Завантажити

тільки нападаючих, але й жодного захисника, навіть і воротаря нема – бийте, друзі, скільки влучите! Вони б`ють і б’ють, і кожного разу влучають. Не знаю, чи приємніше було б, аби нас закидували з-за північного кордону творами більш якісними ніж тими, що масовано пропонуються сьогодні українському читачеві з книжкових розкладок на Петрівці, у повністю зросійщених столичних книгарнях, що випадково залишилися виживати, у ваґонах електропоїздів. Вочевидь, що то є наслідками тої культурної політики в колишньому СССР, яка привчила постійним зомбуванням маси населення (в тій країні справді було саме населення, а не співдружність народів) до споживання денаціоналізованого ерзацу і пісенного, і друкованого, бо те, чим нас годують сьогодні гастролери з Росії не може представляти самобутньої культури великого слов`янського народу. Колись, років тридцять тому, група російських письменників виступила на захист саме своєї давньої національої культури, яка теж гине, набуваючи зовсім інших рис і ознак при перетворенні російського народу на “нову історичну спільноту”, але правляча партія дала їм тоді жорстку своєю брутальністю відсіч. А спроби казаха Олжаса Сулеймєнова трохи інакше подати своє бачення історії свого народу теж були зачовгані тими самими кирзовими чобітьми комуністичних ідеологів...
Отож, не тільки в Україні боролися імперські служби з проявами потягу до справжнього збереження національного духу і культури, але нас товкли найбрутальніше, найжорстокіше, найкривавіше і найдовше. Гнітючі наслідки з того довголітнього пресу й досі не дають змоги повиправляти згорбачені спини, а продовжують їх тримати у холопському поклоні перед тотальним наступом на всіх фронтах, бо ж нас хочуть переконати, що так вже склалося історично, що колесо історії не зупинити, не повернути – “ до минулих часів причинено двері причинні, нема ні шпаринки, ні вічка, а чавунна жорстка колісниця відчайдушно чавить вчорашнє, нас несучи в будучінь...”.
Сумно, журно, невесело почуватися нині українцем в Україні. Певно, що я сьогодні згустив фарби, роз`ятрюючи собі душу, оскільки не позбувся вчорашнього обурення, коли вертався додому з роботи і не міг придбати україномовної ґазети в жодному кіоску поруч зі своїм домом, а я живу в самісінькому центрі Києва. Потім, на протязі цілої години не знайшов жодної україномовної телепередачі на 12 київськіх телеканалах. А перед цим, на тролейбусній зупинці якась, досить пристойна на вигляд, пані (потім виявилося, що вона – “таваріщ”) запитала в мене про час, але на моє ввічливе і безбарвне “15 хвилин по шостій” несподівано врізала мені за те, що я десь набрався хамства і не відповів їй, “как прінято, на чєлавєчєскам язикє”...
В моїх гіркуватих думках вголос тільки сумна констатація і нема пропозицій щодо прийняття законів навіть не на захист чи на підтримку рідного слова і культури, а хоча б дозволити їм змагатися на своїх прабатьківських теренах на рівних з чужинцями, бо запропонувати щось радикальнішого не дозволяють “пережиткі развітова соціалізма” та “інтернаціональне” виховання, тому й нині в нашій мовчазній більшости боїмося вчинити хоч щось без огляду на думку й досі “старшого” брата. Бо “крантік” прикриє! А як же рухаються значно жвавіше у своєму поступі до европейської спільноти держави з колишнього соціалістичного чи радянського таборів, які не мають й тих природних ресурсів, що їх має Україна. Поки не дійде, най не до кожного, а до тої простої більшости, поки що мовчазної, наших громадян, яких звуть іще залежно від ситуації електоратом чи населенням, а на державних урочистостях навіть народом, розуміння, аби обирати до керівного керма тільки тих, хто має почуття власної гідності і відчуття своєї приналежності до давнього і талановитого народу, який намагається позбутися чужої корости і знову стати самим собою. І не треба його переконувати щодо непереможности фізичних законів чи неможливости повернути колесо історії на шлях до вчора. Ні, до вчора вже не втрапити, аби виправити там якісь давні помилкові рішення, тому ми маємо йти тільки вперед, але й озираючись постійно до вчорашніх прорахунків і поразок, аби не стали вони остаточно нашим єством, аби не повторювати їх ані сьогодні, ані завтра. Є ще в нас досить моці, аби ми в скорішім часі могли сказати, що почуватися українцем добре і не тільки в Україні, а навіть на неохопних просторах сусідньої держави, бо коли станемо багатшими, то зможемо допомогти і своїм кревним, які зовсім не зі своєї волі опинилися так далеко від рідного дому і могил предків своїх. Не має права не тільки випасти, але й зблякнути наш камінець на мозаїці вселюдської цивілізації, та станеться це тільки тоді, як ми перестанемо плакатись одне одному і візьмемося до діла, а спочатку до розуму.
Не може бути, як би нас хтось не переконував, що ми переступили в своєму поступі тую межу, коли почалися незворотні процеси руйнації нашої самобутности!

ГОГОЛЬ ТА ІНШІ
( Київ - «Культбіт» №2, 2008; Словаччина - «Дукля» №4, 2008)

Моє

читати