Завантажити

щоб наші книжки і надалі залишалися дорожчими ще й від своєї малотиражности. Створення власне української мережі книготоргівлі з охопленням всієї території держави дасть можливість збільшити тиражі наших книжок і вже цим трохи їх здешевити всупереч владним діям. До співзасновників такого товариства, крім видавців і продавців, могли б увійти політичні партії та громадські орґанізації найширшого спектру щодо розуміння економічної політики, але трохи прихильних до українства, а козацтво, а жіночі й молодіжні громади національного спрямування. Якщо відкрите акціонерне товариство, то за активної реклами навіть фізичні особи (зі свідомого українського середовища звісно) придбали б значну частину акцій з патріотичних міркувань, а не з розрахунку на очікування пристойних дивідендів, хоча й таке може статися, коли візьмуться за справу енергійні, чесні та вправні люди. Чом не взяти участі в такій справі українським пластунам? Всі відомі революційні акції робили за всіх часів молоді...
Інколи мені лише здається, а інколи навіть повністю переконаний в реальності того, що ми надто забагато плачемо над своїми бідами й негараздами. Колись був популярним анекдот про застій в соціалістичній економіці, яку зображали у вигляді потягу, що ніяк не міг зрушити з місця, бо вся пара з казану паротяга йшла на свисток, а не на колеса. Чи не забагато ми витрачаємо пари, енергії, зусиль, аби голосніше заплакати, аби нас хтось почув і пожалів? Якщо хтось і почує, то вже ніхто не пожаліє. За десятиліття комуно-імперського панування нас добре навчили виправдовуватися, перекладати свої прогрішення та помилки на інших, але ж міняється все навколишнє з поступом людства, навіть змінився і продовжує мінятися клімат, на примхи якого ми продовжуємо списувати, як це було і за старої влади, невдачі на найплодючиших чорноземах, коли вже давно треба було розпочати працювати в напрямку зміни технології господарювання. Продовжуємо просто плакати, посипаючи голови попелом, над румовищами колишніх сіл і хуторів, які останнім часом десятками і сотнями зникають з переліку населенних пунктів, але ж погляньте, який незначний відсоток населення (в межах від одного до півтора) в Сполучених Штатах займається сільським господарством, де на гірших землях і не за кращого клімату збираються щороку врожаї достатні для своєї держави, для прибуткового експорту і навіть для благодійної допомоги голодуючим країнам. Чи означає це, що наше село має вимерти найближчим часом? Ні, сто разів ні, якщо, крім традиційного – зорав, посіяв, зібрав, в тій місцевості почнуть створюватися інші виробництва і не тільки з переробки сільгосппродукції. Зрозуміло, що це тривалий процес, бо ж і кошти наші, що колись накопичувалися в начебто спільних “закромах соціалістіческой Родіни”, не можуть прислужитися на користь нашого народу, бо були або подаровані спадкоємцю СССР (варто повернути тільки сотню мільярдів тодішніх рублів, майже долярів, з Ощадбанку наших вкладників і вже було б досить для порятунку не лише нашого села, але й багатьох інших потерпаючих галузей національної економіки) українськими можновладцями з числа “обрусєвших інородцев” чи ними ж нахабно вкрадені, бо вони ніколи не відходили від владних посад. Таким людцям завше було по-цимбалах (по-барабану, до фєні, до великої ... тощо) минуле, сучасне і майбутнє українського народу, його держави. Подібними діячами ще більші кошти за незалежної України були не просто вкрадені і приховані, але і досі продовжують викрадатися та приховуватися далеко за межами рідних теренів, де час від часу іноземні владці, щиро подивовані розмірами злочинів в Україні, мабуть з простих заздрощів, зрідка вилучають через судові процеси на свою користь якусь частку тих багатств. Тільки нашій державі займатися подібним нема змоги чи бажання, хоча чисельність карально-слідчих орґанів у нас на душу зубожілого населення поступається хіба-що сусідній Білорусі...
Мабуть, через те, що в нашій ситуації нам не до гумору, тому всі наші телеканали заполонив чужий гумор. Невже в нас перевелися справді українські гумористи і сатирики, які спроможні збирати на свої виступи вдячних глядачів, нехай в них популярність менша ніж в смердючок і кроликів, але ж вони виступатимуть не для “насєлєнія”, а для свого народу. Треба “крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісень”, треба вчитися виживати в цих складних умовах через конкретні справи. Чом не взяти за приклад комплексні дії народу, який відновив давню мову і давню державу на своїй землі обітованій через дві тисячі років бездержавного блукання всіма континетами? Треба визнати, що ми вже переступили межу від самозбереження власне себе самих, як народу, але багато хто цього не хоче чи не може помітити. Хіба не провокаційно звучить по відношенню до російськомовного міського населення (а воно переважає навіть у столиці) пояснення, коли за вагомий арґумент навчання дітей українською мовою є теза, що буде скалічена психіка дитини, якщо її вчити не мовою, якою розмовляють батьки. Як на те реґувати

читати