Завантажити

позачергових випробувань терпіння народу, але чому не помріяти, що врешті-решт наближується час, коли “ми знову станемо народом!”...

письменники в народній дипломатії
(«Україна дипломатична» 2008)

Міждержавні стосунки відбуваються різно і ще з отих прадавніх часів, коли почали виникати лишень перші державні утворення на рівні племінних громад. З подальшим стрімкім перебігом століть усталилися поступово певні стандарти й манери поводження дипломатів на різних офіційних перемовах чи прийомах, навіть поведінки за неформальних зустрічей, а щодо спілкування з журналістами навіть побутує досить багато анекдотів, які перетинають міждержавні кордони у безвізовому режимі. Хоча мало б бути не до смішків, коли дипломатові треба через силу стримувати гнів і ввічливо усміхатися справжньому ворогу. Натомість не завжди можна привселюдно потиснути руку представникові потенційно дружньої країни. І не завжди можна бути відвертим у розмовах ані з першим, ані з другим, навіть при нейтральних балачках про погоду все одно необхідно з особливою ретельністю добирати слово до слова, аби співрозмовник не дістав якоїсь дрібки з конфіденційної інформації. Вочевидь, саме ці обставини призвели до появи іншого варіанту дипломатії, яку з чиєїсь легкої руки було названо “народною”, для її розвитку створюються, як суто громадські організації, і діють в різних країнах товариства дружби з іншими, подеколи й між тими, які не мають дипломатичних стосунків. Задля координації діяльности у різних сферах людського буття ще з проминулих століть виникають міжнародні розгалужені об’єднання, які не лише функціонують для періодичних балачок, але від своєї праці мають досить потужний вплив на діяльність урядових структур. У сьогоденні вже є загальновідомими “Лікарі без кордонів”, “Журналісти без кордонів” тощо. Нещодавно у Києві з ініціативи Національної спілки письменників України відбулася установча конференція міжнародної асоціації “Слово без кордонів”, в якій взяли участь представники письменницьких спілок з вісімнадцяти країн. Без ніякого сумніву нова асоціація незабаром, зі вступом до неї нових членів, може стати не лише потужним захисником свободи письменницького слова, але й провідником взаєморозуміння між народами і країнами через взаємне поширення здобутків літератури у всіх її проявах. Водночас, крім подібних об’єднань, є поширеними й більш вузькі тусовки між колеґами тої чи іншої професії. Мені випадає щороку побувати на декількох письменницьких зустрічах у різних країнах. Розповіддю про одну з них я хотів би підкріпити свою думку щодо ефективності народної дипломатії на вирішення серйозних стратегічних для України завдань.
На початку літа 2007 року на березі стрімкої гірської річки Солінка, що стікає з відрогів Карпат, у невеличкому приватному пансіонаті кілька днів вже вчетверте письменники трьох сусідніх країн обговорювали нещодавно проблеми не лише сьогоденної літературної співпраці між поляками, словаками й українцями, але ще торкалися і болючих проблем культурного розвитку національних меншин як у своїх країнах, так і власної діяспори, розсіяної далеко за межами материзни. Кожному боліло своє. Поляки підводили наукове підґрунтя під поняття “креси” у сучасному політичному стані, спираючись насамперед на приклади з літератури давніші й теперішні. Мені ж згадувалися водночас події у цих заліснених Бескидах теж не такої вже сивої давнини і саме там, де відбувалася наша зустріч – на стику теперішніх кордонів України, Польщі та Словаччини. Від берега Солінки до українського кордону лише кілометрів із двадцять, а до словацького теж не набагато більше. Крім щирих і відвертих розмов були і поїздки тими теренами, коли доводилося споглядати з вікон автобуса на нічийні сьогодні давні українські церквички, на назви сіл і містечок: Санок, Слізко, Боровиця, що вже говорити про багато відоміші українцям міста – Ряшів (нині Жешув), Ярослав, Перемишль, Березів чи інші на території теперішнього Підкарпатського воєводства на крайньому сході Польщі. Всі вони були пов’язані з нашою історією не одне століття поспіль, а нині сув’язь майже урвалася. Саме нині, бо що там якихось п’ятдесят років для тисячоліть! Так само ностальґійно згадували і наші друзі про колишні польські поселення на українських теренах. Час не лише лікує чи приглушує болі, але й дає можливість більш об’єктивно оцінювати минуле не лише для сьогодення, але й для прийдешніх часів. Саме тому не було у тих наших розмовах жодної аґресивності з обох сторін, а коли обговорювали давнє, то єдналися наприкінці думкою, що не можна забувати спільні трагедійні моменти нашої історії, але переважно для того, аби не повторювати помилок у майбутньому. Донесення до своїх співвітчизників такої думки саме авторитетним письменницькім словом створюватиме атмосферу руйнації стереотипів взаємної багатовікової ворожнечі. Офіційній дипломатії набагато легше здобувати перемоги за сталої підтримки свого народу. А щодо необхідності жити у дружбі полякам і українцям особливо емоційно виступали і відомий в

читати