Юрій Завгородній Етноглобалізм (чи легко сьогодні почуватися українцем?) СЛОВО ДО ЧИТАЧА На самім початку мушу чесно розповісти, яким чином з’явився у мене термін “етноглобалізм” для того, аби якось означити коло болючих проблем етносів у лабетах світової глобалізації. Це сталося абсолютно випадково за Уральськими горами, коли весною 2004 року під час проведення “Днів української культури в Тюменській області” мені несподівано запропонували взяти також участь із доповіддю на науково-практичній конференції в Тюменському університеті. Оскільки тема мого виступу мала мати дотичність до культурологічних реформацій за умов співіснування різних етносів, я погодився і обрав темою виступу власні роздуми щодо неґативних наслідків від глобалізаційних процесів у світі для різних етносів. Назва прийшла сама собою: “Прояви ґлобалізму на мовному ґрунті”, або просто “етноглобалізм”, хоча й насправді ніде й після того не стрічав такого чи подібного терміну. Сьогодні я не виключаю, що він у такому чи в подібному вигляді має бути вживаним серед науковців, які розглядають проблеми глобалізації нашої цивілізації на міжетнічному рівні у сферах загальної культури та у всіх її складових. Я виступив тоді досить аґресивно, вірніше – дуже емоційно, не маючи навіть конспекту перед очима, лише тримався, мов за стрижня, за моє розуміння щойно створеного мною терміну “етноглобалізм”. Моя поведінка, можливо, виглядала не зовсім коректною серед російських університетських вчених , але ж вона була викликана тими обставинами, що мені напередодні місцеві українці розповіли, що за останнє десятиліття вже декілька десятків тисяч колишніх українських заробітчан у тому нафтогазовому регіоні не лише змінили громадянство на російське, але змінили водночас і свою національність – відмовилися бути українцями, бо записалися росіянами. Виявилося, що в Російській Федерації до таких процесів формального збільшення відсотків титульної нації у відношенні до всього населення країни ставляться на всіх рівнях владних структур не лише схвально, але навіть стимулюються владою подібні процеси (і не лише владою). На мій подив, учасники конференції з розумінням поставилися тоді до моїх закликів берегти, не дати збліднути в майбутньому яскравій веселковій мозаїці нашої загальноземлянської цивілізації, яку творили і надалі мають творити різні етноси, і нехай вони єднають свої зусилля протистояти наступу процесів глобалізації на рівні нівелювання (нищення) самобутніх національних культур. Дехто з порозумінням, а дехто зі схваленням, бо були присутніми на конференції і місцеві татари, і колишні українці... Так вже складалося все моє життя, що довелося свого часу і жити довгенько в різних місцевостях европейської частини тодішнього Союзу, і відвідувати за Уралом і значно далі на схід у відрядженнях більш чи менш відомі кути і закутки тоді ще значно більшої за розмірами та населенням багатонаціональної імперії. Гадаю, що в цім слові немає і найменшого бажання якось образити титульну націю імперської держави, бо багато хто з чільних політиків Російської Федерації сьогодні не тільки голосно вимовляють з великою пихою таке означення власної країни, але свідомо провокаційно проголошують гонорові наміри відновити її в недавніх кордонах, або й значно розширити. Задля того вигадуються неймовірні обґрунтування чи пояснення, як, на приклад, гасла єднання під двоголовим орлом таких різних за історією, за релігійними конфесіями і багато ще за чим – слов’янських народів, які здавна живуть в інших, але своїх, країнах. На жаль, досить часто подібні висловлювання можна почути з Москви не від етнічних росіян, а від новонавернутих до них колишніх інородців, і не обов’язково вони мали бути за походженням з підкорених територій. Як не згадати з цього приводу різке висловлювання Ульянова-Леніна, що ніхто так не пересолює російське питання, як порусачені інородці. Корінні росіяни, на мою думку, через імперські амбіції панівних верств зазнали не менше потрясінь для своєї самобутньої культури ніж підкорені ними етноси. Спроби частини російської інтеліґенції якось звернути увагу суспільства на те, що гине справжня “ісконная-пасконная” давня неповторна культура північних слов’ян, зазнавали нищівної критики ще за комуністичного режиму, і трохи інтеліґентніше приглушуються за нової влади. Справді, таке несприйняття ідеї збереження власних історичних відмінностей від інших можна пояснити навіть об’єктивними причинами. Наведу на найголовнішу а просто суттеву, як на мою думку: нині значна частина росіян це вже далеко не ті давні московіти, бо ж вони за минулі століття втягли до себе поступово новгородців, псковичів, поморів, в’ятичів. З часом все інтенсивніше (коли силою чи підлещуванням, коли хитрістю чи підступністю) додавалися інші слов’янські масиви, що стали невід’ємними складовими теперішніх росіян, руйнуючи угро-фінську та тюркську першооснову московітів. І водночас надто багато влилося до цього давнього і дивного конгломерату етносів зовсім інших народів, що триває й сьогодні. І сучасна російська культура у своєму загалі вже далеко не є тою давньою слов’янською, яка переважала ще на зламі ХІХ й ХХ століть переважно в місцях компактного поселення різних слов’янських племен. Варто лишень придивитися сьогодні до головних персонажів будь-яких телепрограм з Москви, які нині заполонили й українській телепростір, до популярних телезірок, котрі ведуть політичні, культурологічні, історичні, гумористичні і, бозна, які ще інші програми та модні ток-шоу. Згадаймо, хто прищеплював російському населенню на всіх просторах Союзу ще з тридцятих і пізніше років з кіноекранів еталони вроди справжнього російського “парня” чи російської “красавіци”, навіть російських аристократів здебільшрго втілювали на екранах українці, євреї та представники інших національностей. Чи хто зробив найбільший внесок до російської науки, літератури, музики, малярства, починаючи з кінця сімнадцятого століття аж по сьогодні? Це природні процеси і для інших світових, навіть колишніх, імперій, відколи на землях метрополії вихідці з колоній починають становити не лише відчутний прошарок серед корінного населення, але й починають впливати через свої національні традиції на подальший розвиток культури, тобто – на нівеляцію чи трансформацію попередньої самобутньої культури цього краю. Що посієш – те й пожнеш.. Мені болить і своє, і чуже, бо воно теж наше – загальноземлянське. І мені не байдуже, якою має бути наша цивілізація в майбутньому. Я не можу, я жахаюся навіть уявити, що колись на всій Землі запанує одна мова, гучатимуть одні й ті самі ритми з обмеженою тональністю і мелодикою, що всі люди носитимуть однакові за кольором і кроєм строї, коли все зрівняється незворотньо між етносами і стане однорідною сірою невизначеною масою. Можливо, що і не буде серед тої новітньої людности диваків чи стражденців, які б відчували душевний дискомфорт від свого існування серед довколишнього одноманітного світу, які б зітхали журно, що він не такий багатий фарбами і голосами. Згадалася мені фраза одного страшного персонажа з радянського фільму про “відважних розвідників – борців з антилюдськими розробками нацистських