Завантажити

найвідповідальніша “Червона книга” під егідою ООН, ЮНЕСКО та безлічі інших міжнародних організацій, які повсякденно декларують щире вболівання за долею “малих” народів і мов національних меншин, навіть у тих державах чи етнічних територіях (не визнаних де-юре самостійними незалежними державами), де нищиться мова корінного населення, титульної нації, але того не помічають подібні захисники ні в Україні, ні в інших краях. А хто візьметься відносити той чи інший нарід до “малого” чи “неперспективного”? Ми ж проходили вікопомні курси в себе, коли нищили “неперспективні населенні пункти”. Невже чеченці, курди, баски, тібетці та інші народи, котрі досі не вибороли своєї державности і продовжують стікати кров’ю за неї, теж “малі” і “неперспективні”, якщо вони не мають майже ніякої практичної допомоги ані з боку ООН чи ЮНЕСКО, ані від інших впливових міжнародних організацій?...
Я досить часто відвідую своїх кревних у Латвії. Щороку, інколи частіше, тобто можу спостерігати динаміку розвитку відновленої держави народу, який на своїх прабатьківських землях донедавна, в результаті активних імперських процесів, складав тільки половину населення республіки, а нині трохи зріс – десь 56%, загальною чисельністю (без діяпори) лише півтора мільйона. Мені завше боляче відповідати на запитання київських друзів, коли вони запитують про латвійське телебачення (чотири повністю національні канали), про книговидання і книгарні, про пресу. Наведу тільки один приклад – латиською мовою є масові за тиражами видання на будь-який смак у найсучаснішому оформленні. Навіть “Космополітен” чи “Пентхауз” видаються латиською мовою, що в умовах ринкової економіки можливо тільки тоді, коли від цього є сталий прибуток. На півторамільйонне населення така акція є прибутковою, а в Україні вже ні, бо серед нас не знайдеться відповідної чисельности передплатників чи покупців, аби не прогоріли подібні видання. Тому ніхто не знайде і в каталоґах передплатних видань україномовної бізнесової чи рекламно-розважальної періодики. Одна чи дві назви тільки підкреслюють цю тенденцію. А хіба можна порівняти наклади україномовних видань з російськомовними? Навіть за кількістю назв не наші переважають наших, тому бідкаємося зі своїми болями між собою подібними, у своєму досить вузькому колі. Нас, справді україномовних, так мені здається, набагато менше ніж півтора мільйона, а, якщо більше, то чому ми не спроможні мати вдосталь свого телебачення, своєї преси, своєї естради, як то є в Латвії чи в ще меншій за кількістю населення Естонії? Ми досі, за час відновлення незалежної держави, не спромоглися створити свого розповсюджувача української преси – нашого “Укрдруку”, бо колишній (він і теперішній за своїми проімперськими діями є, поза всякими сумнівами, справді “союзною” структурою) “Союздрук” відмовляється продавати українську пресу, а наші літературні чи науково-популярні журнали особливо нахабно були викинуті звідтам назовсім, хоча в тих пресових ятках можна сьогодні придбати “Новий мір”, “Москву”, “Наш соврємєннік” тощо. Але ж окрім дзеркально-лискучих яток “Союздруку” з написом трьома мовами “Преса” на кожному кроці пропонуються з викладок десятки, коли не сотні, інших різноманітних російськомовних видань, серед яких є вповень (чи переважно?) і контрабандних, до чого звичайній чи податковій міліціям немає ніякого професійного інтересу, а до тих стаціонарних викладок (в будь-якому вестибулі метра по декілька штук одразу) іще додайте безліч самодіяльних розповсюджувачів подібної преси в електричках, в іншому транспорті, навіть посеред базарної товчеї. Спробуйте на залізничному вокзалі столиці України перед посадкою до ваґону придбати українською мовою хоч би якусь ґазетку в числених ятках “Союздруку” та на ще численніших викладках! Зрідка у відповідь зітхне зі співчуттям літня жіночка з протилежного боку, а здебільша погляне крута перекупка з-за прилавку на дивака, мов на такого, що несповна розуму, а на додачу ще закрутить брутальними словесам на спаплюженому північному діалекті нашої давньої мови...
Народна мудрість говорить, що ніяка справа не робиться, поки її не починають робити. Можна без перерви говорити-балакати на теми наших кривд і болячок, але треба щось нарешті почати робити, діяти, не тільки мляво чинити опір, лежачи на печі, але самим йти у наступ. Ще є на наших теренах подвижники україномовних книжок і часописів, невже вони не можуть зібратися разом і створити спільне (акціонерне) товариство з поширення українських книжок і преси – “Укркнигоспілку” (назва умовна), аби їхній бізнес став прибутковішим, а книжки разом із тим дешевшали б, оскільки значно зростуть тиражі? Чи не могла б стати ініціатором поважна і структурована “Просвіта”? Крім нахабно-цинічного ставлення теперішньої влади до книговидання в Україні з податковим пресом задля конкретної мети, аби в сусідній державі підтримувати ту галузь і робочі місця в ній, аби сотні й сотні мільйонів гривень ставали щедрими валютними інвестиціями до сусідньої економіки, до її поліграфії,

читати