Завантажити

про етнічне походження військовиків, а про їхнє ставлення до незалежности України! Згадаймо, як протягом 1991 року збиралися з усіх усюд Росії на столичному Майдані щодня десятками і сотнями українські вояки і врочисто присягали перед киянами на вірність Україні. Та спішно перефарбована у демократичні кольори компартійна номенклатура не схотіла сприйняти щирих патріотичних прагнень тих звитяжців, саме через те значна більшість з них залишилася на російських теренах з образою до своєї Неньки. Було спотворено спробу і створення Національної Ґвардії, яку було й зразу розформовано. Тому й досі вважається “кращим” звертанням рядового до командира за старою звичкою “таваріщ капітан”, аніж “пане сотнику”, а чудова пісня у виконанні незабутньої Раїси Кириченко про “синьоокого пана полковника” щезла з українського радіо простору...
Вочевидь, що я порушую не просту проблему, і я не є першим, кому вона болить, не лише мені муляє очі ґенералісимус Суворов перед Військовим ліцеєм імені Богуна, бо багато хто з нас пам’ятає з історії, що Суворов не лише топтався Европою чи завойовував для “Матушки Імператриці” нові території, але й з усією жорстокістю придушував будь-які потяги до свободи різних народів на раніше підкорених Росією землях. Нещодавно зустрічався з читачами в одній з київських бібліотек – там на стенді нових надходжень переважали російськомовні детективи та російські видання з різноманітних енциклопедичних серій, серед яких на помітному місці стояла грубенька книжечка в лискучій кольоровій палітурці про іншого російського ґенералісімуса – Йосипа Сталіна. І це в серії про видатних полководців світу, і саме для українського читача!
Ми в патріотичному військовому вихованні якось непропорційно схиляємося до відзначення здебільше трагічних подій з нашої історії (Крути, Берестечко, Базар, Полтава тощо), хоча й про це надзвичайно важливо пам’ятати, не можна забувати своїх героїв, але ж були і славні перемоги наших попередників у відстоюванні національної гідности: Конотоп і Жовті Води, Маківка і Синюха, Хотин і морські походи Сагайдачного, його військові операції на Півночі. Богдан Хмельницький отримав золоту шаблю з рук польського короля Владіслава четвертого саме за військовий похід на Північ. І перший перелік, і другий є надто неповними, я навів дещо лише задля визначення проблеми, бо здавна стало наче традицією описувати і в літературних творах переважно трагічні сторінки нашої історії: “Чорна рада”, “Руїна”, “Сумерк” тощо. Надто мало сьогодні з’являється літературних творів, які б могли привабити читача так, як це робить Василь Кожелянко у пригодницьких історичних фентезі “Дефіляда” чи “Конотоп”. Але наші (?) телевізійники заполонили українські телеканали російськими телесеріялами на патріотичні теми лише з погляду величности Російської імперії що давнішої, що сучасної. А я собі уявляю іноді, яким би захоплюючим міг бути серіял за мотивами “Козака Мамая” Олександра Ільченка! Є чимало призабутих творів української літератури клясичної й сучасної про нашу присутність і на західних теренах, чому б не згадати про европейські пригоди козацьких полків (Дюнкерк, Відень тощо). Майже нічого не чутно і про пізніші визвольні змагання за волю, бо “прийшли володарі нові – войовники і товстосуми, і зайшлий люд з чужих країн” (Л.Костенко). Я щиро перепрошую моїх можливих супротивників за різкість деяких висловлювань, але таким є моє розуміння ситуації, та прошу зважити, що я закликаю не до войовничого протистояння між опонентами, а лише до толерантного діялогу з приводу не всього військового будівництва, а до впряму дотичної проблеми – патріотичного виховання не лише на шкільній лаві, а в усьому медійному просторі. До побудови далекосяжної військової доктрини незалежної держави Україна мають прихиляти Провідників народу більш досвідчені у цьому питанні фахівці. І не лише Провідників, бо до такої справи може долучитися кожен, хто не лише вболіває за долю своєї Батьківщини, але й вірить у її майбуття, аби нас – народу ставало все більше, а безрідного “насєлєнія” посеред нас було все менше і менше – у відсотках, звичайно. Бо проблеми падіння народжуваности разом зі збільшенням міґраційних потоків теж становить загрозу для майбутнього України. Поки ще нас багато, і нас справді було б не подолати, аби ми не співали кожен у своєму закутку (у своїй окремій партії) “Боже, нам єдність подай!” Питання патріотичного виховання як і єдности національно-патріотичних сил загострюються, на жаль, кожного разу лише перед черговими чи позачерговими виборами. Але мрію, що наступні вибори будуть не просто новим випробуванням народного терпіння чи його розчарування, що вони зможуть нарешті довести всім нам: є ще в Україні Провідники, що насправді гідні свого народу, бо вони поставлять на кін замість власних амбіцій долю Держави, заради якої треба єднатися під одним прапором – Національним і Патріотичним! А тоді вже постане все, про що мріємо ми, про що мріяли наші звитяжні попередники...
Може бути, що я помиляюсь щодо близьких

читати