Завантажити

нове для нього середовище самі обирали для себе російські імена чи підправляли прізвища. І виникали тоді дива, як Міхаіл Богдановіч Барклай-Де-Толлі – відомий полководець російської армії часів війни з Наполеоном... Не лише він, а всі заробітчани з Европи (Берінґ, Вранґель, Белінґаузен, Ріхтер, Растреллі – ой, який задовгий список можна було б навести!) в сучасних російських енциклопедіях подаються росіянами... Що вже казати про залучених до творення російської культури та науки українців, білорусів чи поляків.
На міжнародних фольклорних святах можна легко виокремити ту чи іншу етнічну групу здалеку – лише за національним убранням. І не лише на фестивалях. Багато хто з народів у протидії з глобальними явищами руйнації етнічних відмінностей дотримується національного вбрання чи його стилізованих елементів у повсякденні, а не лише на святкових імпрезах. У нас теж іноді можна стріти і посеред буднів чоловіків чи жінок у вишиванках, а не лише на концертних виставах чи за Різдвяним столом у своїй хаті. Згадується мені кілька перших років нашого пробудження, коли на київських майданах вирували багатотисячні мітинґи за відновлення незалежности, тоді багато хто приходив на них у вишиванках, які нині приховані до чергового сплеску патріотизму. А вже десь наприкінці 90-тих років на одному із Шевченківських свят до великої групи учасників звернувся фотокореспондент із несподіваним проханням, аби ”українець став попереду”, бо серед трьох десятків літераторів лише один був у вишиванці. Що вже говорити про прогулянку міськими вулицями повністю у національному строї! Дожилися, дорогенькі мої краяни, що елементом національного одягу не просто стали ображати потяг до наших старожитностей, а стало навіть лайкою серед вас новоутворене слово “шароварщина”. Навіть у російській глибинці кінця сорокових – початку п’ятидесятих років минулого століття не викликало подиву, що я на шкільних святах виходив на сцену у шароварах та вишиванці прочитати якогось віршика українською мовою. Можу погодитися із сумом, що досить часто на різних святкових імпрезах в нашому сьогоденні подибуємо примітивну, незмінну ще з радянських часів, режисуру з доволі бідним репертуаром, переважно зі скороченого у той період списку творів, що був дозволеним цензурою до виконання. Але ж облаяти все це “шароварщиною” і замінити її прояви більш “сучасним”, а до того ж - всуціль інтернаціональним і беззмістовним “зібен, зібен, ай, лю-лю!”, бо, начебто, лише подібні “витвори мистецтва” може нині поціновувати і сприймати Европа! А що заперечити, коли з цією піснею чоловік у жіночому жахливому вбранні посів друге місце серед всіх европейських народів! Примітивізація культури відбувається не лише на наших теренах! І там усе тихіше відбувається спротив діячів культури за збереження власної самобутности...
Вибачте мені, але іншого на думку не йде, як увірувати, що нам усім таки пороблено якимись сторонніми силами і настільки незворотньо, що інколи катує мою свідомість і душу мою жахливе видовище, як сьогодні продовжують щезати потроху не лише національні меншини в різних державах, але й окремі народи з усією своєю тисячолітньою історією. Щезають під тиском новітнішої формації, званою “іншомовним населенням”. Не народом, а саме безіменним населенням, тобто попросту популяцією гуманоїдів без свого минулого, без своєї самобутньої культури, без свого майбутнього...
У рамках одної газетної публікації не охопити всіх болючих проблем, подальший розвиток яких має зачіпати і кожного українця, якщо він не подався остаточно до якогось іншомовного “насєлєнія”, аби в ньому розчинитися і пощезнути. Намагатимуся продовжувати виступати на захист себе і своїх краян, а зараз хочу лише зазначити головне, що треба усвідомити не лише собі, а максимально донести до ближнього і навіть до дальшого сусіди, що втрата нашої самобутности не може бути лише нашою бідою – це трагедія для всієї загальноземлянської цивілізації, якщо зникне культура чи її найменша галузка, яка за свою історію пережила багацько чужинецьких навал. Пам’ятаймо ім’я своє у мові, у звичаях, у шанобі до предків своїх. Не лише поминального дня згадуймо їх з чарчиною в одній руці та шматком сала у другій. Пам’ятаймо і працюймо щодня буденно і начебто непомітно – не стидаймося голосно спілкуватися рідної мовою не лише на кухнях, але й серед чужомовного натовпу на вулицях своїх міст і містечок; не стидаймося називати дітей своїх рідними іменами прадідів; не стидаймося бути наступальними на майданах, а не лише патріотами на свої пічках – “фортецях міцних” за В. Самійленком! Пам’ятаймо і не зраджуймо ім’я своє!



З РОЗДУМІВ ПРО НАШЕ ВІЙСЬКО
(«Бористен» №4,2008; «Слово Просвіти» №19,2008; «Сучасність»№10,2007)

Мене віддавна непокоїть, аж тривожить оце дражливе болем запитання – хто ж таки має захистити у разі чого нашу Батьківщину. Тобто – мене, мою родину, близьких мені друзів і всіх співвітчизників узагалі (боронь, Боже, і збережи нас від того, зроби так, аби ніколи нічого подібного не могло статися

читати