вчених”, яких приголубила не означена сценаристами, але за всіма ознаками – досить демократична европейська держава: - “Ну, хіба віл страждає від того, що він є волом і має тяжко працювати на свого господаря?” Йшлося про перебудову психіки значної частини “неповноцінних і нещасних” народів, аби перетворити на “щасливих” рабів, які ніколи не зможуть мріяти про свободу, а не те, щоб повстати. Цілком вірогідно, що ті розробки нацистів не є вигадкою, можливо, хтось і десь продовжує вдосконалювати методи дебілізації значної частини людства. Можна припустити, що процес триває, нехай і не такими швидкими і жорстокими методами, але триває, бо це комусь треба. Може, якійсь темній потойбічній силі?... Творець подарував людству багату розмаїттям домівку, яка нині зазнає поступової руйнації. І вже схаменулася і повстала на її захист частина людства – занепокоєні ентузіасти гуртуються в екологічних організаціях, допомагаючи вченим з різних країн створювати “Червоні книги” тварин, рослин, комах та інших представників живої природи, які можуть зникнути назовсім у прийдешньому часі. Озирнулися люди в минуле і вжахнулися – скільки вже втрачено, наскільки збідніла Земля навіть за останні десятиліття. Саме тому треба сьогодні оберігати все і всіх, кому загрожує небезпека, допомагати їм сьогодні, аби це розмаїття не пощезло вже за життя нашого покоління. Так само треба сьогодні, хоча це теж буде із великим запізненням, повстати на захист щезаючих етносів, мов, культур. Саме про це йдеться в цій книзі, до якої я зібрав далеко не все зі свого доробку з болючої проблематики виживання етносів в часи глобалізаційних процесів, від яких сьогодні не сховатися й на безлюдному острові посеред Тихого океану. І прошу вибачити мені деякі незначні повтори думок у різних статтях, вони писалися для різних видань і різного часу, але ж тема одна й та сама, і вона є надто болючою, сподіваюся, не лише для мене... Готуючи книжку, перечитував знову статті кількарічної давнини, якщо і змінилося щось за останні кілька років у нашому житті – в українській повсякденности, то тільки на гірше... ЧИ ЛЕГКО ПОЧУВАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ? (журнал “Сучасність” №10, 2002 р). В розпалі горбачовської гласности (гай-гай, як це давно відбуло!) наробив галасу, навіть за межами тодішнього “нєрушимого союзу”, публіцистичний фільм латвійського режисера-документаліста Юріса Поднієкса “Чи легко бути молодим?”. Навіть той, хто не бачив цієї стрічки, легко може уявити про що там йдеться навіть через назву. Молодь і сьогодні різна, хоча проблеми ті самі, бо вже ніхто і не згадає, коли вперше зазнала суспільного обговорення проблема непорозуміння між поколіннями. Бо йшлося про це і в давніх єгипетських папірусах, і на глиняних плитках Давнього Шумеру. Проте талановитий фільм Поднієкса зачепив багато кого своїм щирим і правдивим, хоча і досить емоційним, поданням порушених проблем молодого покоління. Хто тільки не використовував тоді назву цього фільму для висловленя власного бачення на ту чи іншу ситуацію, проблему, на події сьогодення чи проминулі часи. Доводилося читати в різних часописах чи спостерігати за телевізійними диспутами про те, чи легко бути ... вченим, вчителем, шахтарем, спортсменом, хліборобом, ... чукчею... і ще, бозна, ким... А мені з тих часів найчастіше згадується, як в одному з номерів латвійського молодіжного журналу “AVOTS” (Джерело) в палкій полеміці “Чи легко бути латишем?” відомий латвійський поет і перекладач (колишній в`язень мордовського табору для політичних) стрівся із не менш відомим журналістом і публіцистом, представником російської численної громади в Латвії. Диспутанти на десятці журнальних сторінок досить гостро і детально обговорювали проблему міжнаціональних відносин на теренах всього тодішнього “нєрушимого союзу”, яка тоді загострилася не тільки в Латвії. В такій розмові не можна було уникнути також болючого питання щодо перспектив виживання малих народів на теренах тодішньої великої імперії під тиском тотальної русифікації. Воно боліло давно, постійно і в багатьох небайдужих людей, але в умовах тривалого існування в усіх засобах масової інформації тільки одного підходу до висвітлення подібних проблем ховалися ті болі глибоко в душах занепокоєних представників зникаючих народів. Поет і журналіст зійшлися в серйозній і досить виваженій полеміці тоді, коли вже можна було зачіпати заборонені раніше теми, згадувати і препарувати будь-які за гостротою історичні події без огляду на суворих цензорів з начебто незалежної державної структури чи ще суворіших представників “компетентних органів” в одностроях чи в цивільному маскуванні. На той час вже почали випливати зі спеціальних сховів деякі ганебні сторінки з історії комуністичного правління та його дружніх стосунків з націонал-соціалістами – саме в результаті пакту Молотова-Рібентропа про дружбу між двома тоталітарними антинародними режимами країни Балтії втратили свою незалежність, бо були окуповані СССР. Тоді ж була завойована і поділена за згодою між Гітлером і Сталіним Польща, тоді ж по обидві сторони кордону їхньої “дружби” йшло активне знищення як противників тих режимів, так і безвинних людей. Найганебнішим було знищення людей лише за расовою ознакою, хоча будь-яка наруга навіть над одною людино, а не над народом, має бути ганьбою для людства, яке щиро вважає себе цивілізованим... За результатами досить напруженої, але досить коректної, розмови в редакції журналу “Авотс” було знайдено порозуміння. Одним із висновків було те, що не може існувати ніде у світі “малих” чи “меншовартісних” народів, навіть малочисельні етноси не мають права зникати у безвісті під тиском іншого – аґресивного і більш чисельного, що бути представником пригнобленого народу, здавна вкоріненого до своєї землі, важко і легко одночасно. Важко, коли панують зайди, але й легко від почуття, що цей народ не є пригноблювачами інших і не мріє таким бути. Але при відновленні історичної справедливости, коли поневолений народ знову має свою державу, загострюються проблеми пересічних людей, цілих сімей і соціяльних груп, які колись подалися з імперської метрополії до колонії за ліпшим життям. Саме вони не сприймають, бо не розуміють, з якої причини якась загарбана територія із залишками корінного народу раптом не забажала надалі жити під імперською короною... На той час заворушилася і Україна, згадуючи своє героїчне минуле в боротьбі за волю, що дуже хвилювало латишів та їх балтійських сусідів. Вони розуміли, що без української підтримки цим вільнолюбним країнам звільнитися від щільних обіймів радянської імперії буде значно складніше. Як ми бачимо сьогодні, вони набагато випередили нас у своєму єднанні з демократичною об’єднаною Европою. На той час я вже постійно мешкав у Латвії майже двадцять років, наче й призвичаївся, але постійно слідкував за новими подіями в Києві чи у Львові з великою надією. Проте споглядав за ними наче зі сторони, бо мене, нині можна було б і не зізнаватися, не дуже обходили глобальні чи конкретніші, більш приземлені побутові, проблеми існування українця в Україні, оскільки тоді ще не виникли сприятливі обставини, волею яких я