й українській телепростір, до популярних телезірок, котрі ведуть політичні, культурологічні, історичні, гумористичні і, бозна, які ще інші програми та модні ток-шоу. Згадаймо, хто прищеплював російському населенню на всіх просторах Союзу ще з тридцятих і пізніше років з кіноекранів еталони вроди справжнього російського “парня” чи російської “красавіци”, навіть російських аристократів здебільшрго втілювали на екранах українці, євреї та представники інших національностей. Чи хто зробив найбільший внесок до російської науки, літератури, музики, малярства, починаючи з кінця сімнадцятого століття аж по сьогодні? Це природні процеси і для інших світових, навіть колишніх, імперій, відколи на землях метрополії вихідці з колоній починають становити не лише відчутний прошарок серед корінного населення, але й починають впливати через свої національні традиції на подальший розвиток культури, тобто – на нівеляцію чи трансформацію попередньої самобутньої культури цього краю. Що посієш – те й пожнеш..
Мені болить і своє, і чуже, бо воно теж наше – загальноземлянське. І мені не байдуже, якою має бути наша цивілізація в майбутньому. Я не можу, я жахаюся навіть уявити, що колись на всій Землі запанує одна мова, гучатимуть одні й ті самі ритми з обмеженою тональністю і мелодикою, що всі люди носитимуть однакові за кольором і кроєм строї, коли все зрівняється незворотньо між етносами і стане однорідною сірою невизначеною масою. Можливо, що і не буде серед тої новітньої людности диваків чи стражденців, які б відчували душевний дискомфорт від свого існування серед довколишнього одноманітного світу, які б зітхали журно, що він не такий багатий фарбами і голосами. Згадалася мені фраза одного страшного персонажа з радянського фільму про “відважних розвідників – борців з антилюдськими розробками нацистських вчених”, яких приголубила не означена сценаристами, але за всіма ознаками – досить демократична европейська держава: - “Ну, хіба віл страждає від того, що він є волом і має тяжко працювати на свого господаря?” Йшлося про перебудову психіки значної частини “неповноцінних і нещасних” народів, аби перетворити на “щасливих” рабів, які ніколи не зможуть мріяти про свободу, а не те, щоб повстати. Цілком вірогідно, що ті розробки нацистів не є вигадкою, можливо, хтось і десь продовжує вдосконалювати методи дебілізації значної частини людства. Можна припустити, що процес триває, нехай і не такими швидкими і жорстокими методами, але триває, бо це комусь треба. Може, якійсь темній потойбічній силі?...
Творець подарував людству багату розмаїттям домівку, яка нині зазнає поступової руйнації. І вже схаменулася і повстала на її захист частина людства – занепокоєні ентузіасти гуртуються в екологічних організаціях, допомагаючи вченим з різних країн створювати “Червоні книги” тварин, рослин, комах та інших представників живої природи, які можуть зникнути назовсім у прийдешньому часі. Озирнулися люди в минуле і вжахнулися – скільки вже втрачено, наскільки збідніла Земля навіть за останні десятиліття. Саме тому треба сьогодні оберігати все і всіх, кому загрожує небезпека, допомагати їм сьогодні, аби це розмаїття не пощезло вже за життя нашого покоління. Так само треба сьогодні, хоча це теж буде із великим запізненням, повстати на захист щезаючих етносів, мов, культур.
Саме про це йдеться в цій книзі, до якої я зібрав далеко не все зі свого доробку з болючої проблематики виживання етносів в часи глобалізаційних процесів, від яких сьогодні не сховатися й на безлюдному острові посеред Тихого океану. І прошу вибачити мені деякі незначні повтори думок у різних статтях, вони писалися для різних видань і різного часу, але ж тема одна й та сама, і вона є надто болючою, сподіваюся, не лише для мене...
Готуючи книжку, перечитував знову статті кількарічної давнини, якщо і змінилося щось за останні кілька років у нашому житті – в українській повсякденности, то тільки на гірше...


ЧИ ЛЕГКО ПОЧУВАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ?

(журнал “Сучасність” №10, 2002 р).

В розпалі горбачовської гласности (гай-гай, як це давно відбуло!) наробив галасу, навіть за межами тодішнього “нєрушимого союзу”, публіцистичний фільм латвійського режисера-документаліста Юріса Поднієкса “Чи легко бути молодим?”. Навіть той, хто не бачив цієї стрічки, легко може уявити про що там йдеться навіть через назву. Молодь і сьогодні різна, хоча проблеми ті самі, бо вже ніхто і не згадає, коли вперше зазнала суспільного обговорення проблема непорозуміння між поколіннями. Бо йшлося про це і в давніх єгипетських папірусах, і на глиняних плитках Давнього Шумеру. Проте талановитий фільм Поднієкса зачепив багато кого своїм щирим і правдивим, хоча і досить емоційним, поданням порушених проблем молодого

читати