Завантажити

не вплинути навзаєм на ментальність народу, як творця і носія своєї мови. Такий народ пощезне зовсім, або поступово розчиниться в іншому. Проблема глобальна і не така вже проста, якою здається на перший погляд, тому нею мають займатися фахівці-науковці з різних галузей, бо я маю тільки технічну освіту і підхожу до проблем, які зачіпаю, таки досить поверхово, намагаючись свою емоційність якось поєднати з математикою чи з іншими точними науками. Наразі мені згадуються інші дрібнички: коли я прийшов працювати до високої державної установи кілька років тому, де літературний редактор перевіряла і виправляла всі чиновницькі листи до ще вищих інстанцій на їх відповідність нормам української державної мови, то вона постійно вносила зміни до написаних мною текстів через те, що так, як писав я, не можна висловитися російською. Ніякі мої пояснення, що я написав листа саме українською, її не могли переконати, бо вона щиро вважала, маючи філологічну освіту, що українська мова є похідною від “вєлікава і маґучева”. Вона й не знала, що Мітрофанушка (з комедіїї “Нєдоросль” російського письменника Фонвізіна), знаний багатьом з колишньої шкільної проґрами, навіть наприкінці вісімнадцятого століття мусів учитися писати за граматикою професора Києво-Могилянської академії Смотрицького, бо на той час росіяни ще не мали своєї. Як тільки і хто тільки не продовжує і сьогодні наближувати нашу мову до російської! А знамените “дякую Вас” одного зі спікерів Верховної Ради я зустрів на сторінках дитячої книжечки, виданої у Твері (!) українською мовою для продажу в Україні нашим дітям. Бізнес є бізнес, тому завозять до нас подекуди україномовні книжки спритні люди з Росії (я стрічаю їх на київському книжковому торжищі “Петрівка”), з різних реґіонів колишньої метрополії: з Москви, Ростова-на-Дону, Кємєрово і несть їм числа. В Україні видавати українські книжки нині можуть тільки невиліковні фанати й то за умови, якщо знайдуть випадково серед сучасних багатіїв добродійника (спонсора, мецената) чи іноземних (!) ґрантів, інакше збиратиме пилюгу тая книжечка на поличках кількох книгарень, які ще наважуються зрідка продавати українські книжки, бо ж такі вони дорогі у порівнянні з російськими...
Інтеліґентні щирі українці виступають з полум`яними промовами, які задля надання їм емоційности прикрашають цитатами з байок Крилова (не Глібова, Ляфонтена чи Езопа...). Читаю статтю українського поета на захист класичного віршування – цитати здебільш із Блока, Брюссова, Пастернака, Мандельштама, Бродського. Те саме в наукових статтях, де цитують тексти світових вчених із різних країн світу з мови “оріґіналу” (тобто з російської), щоб “не порушити при перекладі думку автора”. На першому національному телеканалі мені пропонують фільми про мужніх чекістів “з холодною головою, чистими руками і гарячим серцем”, що вже казати про інші – комерційні канали. Знайшов у проґрамі першого національного якось назву кінофільму, що мене привабила – “Дума про козака Голоту”, а виявилося, що там нагадують сучасним українцям, як за прямим дорученням самого Лєніна славні червоноармійці знищують “бандитів” в українськіх селах, які повстали проти чужої влади на “на нашій, не своїй землі”. Нам постійно на різних телеканалах пропонують тільки більшовицько-комуністичне бачення Громадянської війни, а не боротьби колись поневолених народів за свої національні держави з більшовицькою Росією, правонаступницею Російської імперії. Про це мені нагадують “Весіллям в Малинівці”, веселими пригодами “невловимих” хлопчаків, які перемагають сотні досвідчених ворогів, та іншими подібними комедіями та бойовиками із того часу, що, здається, мав би давно відійти до минулого з наших теренів. А що вже казати за безліч інших нагадувань про переваги “радянського способу життя” у фільмах подібних до “Кубанських козаків” чи “Москва сльозам не вірить”, які заповнюють українське телебачення, навперейми змагаючись за українського глядача із американськими копами і бандитами, страховиськами та красунями із космічного безмежжя... Все відбувається сьогодні зовсім нахабніше, бо колись, ще в давні радянські часи, українська телевізія подавала досить часто навіть російські фільми з повним дубляжем акторами на українську – згадується “Щит і меч” у чотирьох серіях та інші радянські “шедеври”. А нині навіть “Пропалу грамоту” з Іваном Миколайчуком на київських телеканалах найчастіше пропонують в російськомовному варіанті, хоча є і з українським озвученням! Можна задля справедливости зауважити, що трапляється показ зарубіжних фільмів і дубльованих українську, серед яких стрічаєш зрідка приємні несподіванки – україномовний варіант штатівського серіалу про прибульця Альфа на ICTV, який дістав схвальні відгуки навіть серед тих, хто не зовсім толерантно ставиться до української мови, бо було зроблено не просто досконалий переклад на українську, а на вельми і вельми гарну українську, яку смачно, бо відчувалося – зі справжнім задоволенням, передавали актори, особливо запам’ятався голос головного персонажа.

читати