згодом переїхав на постійне проживання до Києва, бо в латвійського українства, часткою якого я був тоді, було багато і своїх проблем, вони вимагали конкретних заходів до вирішення свого наболілого. На той час (1988-89 роки) українці в Латвії були досить помітною частиною населення формально ще радянської республіки – третьою за чисельністю після латишів та росіян, були з них навіть міністри і директори виробничих об`єднань і великих заводів, і другий секретар ЦК Компартії Латвії був родом з України. Проте ці помітні в республіці постаті, цілком може бути, що і не зовсім щиро, але вважали себе переважно представниками “русскоязичнава насєлєнія”, бо поступово втратили на номенклатурних посадах свою національну ідентичність. На противагу їм більш свідомі свого походження українці почали гуртуватися у своїх, посталих в ті роки різних земляцьких громадах, з яких найбільш помітним і впливовим на зламі вісімдесятих і дев`яностих років минулого вже століття було Українське національно-культурне товариство “Дніпро” зі своїми філіями в деяких реґіонах Латвії. Я був одним із засновників товариства, постійно обирався заступником Голови правління. Ми тоді у своїй діяльности не сподівалися на якісь пільги від держави, хоча намагалися звертатися до різних її органів у питаннях розбудови своєї національно-культурної автономії. Справді марно було сподіватися на якусь увагу чи на якесь особливе ставлення до нас з боку тодішньої влади, бо ж їй тоді було вже не до таких дрібниць, бо ж вона відчувала близьке закінчення свого панування. А нам без її контролю чи підтримки було приємно просто стрічатися між собі подібними на різних заходах, спілкуватися, співати, згадувати та мріяти, як то було б добре жити в тій далекій Україні знову серед своїх, до кожен свій завжди тягнеться по своє і до свого. До нас потяглися різні люди, по-різному їх відривала від батьківської землі доля чи комуністична система, дехто й мову призабув, але вони тяглися до неї. “Дніпро” їх розумів і приймав до себе. Хоча створювалися тоді в Латвії ще й інші українські осередки, які були налаштовані у своїй діяльности більш радикально, які не хотіли брати до свого товариства тих, хто вже призабув рідну мову, чи поки-що не сприймав національної символіки, яка була тоді навіть у рідному краї ще під забороною, нехай і слабнучою. У прагненні прихилитися до рідних витоків, аби зберегтися на чужій землі й серед іншого народу зі своїми національними традиціями, а насамперед – зберегти для своїх нащадків рідну мову, на тих латвійських теренах мої краяни і заснували українське товариство. В першу чергу заходилися створенням періодичного україномовного видання, бібліотеки, української школи. Слід віддати належну подяку вже оновленій міській владі за її допомогу в наданні приміщення для школи, яка в результаті спільних зусиль постала в ті роки першою державною школою за межами України на неохопних просторах СССР. Серед тих безкраїв губилися і розчинялися у безвісті мільйони українців від Слобожанщини, Кубані аж до закінчення в далеких далях усіх українських клинів, які тяглися колись безперервно від сірих клинів до зеленого, від Волги через Сибір до Приморського краю на березі Тихого океану. Бо на те розчинення була спрямована “лєнінская мєжнаціональная політіка”, яка стрімко активізувала попередні двохсотлітні царські зусилля русифікації “малоросів”. А обґрунтування яке було вигадано! Постала об’єктивна потреба до створення в “єдиной і нєдєлімой” державі “нової історичної спільноти під умовною назвою – радянський народ”. І робилося те начебто за спраглим бажанням всіх поневолених народів, робилося не лише більш стрімкими, але й більш жорстокішими методами, ніж за монархічного режиму в дореволюційній Росії... Робилося тоді, продовжується й сьогодні – як же голосно волають і нині з тої самої Москви погрози на всі сторони за якісь там утиски так званого “русскоязичнава” населення в молодих національних державах, що були постали після звільнення від російської “братньої” опіки. Мене завжди найбільше обурювало і обурює визначення представників різних народів “насєлєнієм”. Вони з різних причин опинилися за межами своєї держави в іншій, де стали національними меншинами, але ж вони є водночас і громадянами нової Батьківщини, і представниками інших народів і культур. Згадується, як мене намагалися “обробити” тоді в Латвії, аби переконати, що я є типовим представником “русскоязичнава насєлєнія”, оскільки не можу бути представником корінного народу Латвійської республіки, бо в паспорті записаний українцем. Ніякі мої пояснення, що на роботі в мене мова латиська, а вдома – українська, через те причислення мене до їхнього середовища виглядає протиприродньо і навіть анекдотично, не сприймалися опонентами. Вони створили тоді “Інтерфронт”, який боровся не лише проти спроби латишів відродити незалежну державу, але й проти створення національно-культурних осередків будь-яких народів, що були масово навезені до Латвії з різних реґіонів СССР для створення умов більш стрімкої русифікації корінного народу. Полковника, викладача військового училища звільнили з роботи без права здобути пенсію, до якої лишалася дослужити менше року, але вигнали і позбавили військового звання лише за те, що ввійшов до складу правління татарської громади. Отак розпорошувала імперія масиви різних підкорених народи за межі їхніх історичних етнічних території задля поступової денаціоналізація без права на шкільництво, на мову, на книжку, на ґазету, я вже не згадую про можливість “інородцям” мати програми на російському радіо чи телебаченні. Сьогодні українські школи з’явилися в Молдові, Грузії, в інших колишніх радянських республіках, але, хоч і проминуло вже достатньо часу, щось і досі я не чув про відкриття бодай одної державної української школи в Російській федерації, хоча ще в двадцяті-тридцяті роки ХХ століття їх було декілька тисяч, існували в Росії навіть українські технікуми та інститути, театри, видавництва, засоби масової інформації... Нема нічого з того в “демократичній” Російській Федерації, але ота перша українська школа в Латвії не тільки продовжує існувати сьогодні, а є однією з найпрестижніших державних середніх шкіл у Ризі, в якій вчаться тепера не тільки українські діти, і вже з кількох випусків тої школи студенти вчаться в Україні. До речі, варто нагадати побіжно, що кілька років тому, коли тій школі стало затісно у старому приміщенні, їй було надано міською адміністрацією пристойну будівлю однієї з колишніх російських шкіл у центрі Риги, на що оперативно відгукнулося Міністерство іноземних справ Російської Федерації з нотою протесту до (!?) України. Хоча з об’єктивних причин не стало потреби в Ризі мати так багато шкіл з російською мовою навчання, бо росіян значно відчутно поменшало в Ризі через вивід штабів трьох військових округів (загальновійськового, прикордонного та протиповітряної оборони) з їхньою розгалуженою структурою включно з вищими військовими училищами, будівельними частинами, військовими підприємствами. Багато хто виїздив з ностальгійних почуттів додому, дехто від несприйняття відновлення інородцями своєї держава, дехто просто в пошуках більш