Завантажити

у прийдешнім часі! Амен!).Молитви молитвами, але почастішали загрозливі заяви останнім часом щодо моєї держави і не останніх за посадою провідників сусідньої країни, що називається “стратегічним партнером”, ще більше стає неспокою і навіть гострого болю...
Болить постійно мені від спостережень за сучасним розвитком моєї Держави – країни моїх дідів й прадідів; болить від екскурсів до її історії, бо ж здобутків було менше ніж поразок під час давньої чи близької героїчної боротьби за власну гідність, за свою рівність між іншими державами і народами. І з цього бачення за тим, у якому стані на сьогодні в нас присутнє патріотичне виховання як у цілому, так, зокрема, і велика її частка – військове. Надто воно непомітне і мало активне, коли йдеться про широкий загал, бо ж воно жевріє десь на узбіччі великих свят і зовсім щезає посеред буденних клопотів майже всіх моїх краян – і серед пересічних представників електорату, і серед відомих державотворців. У вузькому колі однодумців ми постійно про те згадуємо, говоримо, але за палкими, хоча й сумними водночас, нашими балачками найчастіше не постає жива дія так широко й всеохопно, якби воно мало б бути після усвідомлення гіркої істини. Розумію й погоджуюся з тим, що й мені багато-хто може справедливо закинути щодо моєї замалої активности чи й повної відсторонености від такої важливої діяльности для нашого майбуття. Але ж я, хоча б інколи й в межах свого розуміння проблеми, намагаюся покликати до дискусії опонентів, і найперше не з отих, хто може лишень пристати до моїх невеселих роздумів зі співчуттям, а саме завзятих опонентів, які можуть доказово заперечити мій песимізм і протиставити йому купу рожевих прикладів з нашої сіруватої дійсности, наче вона й не така вже сіра. Тільки ж не окремими позитивними прикладами чи арґументованими висновками, з якими я також знайомий, але не згадую задля більшої емоційности у запросинах до дискусії. Як і не зачіпаю наразі протистояння (начебто ідеологічного, політичного) між різними фінансово-олігархічними угруповуваннями з їхніми облудними (подеколи чи частіше) гаслами, що так гучно і привабливо (майже правдоподібно для збентеженого виборця) лунають під час виборчих перегонів. До того треба ставитися з розумінням штучної вертепности ситуації, деякого наближення її до карнавального шоу. На той час навіть показове несприйняття незалежної України деякими екстремістами з непрохідних до парляменту партій є найчастіше просто пересічною піаракцією, розрахованою на надто зомбовану з радянських часів частину електорату, бо мало хто з таких політиків і насправді прагне опинитися десь на імперських задвірках, а не розвивати свій бізнес під захистом (і під брендом!) помітної европейської держави. Проте в політичному запалі вони виводять своїх заангажованих прихильників (куди вже дітися – електорат!) мітинґувати під чужими прапорами. Не йдеться зараз про проплачені провокації, на яких теж удосталь байдужих до будь-чого пересічних найманців. Ліві екстремісти досить часто згадують про наших військовиків, особливо з більш старшої ґенерції, намагаючись прихилити їх до своїх гасел ностальґійними спогадами, як було славно служити у недавньому минулому під червоними прапорами. Навіть ганебна участь тої імперської військової потуги у збройних конфліктах чи у справжніх війнах на терені багатьох чужих, подеколи зовсім далеких країн, подається зі щемкою сльозинкою від спогадів щодо виконання “інтернаціональних обов’язків”. А один відставний ґенерал, ветеран отих війн, нещодавно бідкався з українського телеекрану, що сьогодні наші військовики не мають можливости постійно набувати бойового досвіду так, як це роблять їхні російські колеґи. Гірко було слухати генерала, на грудях якого палахкотіло кілька десятків нагородних стрічок, але й радісно від усвідомлення, що нині маємо нарешті свою Державу, яка не прагне до загарбання й підкорення інших народів, не хоче нікого повчати чи “захищати” від іншого загарбника, що її сини не вертаються додому з якогось Афґану, Чечні, Абхазії, Таджикистану і бозна ще звідки у щільно запаяних трунах! Але ж хіба може відбутися нова Україна у всій державній повноті без свідомого патріотизму її громадян та без власного патріотичного війська, яке має захистити її не лише сукупно, але й кожного її громадянина зокрема? Декому цього б не хотілося, тому й досі законодавчо не уславлені ті, хто в різні часи жертовно виборював незалежність свого краю, на чиїх прикладах можна було б виховувати захисників свого народу...
Відповідати на свої болючі запитання почну здалеку. Колись, ще у шістдесяті роки, проминулого так швидко не лише для мене, двадцятого століття, коли на столичному Хрещатику існували чудові книгарні, одна з них мені подобалася найбільше, звичайно-що крім розкішного книжкового магазину “Поезія”, де нині банківські клерки вичитують у поті чола свого зовсім інакші тексти, в яких переважають лише сухі цифри. Я ж-бо хочу згадати книгарню, яка ще зовсім нещодавно (кілька місяців тому) знаходилася там, де була й в

читати