Завантажити

покоління. Хто тільки не використовував тоді назву цього фільму для висловленя власного бачення на ту чи іншу ситуацію, проблему, на події сьогодення чи проминулі часи. Доводилося читати в різних часописах чи спостерігати за телевізійними диспутами про те, чи легко бути ... вченим, вчителем, шахтарем, спортсменом, хліборобом, ... чукчею... і ще, бозна, ким... А мені з тих часів найчастіше згадується, як в одному з номерів латвійського молодіжного журналу “AVOTS” (Джерело) в палкій полеміці “Чи легко бути латишем?” відомий латвійський поет і перекладач (колишній в`язень мордовського табору для політичних) стрівся із не менш відомим журналістом і публіцистом, представником російської численної громади в Латвії. Диспутанти на десятці журнальних сторінок досить гостро і детально обговорювали проблему міжнаціональних відносин на теренах всього тодішнього “нєрушимого союзу”, яка тоді загострилася не тільки в Латвії. В такій розмові не можна було уникнути також болючого питання щодо перспектив виживання малих народів на теренах тодішньої великої імперії під тиском тотальної русифікації. Воно боліло давно, постійно і в багатьох небайдужих людей, але в умовах тривалого існування в усіх засобах масової інформації тільки одного підходу до висвітлення подібних проблем ховалися ті болі глибоко в душах занепокоєних представників зникаючих народів. Поет і журналіст зійшлися в серйозній і досить виваженій полеміці тоді, коли вже можна було зачіпати заборонені раніше теми, згадувати і препарувати будь-які за гостротою історичні події без огляду на суворих цензорів з начебто незалежної державної структури чи ще суворіших представників “компетентних органів” в одностроях чи в цивільному маскуванні. На той час вже почали випливати зі спеціальних сховів деякі ганебні сторінки з історії комуністичного правління та його дружніх стосунків з націонал-соціалістами – саме в результаті пакту Молотова-Рібентропа про дружбу між двома тоталітарними антинародними режимами країни Балтії втратили свою незалежність, бо були окуповані СССР. Тоді ж була завойована і поділена за згодою між Гітлером і Сталіним Польща, тоді ж по обидві сторони кордону їхньої “дружби” йшло активне знищення як противників тих режимів, так і безвинних людей. Найганебнішим було знищення людей лише за расовою ознакою, хоча будь-яка наруга навіть над одною людино, а не над народом, має бути ганьбою для людства, яке щиро вважає себе цивілізованим...
За результатами досить напруженої, але досить коректної, розмови в редакції журналу “Авотс” було знайдено порозуміння. Одним із висновків було те, що не може існувати ніде у світі “малих” чи “меншовартісних” народів, навіть малочисельні етноси не мають права зникати у безвісті під тиском іншого – аґресивного і більш чисельного, що бути представником пригнобленого народу, здавна вкоріненого до своєї землі, важко і легко одночасно. Важко, коли панують зайди, але й легко від почуття, що цей народ не є пригноблювачами інших і не мріє таким бути. Але при відновленні історичної справедливости, коли поневолений народ знову має свою державу, загострюються проблеми пересічних людей, цілих сімей і соціяльних груп, які колись подалися з імперської метрополії до колонії за ліпшим життям. Саме вони не сприймають, бо не розуміють, з якої причини якась загарбана територія із залишками корінного народу раптом не забажала надалі жити під імперською короною...
На той час заворушилася і Україна, згадуючи своє героїчне минуле в боротьбі за волю, що дуже хвилювало латишів та їх балтійських сусідів. Вони розуміли, що без української підтримки цим вільнолюбним країнам звільнитися від щільних обіймів радянської імперії буде значно складніше. Як ми бачимо сьогодні, вони набагато випередили нас у своєму єднанні з демократичною об’єднаною Европою. На той час я вже постійно мешкав у Латвії майже двадцять років, наче й призвичаївся, але постійно слідкував за новими подіями в Києві чи у Львові з великою надією. Проте споглядав за ними наче зі сторони, бо мене, нині можна було б і не зізнаватися, не дуже обходили глобальні чи конкретніші, більш приземлені побутові, проблеми існування українця в Україні, оскільки тоді ще не виникли сприятливі обставини, волею яких я згодом переїхав на постійне проживання до Києва, бо в латвійського українства, часткою якого я був тоді, було багато і своїх проблем, вони вимагали конкретних заходів до вирішення свого наболілого. На той час (1988-89 роки) українці в Латвії були досить помітною частиною населення формально ще радянської республіки – третьою за чисельністю після латишів та росіян, були з них навіть міністри і директори виробничих об`єднань і великих заводів, і другий секретар ЦК Компартії Латвії був родом з України. Проте ці помітні в республіці постаті, цілком може бути, що і не зовсім щиро, але вважали себе переважно представниками “русскоязичнава насєлєнія”, бо поступово втратили на номенклатурних посадах свою національну ідентичність. На противагу їм більш свідомі свого походження українці

читати