заможного життя в інших країнах... Я не заглиблювався тоді в проблеми життя-буття українця в Україні, бо моє давнє і недовге перебування на прабатьківських землях хоч і пам`яталося, проте згадувати причини і обставини своєї втечі наприкінці шестидесятих років до Латвії було завше для мене досить боляче. Мої дитячі та шкільні роки проминули також не в Україні, а в російській “дєрєвєньке”, яка ховалася в майже непрохідних болотяних лісах неподалік Господина Великого Новгорода на березі річки Мста. Вона несла з довколишніх боліт до озера Ільмень чорні болотяні води (Мста – спотворена на слов’янську подобу фінська назва “муусте”, тобто – чорна, хоча новгородці створили леґенду про якусь криваву помсту одного князя іншому). Я був на всю школу єдиним представником всіх інших народів, підкорених Імперією, з тої причини мусів представляти їх всіх сам один на шкільних урочистостях з нагоди різних державних свят – виходив у вишиванці на кін і декламував щось на кшталт “кіт-воркіт біля воріт...”, за що втішені слухачі нагороджували мене палкими оплесками. Про те, що я міг представляти ще один народ, я дізнався трохи пізніше, коли були реабілітовані за часів хрущовської “відлиги” червоні латвійські стрільці, бо тільки тоді мій дід Яніс Зелтиньш, який дивом зберігся під час винищення сталінським режимом тих червоних стрільців – колишніх найактивніших борців за “свєтлоє будущєє”. Дід жив неподалік від дєрєвєнькі Бронніца у самому Новгороді, ми часто стрічалися у нього вдома, де він почав потроху розповідати мені про маленьку зелену країну на березі Балтійського моря, про її людей та їх пісні, про свої поневіряння на фронтах громадянської війни і після, коли розлучила його та революція з рідними, з Батьківщиною. Тільки це зовсім інша історія, сумна і трагічна, бо не здійснилася дідова мрія бути похованим у своїй землі поруч із пращурами... Моє світосприйняття України в Латвії було подібним для більшості представників української діаспори з різних країн і континентів – десь існує щаслива Країна, де живе найспівучий народ, де його багата героїчна історія вчить кожного від колиски бути сміливими у своїй любови до пам`яті предків, до їх прадавніх звичаїв та могил, до збудованих ними величних Соборів. Повернувся з Латвії до землі обітованої (... і я у білому латвійському плащі до могил козацьких припадаю...) з великими надіями, але невдовзі від моїх перших років житія в Україні поступово пригасла ейфорія, якій сприяло спочатку відновлення державности з історичною національною символікою і законодавче закріплення української мови, як державної. Хоча ми, до речі, на відміну від трьох балтійських країн, не говоримо про державне відновлення і тому не ведемо відлік постання своєї держави на уламках російської імперії із 1917 чи 1918 років, хоча і Конституція Радянської України стверджувала, що Україна є сувереною державою. Нехай формально, навіть дещо з фарисейським глумом, але будемо і ми формалістами – союзний договір юридично не ліквідовував УСРР, що й дало підстави Україні бути серед засновників Організації Об’єднаних Націй. УСРР виникла, як наступниця УНР після її поразки у війні з РСФСР, яка теж формально продовжувала існувати після підписання союзного договору, проти основних засад якого досить жорстко висловився навіть хворий на той час Ульянов-Лєнін – прочитайте його оцінку щодо створення союзу радянських республік в опублікованих щоденникових записах від того самого зимового дня – 30 грудня 1922 року. Так, був досить довго жорсткий окупаційний режим, якому віддано слугували з різних причин і представники української інтеліґенції, як їх не нищили за їхню відданість разом із мільйонами простих хліборобів. Але й це інша тема чи інші теми для серйозної розмови... Дванадцять років живу в Україні (статтю написано 2001 року), з них десять – у державі, яка спромоглася після довгих поневірянь до відновлення власної незалежності, хоча цнотливо вважає себе зовсім юним новоутворенням, намагаючись бути лояльною і навіть ліберальною, аж до поблажливости і всепрощенства, до своїх ворогів. Можливо, через те сьогодні я в ній почуваюся майже так само, як і тоді, коли поняття національної приналежности чи вибору мови спілкування не виходило за рамки одного формулювання (майже наукового, якщо насмілитися вважати наукою той варіянт “марксізму-лєнінізму-сталінізму”, який сформувався і панував у СССР), що й досі експлуатується певними колами забамбулених громадян незалежної Української Держави, бо продовжує бути і в наші дні непорушною доґмою для переважної більшости українських комуністів та споріднених із ними дрібніших проімперських формувань, проте на нашу біду останнім часом зіп’ялися на ноги більш потужні сили, які діють і в цьому питанні, як “п’ята колона” сусідньої імперії, тримаючись її настанов, що “ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ – людина будь-якої національності, яка розмовляє російською мовою; натомість НАЦІОНАЛІСТ – людина будь-якої національності, яка крім російської вживає для спілкування із собі подібними також рідну мову.” Саме в ім`я остаточної перемоги такого російсько-більшовицького “інтернаціоналізму” створено в нас ситуацію, коли проблемно знайти в столиці України в кіосках Союздруку (інколи ще можна стріти і “Союзпечать”) україномовну ґазету, я вже не кажу про який-небудь літературний чи просто розважальний журнал; коли та сама ситуація і в пошуках розважальної україномовної проґрами на телебаченні, бо й політичного шоу, де б усі учасники говорили саме українською. Не можу зрозуміти, чому яткам економічно вигідно продавати тільки московський “Крокодил”, а не разом з ним український “Перець”? Трапляються увечері години, коли на жодному з 12 київських телеканалів, включно з першим національним, не можу почути української мови, так, трохи в рекламних роликах зарубіжних досягнень з побутової техніки, зарубіжних ліків та парфумів, наїдків та багато чого іншого. Тоді вимикаю телевізор і заглиблююсь в читання “Всесвіту”, “Сучасности” чи іншого рідкісного сьогодні літературного видання, які попри все ще тримаються завдяки ентузіазму видавців та наявністю певної кількості передплатників. Зате в ятках на вибір пропонують “Новий мір”, “Москву” і “Літєратурную ґазєту” і багато чого ще з близького зарубіжжя. Боже боронь, я зовсім не проти існування в Україні інших мов чи друкованих видань на тих мовах, тобто не замахуюсь ані з якого боку на російську чи її “южноє нарєчіє”. Йдеться про те, що я не можу відчути себе саме громадянином певної незалежної держави, так, як відчувають себе латиші у своїй столиці, хоча в Ризі вони до сьогодні складають менше половини жителів. Я ніколи не цурався і не цураюся досі ані інших мов, ані спілкування ними з представниками інших етносів, інших культур. Кожна з них є здобутком вселюдської цивілізації на нашій планеті, із сукупності яких складається людство, але іноді постає те, про що краще за Василя Симоненка важко сформулювати: – “... Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право з матір`ю побуть на самоті”. І саме тої щирої самоти так складно дістатися сьогодні в Києві. Менш емоційні чи менш заанґажовані люди мене переконують, що нікуди нам не подітися від жорстокої, невмолимої дії всесвітніх Законів, бо нівеляція національних ознак, насамперед мови, є втіленням серед людської спільноти другого закону термодінаміки, знаного ще під назвами ентропії або теплової смерті. Все одно колись усе зрівняється до абсолютного нуля, тому марними є теперішні войовничі виступи противників глобалізму у всьому світі. Мене переконують, що саме згідно цього фізичного закону за сімдесят років, що проіснував СССР, на території одної шостої земного суходолу зникало щороку по одній мові, тобто по одному народу, тому не годиться ганити той тоталітарний режим з його голодоморами і репресіями проти неросійських народів, бо ж закон є закон, до того ж – всесвітній. Але ж будь-який закон діє у визначених межах, навіть у визначеному часі. Знаючи прояви і дію законів можна їм протидіяти, бо навіщо тоді Творець надав людині розуму. Він створив багатолику Землю, заселив її різними народами зі своїми мовами, звичаями, навіть зі своїм інакшим баченням самого Творця, з яким спілкуються різні народи за своїми інакшими звичаями. Велична багатобарвна мозаїчна панорама, де кожен народ представлений своїм камінцем чи шматочком смальти: різних за величиною, яскравістю, кольорами, наявністю в них відтінків (діялектів, етнографічних груп тощо). Коли звідтам випадає навіть найменший камінець, біднішає та велика мозаїка, тому треба всім боротися за її збереження разом, аби не перетворилася вона згодом у пошарпану, луплену невмолимим перебігом часу сіру стінку занедбаного глухого фасаду колись багатого будинку, з якого пощез останній мешканець. Лише за останні десять років мені пощастило відвідати багато різних країн, оскільки до 1991 року я був, як тоді казали, невиїздним. Усюди є групи національних меншин, більші чи менші, які розуміють своє місце в країні проживання і правила поведінки у стосунках з корінним народом. Не всім вдається вижити зі збереженням своєї самобутности (мови насамперед) серед чужого і майже байдужого оточення, далеко не в усіх країнах існує толерантне ставлення панівної нації до інакших. Але ж я у себе вдома журюся, бо інколи мені здається, що я теж належу до нацменшини, яка так важко виборює своє право на збереження мови, історії, старожитніх звичаїв. Так само, як у суціль демократичній Европі ірландці чи баски. Якось в Більбао, найбільшому місті іспанської Басконії, місцевий баск був щиро подивований, що я дещо знаю про басків та їхню довготривалу боротьбу за національне визволення та відродження серед іспанського і французького оточення, про їх підпільну орґанізацію ЕТА. Після делікатного вибачення він досить серйозно запитав у мене, чи я не боюся потрапити у заручники до бойовиків ЕТА, бо саме на той час трапилося поспіль кілька випадків викрадення іноземних туристів. На те я відповів напівжартома і напівсерйозно, що, аби таке сталося, я б досить швидко порозумівся би з тими відважними хлопцями, бо я теж сепаратист, тільки український. Я не став продовжувати розмову на болючу, а почасти й криваву, в тому краї тему, аби далі переконувати баска в моїй прихильности до його народу, бо не знав, як би він зреаґував на моє неґативне ставлення до проявів збройного терору, взагалі до стрілянини – коли стріляють, то не чутно голосу розуму. Я часто згадую те знайомство із неспокійною Басконією та її людьми, кожного разу мені стає боляче, що досі на тих теренах “... іще стріляє зрідка відчай – невинні жертви падають навзнак...”. Боляче за басків, тривожно за їхню подальшу долю, як і за долю інших підкорених народів, які за своє невід`ємне право на вільне існування серед інших змагаються зі зброєю в руках, бо інших арґументів поневолювачі не можуть зрозуміти. Боляче за них, але трохи втішно за нас, бо в Україні такого вже давно нема і щиро хочу вірити, що бути не може. Проте досить часто змушують мене захитатися у своїй наївній вірі в мир і суцільну злагоду підступні вчинки сусідньої держави на підбурення незадоволених будь-якою ситуацією в Україні, а найчастіше та держава просто сама створює своїми діями умови для виникнення вибухових ситуацій... Якоюсь міркою я теж глобаліст, але з іншого краю процесів глобального розвитку, бо не хочу, аби постійно блякла глобальна розмаїта землянська культура, аби колись вона й зовсім розгубила свою неповторну розмаїтість. Я не хочу, аби продовжували постійно щезати і найменш чисельні народи, їхні мови та звичаї... Саме з цих позицій, а не від ворожнечі до інших мов і звичаїв, журюся, що мій народ вже не займає колишнього свого місця на всесвітній мозаїчній панорамі, яке він займав у проминулих століттях, навіть – у проминулих тисячоліттях. Нас стало набагато менше, ніж було ще сто років тому, ми вже забуваємо свої самобутні ознаки, за якими на тій всесвітній панорамі легко знаходили самі себе, на якій бачили і пізнавали нас інші народи. На жаль і наша мова вже не зовсім та, якою захоплювалися на протязі століть чужинці. Навіть, коли і говоримо своєю, то вимовляємо і слова, і окремі фрази вже трохи інакше, ніж колись – через те при вимові працюють інші м`язи на обличчі, поступово міняється зовнішність. Постійно звучить якась штучна, рафінована мова дикторів радіо та телебачення, а кому і як оцінити шарм “южнорусского нарєчія” більшости народних депутатів чи інших представників з можновладних структур? Проте багато хто з них щиро вважає, що він говорить саме українською, бо на таку вона перетворилася в ході об`єктивних історичних змін і ніхто вже не має права щось там відновлювати чи повертати. Вони переконані апріорі, оскільки колесо історії котиться тільки вперед, тому недоцільно сьогодні, вважають вони, реабілітовувати розстріляний комуністичною владою природній українській фонетичний правопис, згадувати (де там вживати!) заборонені тою владою “націоналістичні” слова і навіть “націоналістичні” літери, що вже говорити про інші відмінності нашої мови від російської, коли наші дієслова вимагають після себе іншого відмінку, або вживаються на протилежність російській мові без прийменника, про занедбаний кличний відмінок, про безліч ідіом, які практично не мають відповідників у російській мові. В цій ситуації можна було б не привертати уваги до таких дрібниць, що полин, собака, біль тощо тепер вживається здебільшого тільки жіночого роду в розмовному і писемному варіантах, але подібних дрібниць занадто багато накопичилося і саме за останні роки до такого стану, що їх сукупність вже зазіхає на зміну всієї структури мови, правічних законів логічності її побудови, які усталилися ще за темені віків, і на всю систему мислення нею, що теж не може не вплинути навзаєм на ментальність народу, як творця і носія своєї мови. Такий народ пощезне зовсім, або поступово розчиниться в іншому. Проблема глобальна і не така вже проста, якою здається на перший погляд, тому нею мають займатися фахівці-науковці з різних галузей, бо я маю тільки технічну освіту і підхожу до проблем, які зачіпаю, таки досить поверхово, намагаючись свою емоційність якось поєднати з математикою чи з іншими точними науками. Наразі мені згадуються інші дрібнички: коли я прийшов працювати до високої державної установи кілька років тому, де