Завантажити

будинку, з якого пощез останній мешканець. Лише за останні десять років мені пощастило відвідати багато різних країн, оскільки до 1991 року я був, як тоді казали, невиїздним. Усюди є групи національних меншин, більші чи менші, які розуміють своє місце в країні проживання і правила поведінки у стосунках з корінним народом. Не всім вдається вижити зі збереженням своєї самобутности (мови насамперед) серед чужого і майже байдужого оточення, далеко не в усіх країнах існує толерантне ставлення панівної нації до інакших. Але ж я у себе вдома журюся, бо інколи мені здається, що я теж належу до нацменшини, яка так важко виборює своє право на збереження мови, історії, старожитніх звичаїв. Так само, як у суціль демократичній Европі ірландці чи баски. Якось в Більбао, найбільшому місті іспанської Басконії, місцевий баск був щиро подивований, що я дещо знаю про басків та їхню довготривалу боротьбу за національне визволення та відродження серед іспанського і французького оточення, про їх підпільну орґанізацію ЕТА. Після делікатного вибачення він досить серйозно запитав у мене, чи я не боюся потрапити у заручники до бойовиків ЕТА, бо саме на той час трапилося поспіль кілька випадків викрадення іноземних туристів. На те я відповів напівжартома і напівсерйозно, що, аби таке сталося, я б досить швидко порозумівся би з тими відважними хлопцями, бо я теж сепаратист, тільки український. Я не став продовжувати розмову на болючу, а почасти й криваву, в тому краї тему, аби далі переконувати баска в моїй прихильности до його народу, бо не знав, як би він зреаґував на моє неґативне ставлення до проявів збройного терору, взагалі до стрілянини – коли стріляють, то не чутно голосу розуму. Я часто згадую те знайомство із неспокійною Басконією та її людьми, кожного разу мені стає боляче, що досі на тих теренах “... іще стріляє зрідка відчай – невинні жертви падають навзнак...”. Боляче за басків, тривожно за їхню подальшу долю, як і за долю інших підкорених народів, які за своє невід`ємне право на вільне існування серед інших змагаються зі зброєю в руках, бо інших арґументів поневолювачі не можуть зрозуміти. Боляче за них, але трохи втішно за нас, бо в Україні такого вже давно нема і щиро хочу вірити, що бути не може. Проте досить часто змушують мене захитатися у своїй наївній вірі в мир і суцільну злагоду підступні вчинки сусідньої держави на підбурення незадоволених будь-якою ситуацією в Україні, а найчастіше та держава просто сама створює своїми діями умови для виникнення вибухових ситуацій...
Якоюсь міркою я теж глобаліст, але з іншого краю процесів глобального розвитку, бо не хочу, аби постійно блякла глобальна розмаїта землянська культура, аби колись вона й зовсім розгубила свою неповторну розмаїтість. Я не хочу, аби продовжували постійно щезати і найменш чисельні народи, їхні мови та звичаї...
Саме з цих позицій, а не від ворожнечі до інших мов і звичаїв, журюся, що мій народ вже не займає колишнього свого місця на всесвітній мозаїчній панорамі, яке він займав у проминулих століттях, навіть – у проминулих тисячоліттях. Нас стало набагато менше, ніж було ще сто років тому, ми вже забуваємо свої самобутні ознаки, за якими на тій всесвітній панорамі легко знаходили самі себе, на якій бачили і пізнавали нас інші народи. На жаль і наша мова вже не зовсім та, якою захоплювалися на протязі століть чужинці. Навіть, коли і говоримо своєю, то вимовляємо і слова, і окремі фрази вже трохи інакше, ніж колись – через те при вимові працюють інші м`язи на обличчі, поступово міняється зовнішність. Постійно звучить якась штучна, рафінована мова дикторів радіо та телебачення, а кому і як оцінити шарм “южнорусского нарєчія” більшости народних депутатів чи інших представників з можновладних структур? Проте багато хто з них щиро вважає, що він говорить саме українською, бо на таку вона перетворилася в ході об`єктивних історичних змін і ніхто вже не має права щось там відновлювати чи повертати. Вони переконані апріорі, оскільки колесо історії котиться тільки вперед, тому недоцільно сьогодні, вважають вони, реабілітовувати розстріляний комуністичною владою природній українській фонетичний правопис, згадувати (де там вживати!) заборонені тою владою “націоналістичні” слова і навіть “націоналістичні” літери, що вже говорити про інші відмінності нашої мови від російської, коли наші дієслова вимагають після себе іншого відмінку, або вживаються на протилежність російській мові без прийменника, про занедбаний кличний відмінок, про безліч ідіом, які практично не мають відповідників у російській мові. В цій ситуації можна було б не привертати уваги до таких дрібниць, що полин, собака, біль тощо тепер вживається здебільшого тільки жіночого роду в розмовному і писемному варіантах, але подібних дрібниць занадто багато накопичилося і саме за останні роки до такого стану, що їх сукупність вже зазіхає на зміну всієї структури мови, правічних законів логічності її побудови, які усталилися ще за темені віків, і на всю систему мислення нею, що теж не може

читати