Завантажити

російськомовним батькам, чиї діти пішли до українського садочка чи школи. Треба шукати інші підходи, інші арґументи, аби через певний час зарубцювалися наші рани, з яких й досі втрачаємо кров...
Не можна сьогодні прощати ворогам нашим, бо дещо простити їм за християнською мораллю ми зможемо тільки згодом, коли вони повернуть нам награбоване, коли вони покаються у своїх злочинах, але для того треба вже нарешті всім патріотам злізти з теплої пічки, де вони заспалися на чатах, як колись із болем аж кричав Володимир Самійленко, намагаючись своїм злим сарказмом зачепити приспану гідність співвітчизників. А перед тим і Леся Українка писала, що ми кайданами прикуті до землі, хоча ще відчуваємо орлині крила за плечима. Злізти з печі, скинути кайдани, розігнути спини і перестати сваритися між собі подібними, а натомість шукати спільну мову, аби йти до ‘дної мети. Ми ще й тому не маємо права на чвари і розбрат, що нас стає все менше. На жаль, все меншає навіть і тих печей, на яких ще спить невеличка залога, марячи у своїх снах про давню велич...
Боляче писати про наболіле, коли його так забагато, що не знаєш, де нарешті можна буде поставити останню крапку...


ПАМ’ЯТАТИ ІМ’Я СВОЄ
(«Бористен №12,2007; Словаччина – «Дукля» №5,2007; «Слово Просвіти»№8,2008)

Відчуття своєї приналежности до певного народу-етносу в будь-якої за чисельністю спільноти чи навіть в окремої людини складається не з такого вже й довгого переліку ознак, якими можна вирізнятися між іншими етносами: мова, ім’я та прізвище, одяганка-стрій, пісні та й взагалі весь фольклор, історична спадщина на території свого існування ще з призабутих століть, як розпочалося виокремлення саме твого племені від першооснови. І ще має бути присутньою гордість за цю свою приналежність саме до свого народу, острах до втрати зв’язку з ним, а тому жертовна готовність до захисту своїх святинь, і розуміння, що все те могло бути щиро даровано твоєму родові, як і іншим народам, лише Богом-Творцем. Він створив різні народи і кожного наділив своєю мовою і відчуттям кровного ґенетичного рідства з пращурами. Може, й Богами – у кожного народу залежно від різних обставин із часом виникало своє, відмінне від інших, розуміння Творців світобудови та їхніх заповітів щодо свого призначення у цім світі. А в нім, особливо у шаленім сьогоденні, все реальнішою постає загроза перетворення Божого розмаїття культур різновеликих етносів на невідоме щось однаково подібне не лише за формою, а навіть таке й саме за кольором і змістом. Втрачаючи індивідуальні ознаки, зникають з культурно-історичної мапи Землі один за одним етноси, спочатку їхні реґіональні етнографічні групи. Один мовчки поступово й непомітно, інший гине у нерівній боротьбі – підкоряючись більш войовничому і розчиняючись у сильнішому. З чого починається процес зникнення окремої етнічної культури – тобто народу?...
Насамперед, і з цим мало хто буде сперечатися, визначальною відмінністю одного народу від іншого є мова, як і було із самого початку. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово”. І кожен рід або тримався свого Слова, або зникав у безвісті, інколи – у спотворених спогадах істориків. А тому, аби не щезнути чи не розчинитися в іншому, кожен прагнув підкреслити свою відмінність від іншого своїм Словом, аби бути самим собою. Навіть такі близькі за мовою два народи як сербський і хорватський (ще й досі вживається мовниками поняття щодо спільної мови для цих народів: “сербо-хорватська” або “хорвато-сербська”), відколи знову зажили осібно, почали стрімкіше віддалятися одне від одного, це стало помітно і в підходах до мовного питання. Розбудовуючи свою незалежну від колишньої сербської метрополії свою власну державу, хорвати вже вживають поняття лише суто “хорватської мови”. Знайомлячись з хорватським поетом на днях поезії в Латвії, мав необережність похвалитися перед ним, що “я разумєм хървато-сърбски єзик”. На відповідь дістав: - “Я не разумєм сърбски! ”.
Отож – мова! І нема на те іншої ради. Як би не горлав у своїх віршах непересічний російський (радянський) поет з минулого століття Володимир Маяковський, що він “нє із кацапов разінь”, проте він був і залишається в історії російської культури не тільки поетом саме російським, а ще й в розумінні будь-якого свого читача – просто росіянином, тобто представником іншого – “русскава народа”. Він, мабуть, надто болісно переймався тою сумною обставиною, що змушений вростати до іншої мовної культури і народу, бо досить часто торкався у своїй творчості української тематики, закликав навіть: “Разучітє ету мову на знамьонах – лєксіконом алих, - ета мова вєлічава і проста...” І не просто закликав, але й суворо ганив за непоштиве ставлення до неї. Хтось із колишніх українців, як В. Маяковський, теж переймався подібними проблемами, намагаючись не лише не забувати свого походження, а й шанобливо ставитися до своїх коренів, проте, на жаль, це досить рідкісні випадки, бо переважають приклади зовсім інакші з нашої історії. Не хтів би

читати