літературний редактор перевіряла і виправляла всі чиновницькі листи до ще вищих інстанцій на їх відповідність нормам української державної мови, то вона постійно вносила зміни до написаних мною текстів через те, що так, як писав я, не можна висловитися російською. Ніякі мої пояснення, що я написав листа саме українською, її не могли переконати, бо вона щиро вважала, маючи філологічну освіту, що українська мова є похідною від “вєлікава і маґучева”. Вона й не знала, що Мітрофанушка (з комедіїї “Нєдоросль” російського письменника Фонвізіна), знаний багатьом з колишньої шкільної проґрами, навіть наприкінці вісімнадцятого століття мусів учитися писати за граматикою професора Києво-Могилянської академії Смотрицького, бо на той час росіяни ще не мали своєї. Як тільки і хто тільки не продовжує і сьогодні наближувати нашу мову до російської! А знамените “дякую Вас” одного зі спікерів Верховної Ради я зустрів на сторінках дитячої книжечки, виданої у Твері (!) українською мовою для продажу в Україні нашим дітям. Бізнес є бізнес, тому завозять до нас подекуди україномовні книжки спритні люди з Росії (я стрічаю їх на київському книжковому торжищі “Петрівка”), з різних реґіонів колишньої метрополії: з Москви, Ростова-на-Дону, Кємєрово і несть їм числа. В Україні видавати українські книжки нині можуть тільки невиліковні фанати й то за умови, якщо знайдуть випадково серед сучасних багатіїв добродійника (спонсора, мецената) чи іноземних (!) ґрантів, інакше збиратиме пилюгу тая книжечка на поличках кількох книгарень, які ще наважуються зрідка продавати українські книжки, бо ж такі вони дорогі у порівнянні з російськими... Інтеліґентні щирі українці виступають з полум`яними промовами, які задля надання їм емоційности прикрашають цитатами з байок Крилова (не Глібова, Ляфонтена чи Езопа...). Читаю статтю українського поета на захист класичного віршування – цитати здебільш із Блока, Брюссова, Пастернака, Мандельштама, Бродського. Те саме в наукових статтях, де цитують тексти світових вчених із різних країн світу з мови “оріґіналу” (тобто з російської), щоб “не порушити при перекладі думку автора”. На першому національному телеканалі мені пропонують фільми про мужніх чекістів “з холодною головою, чистими руками і гарячим серцем”, що вже казати про інші – комерційні канали. Знайшов у проґрамі першого національного якось назву кінофільму, що мене привабила – “Дума про козака Голоту”, а виявилося, що там нагадують сучасним українцям, як за прямим дорученням самого Лєніна славні червоноармійці знищують “бандитів” в українськіх селах, які повстали проти чужої влади на “на нашій, не своїй землі”. Нам постійно на різних телеканалах пропонують тільки більшовицько-комуністичне бачення Громадянської війни, а не боротьби колись поневолених народів за свої національні держави з більшовицькою Росією, правонаступницею Російської імперії. Про це мені нагадують “Весіллям в Малинівці”, веселими пригодами “невловимих” хлопчаків, які перемагають сотні досвідчених ворогів, та іншими подібними комедіями та бойовиками із того часу, що, здається, мав би давно відійти до минулого з наших теренів. А що вже казати за безліч інших нагадувань про переваги “радянського способу життя” у фільмах подібних до “Кубанських козаків” чи “Москва сльозам не вірить”, які заповнюють українське телебачення, навперейми змагаючись за українського глядача із американськими копами і бандитами, страховиськами та красунями із космічного безмежжя... Все відбувається сьогодні зовсім нахабніше, бо колись, ще в давні радянські часи, українська телевізія подавала досить часто навіть російські фільми з повним дубляжем акторами на українську – згадується “Щит і меч” у чотирьох серіях та інші радянські “шедеври”. А нині навіть “Пропалу грамоту” з Іваном Миколайчуком на київських телеканалах найчастіше пропонують в російськомовному варіанті, хоча є і з українським озвученням! Можна задля справедливости зауважити, що трапляється показ зарубіжних фільмів і дубльованих українську, серед яких стрічаєш зрідка приємні несподіванки – україномовний варіант штатівського серіалу про прибульця Альфа на ICTV, який дістав схвальні відгуки навіть серед тих, хто не зовсім толерантно ставиться до української мови, бо було зроблено не просто досконалий переклад на українську, а на вельми і вельми гарну українську, яку смачно, бо відчувалося – зі справжнім задоволенням, передавали актори, особливо запам’ятався голос головного персонажа. Найчастіше витрачаються гроші телевізійниками на ніщо, просто на глум, коли подається переклад лише титрами, які годі прочитати навіть маючи цілком здорові очі. Чи багато нас буде за поминальним столом по щезаючому українству, по нас самих, серед яких вже не стрінеш самобутніх українських імен, які відомі були з глибокої давнини, які й досі живуть і житимуть на сторінках витворів Гоголя, але так зрідка оживають серед нині сущих українців. Інші імена – інша доля їх носіїв, це відомо не тільки освіченим астрологам чи малописьменним ворожкам... Нещодавно на одному зі Шевченківських свят серед великого гурту українських літераторів постійно чулося – Наташа, Свєта, Коля, Пєтя, Гріша, бо так вже сталося, бо колесо історії не повернеш відкотитися трохи до вчора. Бо привчили нас, що Машенька набагато милозвучніша за Марійку, Марічку, Марусеньку, а Ваня звучить також набагато шляхетніше, ніж Йванко, Іванко. Вже й не згадую якісь інші славні колись імена українських достойників з минулих і недавніх часів... Невже? Невже нас лишилося менше ніж латишів, яких близько півтора мільйона, а вони видають поетичні книжки тисячними тиражами і їх розкуповують у книгарнях читачі; в Латвії декілька повністю латиськомовних телеканалів, а в пресових кіосках на будь-який смак комерційні ґазети і журнали продаються не чужою мовою; латвійські літератори входять майже до всіх міжнародних письменницьких орґанізацій і беруть в їх діяльності активну участь? Невже в нас немає навіть своєї попси сусідського рівня, якщо російськомовний безголосий виконавець з блатними піснями, які раніше виконувалися лише з ресторанних підмостків, збирає в нашій столиці на свій сольний концерт шанувальників до Національного палацу “Україна”? Натомість українські виконавці, відомі своїми потужними голосами, там можуть зібрати повну залу тільки всі разом за чиєїсь фінансової підтримки з нагоди якогось свята, що вже згадувати про засилля інших естрадних представників, які співають голосно і нахабно, хоча частенько і не мають для того ані голосу ані музичного слуху? Невже в нас немає своїх гумористів і сатириків, коли до того самого палацу “Україна” сходяться наші кияни, аби послухати сольні виступи Жванецького, Альтова, Горіна, Галкіна, Новікову, Шифріна та іже з ними? Нехай ті “русскоязичниє” зірки сучасної російської літератури та сцени, бо серед них етнічних росіян практично виняткові одинаки, вибачать мені, що згадав не всіх, бо їх стільки, що всіх і не запам’ятати... Розважальні та повчальні писання, практичні поради та еротичні забави, фантастичні та псевдонаукові вигадки – на будь-який смак закликають українського читача сотні назв леґальних і контрабандних видань російською мовою в