Завантажити

европейців, що українці теж належать до тої самої великої родини, що формалізація тої істини через міждержавні угоди є лише питанням часу, і від нас усіх залежить прискорення цього рішення.
Хоча варто зазначити, що ми пасемо задніх навіть в організації подібних зустрічей (а я буваю не лише у польських колеґ, а беру участь і в інших міжнародних літературних подіях у різних країнах) – коли й відбудеться випадково щось схоже, то майже ніякого розголосу – майже ніякого суспільного резонансу. Навіть згаданій установчій конференції письменницької асоціації “Слово без кордонів” присвятили увагу лише “Літературна Україна” і “Слово Просвіти”. А це ж надто важлива проблема для діяльності не лише нашої Національної спілки, важлива, бо не лише літературні наслідки має кожна зустріч письменників з різних країн, бо ж вони, як і представники різних інших професій, на своїх міжнародних зустрічах вирішують не тільки спільні фахові питання, тому щодо такої діяльности “народних дипломатів” варто говорити і більш детальніше, і залучати більш широке коло зацікавлених сторін. Насамперед – державні структури, які начебто і створені спеціально для того, але сьогодні якось зовсім відсторонено спостерігають за проявами народної дипломатії. Інколи здається, що й заздрісно ставляться до її успіхів. Інакше як розуміти ставлення Міністерства закордонних справ навіть від діяльності українських товариств дружби з іншими країнами. Ці товариства створювали ентузіасти, що мають міцні зв’язки з конкретними країнами: чи працювали там, чи вчилися, чи досконало знають культуру і вивчили мову, перекладають на українську літературні досягнення іншого народу. Вони підтримують постійні контакти, володіють реальною ситуацією щодо проблемних питань “своєї” країни, мають друзів на різних рівнях, з якими обговорюють без дипломатичних тонкощів найскладніші проблеми, то могли б бути корисними при підготовках зустрічей керівників держав чи офіційних делегацій будь-якого рівня. Колись, нехай і формально, лише одного разу на рік запрошували до на зустріч з Міністром голів декількох десятків організацій, що утворили Українську федерацію товариств дружби з іншими країнами, але жодного разу з тих розмов не поставали реальні справи. Може з тої причини й зовсім припинили в останні роки такі зустрічі.
Я досить часто відвідую Латвію, своїх рідних там, численних друзів і колеґ не лише серед літераторів, бо ж там працював не як письменник, а як будівельник. Всіма ними я збагатився за два десятки років роботи в цій республіці. Чимало хто з моїх знайомих займає сьогодні досить вагомі посади на державні службі чи займається успішним бізнесом. Звичайно, що ми можемо собі дозволити при спілкуванні багато чого такого, що далеко виходить за рамки можливостей офіціальної дипломатії. Інформація, якою ми обмінюємося, мала б більш активно впливати навіть на вирішення міждержавних проблем. Отож, навіть на прикладах з власного досвіду нинішнього активного літератора, а в минулому й високопосадовця в Латвії та Україні, доводиться констатувати, що сьогодні народна дипломатія в Україні використовуються далеко від її справжніх можливостей.




чи достатньо европейськости в Україні?
(«Київ» №6,2007; «Бористен»№4,2007)

Таке запитання, поставлене напрямки, руба чи трохи в іншому, більш делікатному форматі, на тему, яка наче на часі для високих політиків і водночас поза ним для пересічного трударя, вимагає кожного разу додаткового пояснення про що саме йдеться у ньому, ким і для чого воно поставлено. Наведу деякі варіянти можливого підтексту: чи гідні громадяни України називати себе cьогодні европейцями; чи досягла Україна, як Держава, нині того рівня розвитку добробуту й демократії, який дозволяє їй вступити до Европейського союзу; чи поважають у країнах ЕС наших заробітчан або туристів, чи щось інше? Що саме воно містить і задля чого воно постає раз-за-разом? Все одно й без ніяких уточнень таке запитання не повинно бути для будь-кого з нас суто риторичним або й попросту мітинговим. Далеко ні, бо воно є надто важливим для розуміння шляхів подальшого розвитку своєї країни, а це має зачіпати кожного з її громадян, особливо непокоїти деяких провідників, на яких покладаємо свої надії щодо скорішого наближення українського суспільства до европейських стандартів життя. Бо ж йдеться таки не про географічну приналежність України до Европи, з цим усе гаразд, коли й географічний центр її саме у наших Карпатах. Але впродовж всіх років за відновленої державної незалежности України питання нашої европейськости залишається не просто важливим, а навіть болючим для кожного з нас, якщо поставитися до відповіді на всі його варіянти із неприхованим підтекстом чесно і не заанґажовано, бо для такої відповіді треба придивлятися до себе більш уважно і водночас достатньо самокритично, аби зрозуміти, чи справді ми гідні вважати сьогодні себе і свою Батьківщину рівними з переважаючою більшістю европейських країн. Вони на протязі декількох десятків років поодинці чи групами сходилися в

читати