пресових кіосках, на розкладках, у розповсюджувачів, які зухвало насідають на пасажирів у всіх видах транспорту. Якось в одній пресовій ятці нарахував більше тридцяти різноманітних яскравих видань лише для жінок та юнок, і жодного між ними українською мовою. Невже пощезли наші Берегині, чи нема вже й кому про них згадати? Досі наші громадяни, не тільки поважного віку, питають і купують в кіосках лише “центральну пресу”: “Правду”, “Известия”, “Труд”, “Комсомольськую правду” тощо. Нехай вони і доклеюють іноді до своєї назви фіґовий листочок – додають до своєї назви скромне “... в Украинє”, реєструючи себе українськими часописами, щоб замуляти очі українським податківцям, не міняючи і не пригашуючи свого нахабного українофобства... Нас запрошують вивчати російські сороміцькі слова з першої сторінки безпардонного видання, через який доносять пересічному українцеві здобутки російської “культури” бульварні Ґордон з тим Коротичем, який колись був навіть українським поетом та визначним функціонером Спілки письменників України. Непогано заробляє в Україні на своєму “інтернаціональному” шоу Олександр Масляков, привчаючи до “інтернаціональної” мови та назграбніх жартів нашу молодь водночас на кількох укранських телевізійних каналах, про наших славних краян може нам гідно розповісти тільки Молчанов, розважити – Якубович чи Пельш, навчити політичному розуму – Кісільов чи Шустер, що вже згадувати можливість постійно спостерігати їх самих та їхніх колеґ на російських телеканалах за допомогою супутникового чи кабельного телебачення, вже і не згадую про цілі блоки московських проґрам, що повторюються постійно на більшості українських телеканалів. Вже нема чого говорити про засилля на українських телеканалах бандитських, ментовських, просто пригодницьких, військових, історичних, мелодраматичних, більш чи менш сльозогінних та, бозна, які ще варіанти російських телесеріалів можна згадати, гортаючи спецвидання телевізійних програм. Знов таки, їх видається в Україні досить багато і різної якости, але всі російською мовою. Знову змушений зауважити, що я зовсім не проти взаємного обміну культурними досягненнями між народами, бо за рівноправний обмін голосую завше обома руками і тільки – ЗА! І саме за культурний! Але сьогодні йде гра в одні ворота, ну, нема в нас не тільки нападаючих, але й жодного захисника, навіть і воротаря нема – бийте, друзі, скільки влучите! Вони б`ють і б’ють, і кожного разу влучають. Не знаю, чи приємніше було б, аби нас закидували з-за північного кордону творами більш якісними ніж тими, що масовано пропонуються сьогодні українському читачеві з книжкових розкладок на Петрівці, у повністю зросійщених столичних книгарнях, що випадково залишилися виживати, у ваґонах електропоїздів. Вочевидь, що то є наслідками тої культурної політики в колишньому СССР, яка привчила постійним зомбуванням маси населення (в тій країні справді було саме населення, а не співдружність народів) до споживання денаціоналізованого ерзацу і пісенного, і друкованого, бо те, чим нас годують сьогодні гастролери з Росії не може представляти самобутньої культури великого слов`янського народу. Колись, років тридцять тому, група російських письменників виступила на захист саме своєї давньої національої культури, яка теж гине, набуваючи зовсім інших рис і ознак при перетворенні російського народу на “нову історичну спільноту”, але правляча партія дала їм тоді жорстку своєю брутальністю відсіч. А спроби казаха Олжаса Сулеймєнова трохи інакше подати своє бачення історії свого народу теж були зачовгані тими самими кирзовими чобітьми комуністичних ідеологів... Отож, не тільки в Україні боролися імперські служби з проявами потягу до справжнього збереження національного духу і культури, але нас товкли найбрутальніше, найжорстокіше, найкривавіше і найдовше. Гнітючі наслідки з того довголітнього пресу й досі не дають змоги повиправляти згорбачені спини, а продовжують їх тримати у холопському поклоні перед тотальним наступом на всіх фронтах, бо ж нас хочуть переконати, що так вже склалося історично, що колесо історії не зупинити, не повернути – “ до минулих часів причинено двері причинні, нема ні шпаринки, ні вічка, а чавунна жорстка колісниця відчайдушно чавить вчорашнє, нас несучи в будучінь...”. Сумно, журно, невесело почуватися нині українцем в Україні. Певно, що я сьогодні згустив фарби, роз`ятрюючи собі душу, оскільки не позбувся вчорашнього обурення, коли вертався додому з роботи і не міг придбати україномовної ґазети в жодному кіоску поруч зі своїм домом, а я живу в самісінькому центрі Києва. Потім, на протязі цілої години не знайшов жодної україномовної телепередачі на 12 київськіх телеканалах. А перед цим, на тролейбусній зупинці якась, досить пристойна на вигляд, пані (потім виявилося, що вона – “таваріщ”) запитала в мене про час, але на моє ввічливе і безбарвне “15 хвилин по шостій” несподівано врізала мені за те, що я десь набрався хамства і не відповів їй, “как прінято, на чєлавєчєскам язикє”... В моїх гіркуватих думках вголос тільки сумна констатація і нема пропозицій щодо прийняття законів навіть не на захист чи на підтримку рідного слова і культури, а хоча б дозволити їм змагатися на своїх прабатьківських теренах на рівних з чужинцями, бо запропонувати щось радикальнішого не дозволяють “пережиткі развітова соціалізма” та “інтернаціональне” виховання, тому й нині в нашій мовчазній більшости боїмося вчинити хоч щось без огляду на думку й досі “старшого” брата. Бо “крантік” прикриє! А як же рухаються значно жвавіше у своєму поступі до европейської спільноти держави з колишнього соціалістичного чи радянського таборів, які не мають й тих природних ресурсів, що їх має Україна. Поки не дійде, най не до кожного, а до тої простої більшости, поки що мовчазної, наших громадян, яких звуть іще залежно від ситуації електоратом чи населенням, а на державних урочистостях навіть народом, розуміння, аби обирати до керівного керма тільки тих, хто має почуття власної гідності і відчуття своєї приналежності до давнього і талановитого народу, який намагається позбутися чужої корости і знову стати самим собою. І не треба його переконувати щодо непереможности фізичних законів чи неможливости повернути колесо історії на шлях до вчора. Ні, до вчора вже не втрапити, аби виправити там якісь давні помилкові рішення, тому ми маємо йти тільки вперед, але й озираючись постійно до вчорашніх прорахунків і поразок, аби не стали вони остаточно нашим єством, аби не повторювати їх ані сьогодні, ані завтра. Є ще в нас досить моці, аби ми в скорішім часі могли сказати, що почуватися українцем добре і не тільки в Україні, а навіть на неохопних просторах сусідньої держави, бо коли станемо багатшими, то зможемо допомогти і своїм кревним, які зовсім не зі своєї волі опинилися так далеко від рідного дому і могил предків своїх. Не має права не тільки випасти, але й зблякнути наш камінець на мозаїці вселюдської цивілізації, та станеться це тільки тоді, як ми перестанемо плакатись одне одному і візьмемося до діла, а спочатку до розуму. Не може бути, як би нас хтось не переконував, що ми переступили в своєму поступі тую межу, коли почалися незворотні процеси руйнації нашої самобутности! ГОГОЛЬ ТА ІНШІ ( Київ - «Культбіт» №2, 2008; Словаччина - «Дукля» №4, 2008) Моє дитинство від місячного віку до закінчення семирічки минали в російській глибинці на березі річки Мста, досить славної з історії Ґосподіна Великого Новгорода, найбільшої з усіх, що впадають до величного озера Ільмень. На його північних берегах, де з озера починає свій біг ріка Волхов до багато більшого озера Ладоги, ще за давніх княжих часів постала столиця Словен ільменських, столиця потужної феодальної республіки, що тривалий час суперничала з Києвом. Встояла республіка і за часів татаро-монгольської навали, хоча неоднораз туди приводив загони жорстоких східних вояків відомий вихованець Золотої Орди слов’янського походження Олександр. Через вибрики долі через століття він став відомим святим Московського Патріярхату – Олександром Невським. А Новгородську республіку згодом після трьох кривавих руйнувань підкорив врешті-решт один з улусів тої Орди – Московське князівство. В повоєнні роки у тій “дєрєвушкє” мого дитинства майже не було ніяких розваг, від яких за теперішнього часу багато хто зі школярів просто таки потерпає. Який там Інтернет, дискотека чи просто телевізор, коли навіть кінопересувка приїздила одного разу на тиждень зі своїм двигунцем для електроструму. Через те в довгі зимові вечори, коли морози сягали за тридцять градусів, доводилося гаяти час лише за читанням. Микола Гоголь став моїм улюбленим письменником саме з тих років. Читав і перечитував, заплющував очі й марив тою далекою Україною, де колись відбувалися дивні й героїчні події, водночас до людського життя втручались лихі чаклуни чи перевертні, з якими могли впоратися лише запорожці-характерники. Чомусь гадалося, що на тій далекій Україні могло щось зберегтися і до мого часу. Було заманливо якоїсь її відвідати і водночас лячно. Оскільки електричне освітлення на той час було розкішшю і подавалося до “ізбушек” досить нереґулярно, доводилося читати зі свічками чи з ґасовою лампою. Від її тьмяного світла по закутках ворушилися загрозливі тіні, наче поставали зі сторінок “Вія” чи “Страшної помсти” якісь злі сили: всіляка чортівня, підступні оманливої вродою відьми, вовкулаки й різні інші потвори. Чомусь мав ще й таку думку, читаючи “Вечори на хуторі...”, що українська писемна мова майже не відрізняється від російської, що лише з тої причини Микола Васильович вважається і російським письменником також. І яким же гірким було моє розчарування, коли я трохи згодом долучився до справжніх українських книжок, що мій улюблений письменник справді належить лише російській літературі, що мова тих оповідань була лише трохи припахчена українським колоритом. Я був у тій сільській школі самотньою українською дитиною, мене зрідка виводили на шкільних концертах у вишиванці на сцену, з якої я читав дитячі українські віршики. Тато почали мене привчати потроху до справжньої української десь із моїх десяти років. Я йому вдячний за те, бо ж повернулися ми в до Дніпропетровська, коли я вже закінчив семирічку, а в омріяній Україні у зросійщеному місті українську мову у старших класах уже не викладали. Я подорослішав, дечому навчився, знав про заборонені теми, але від того лише зростало і ятрило душу бажання дізнатися чому українець Гоголь не став письменником саме свого народу. І це питання мені муляє по сей день, бо дитячий подив лише загострився з роками від того, що таких були десятки і сотні, навіть серед досить відомих діячів Північної імперії за часи царської чи комуністичного правління, і не варто їх зараз всіх згадувати поіменно, бо ж надто задовгий перелік. В романі Достоєвського “Ідіот” один з персонажів кричить з розпачу: - “Хіба можна жити в цій країні з прізвищем Фердищенко?”, письменник був певен, що жити з українським прізвищем не можна, через те досить неґативно ставився до згадок про своє походження, демонстрував вороже ставлення до того народу, звідки проросло його коріння. Натомість Маяковський у своїх віршах не дише присягався любов’ю до України, а подеколи хизувався тим, що він “не із кацапов-разінь...”, проте все одно клав свій талант на звеличення російської літератури. Можна б було цитувати розпачливі рядки з листів Чехова про те, що йому – степовикові-малоросу гидко жити в мрячній Московії, проте його сучасник і майже антипод Потапенко не переймався подібним самоїдством і жив на свої літературні витвори досить забезпеченим життям. “В кожного своя доля і свій шлях широкий...” – зітхав Шевченко, кляв Кирпагнучкошиєнко-вих і писав російською не лише повісті чи поеми, а й свої власні щоденники... Ні, я не запитую і не відповідаю, хоча я добре розумію всі обставини тодішнього виживання вихідців з України в будь-якій з імперських столиць. Царській чи цісарській, радянській чи теперішній. Але чи не з того часу маємо потяг до двомовности? Франко навіть трьома користувався – теж суворі вимоги до виживання в іншій імперії... Користуватися задля заробітку і безбідного життя, а як бути з переконаннями, якщо вони й приховані? А тими заповітами, що наздожене відступника прокляття предків з їхніх могил, до яких перестають схиляютися нащадки? Навіть з поляками, які не зле володіли російською, листувався пан Микола Гоголь українською (один з листів до Залєського зберігається навіть у Краківському музеї). Страшна помста без лапок продовжується у відомому творі Ґоґоля, коли батько без вагань убиває сина-зрадника. А сам змушений переписати повість під тиском імперських порадників до того, що з’являється на її сторінках “русская сіла” і “русскій цар”, хоча Московське царство запозичило нову назву пізніше років за сто чи й багато більше від часів звитяжництва Тараса Бульби... Прочитайте первісне видання повісті у перекладі Василя Шкляра, що побачила світ завдяки видавництву “Кальварія”, задумайтесь, спробуйте зрозуміти... А відчайдушні спроби Ґоґоля написати правдиву історію свого народу... Можна продовжувати й продовжувати тему його болісного смикання від одного берега до протилежного, що й було чи не головним чинником душевних мук письменника. Не в кожної людини настільки міцною буває духовна пуповина, що єднає з рідним корінням і предками, не відпускає, аж призводить до божевілля того, хто намагається її перекусити проти власної волі. І серед рослин є такі, що ні за яких умов не приживаються на чужому ґрунті. Але більшості цього не дано, більшість і не замислюється над подібними “дрібницями”, легко вростає до будь-якого ґрунту чи середовища. Можливо, що з тої причини і не з’являється серед неї ґеніїв рівня Ґоґоля, Достоєвського, Чехова, Маяковського і багато інших, яких я постійно згадую, коли замислююсь над дивним парадоксом своєї україномовности, що дозволила мені написати й видати два десятки різноманітних книжок: поетичних, прозових, перекладних. І чи зміг би я стати взагалі письменником, не обов’язково українським, якби обірвалася моя духовна пуповина і зогнила на неохопних просторах Росії?... УКРАЇНО, НЕ ПРОЩАЙ! (“Літературна Україна”, 25.03.04.,№12) Я відштовхнувся від виступу Юрія Мушкетика в “Літературній Україні” не для того, аби в чомусь йому заперечити, хоча й переінакшив дещо назву його гострої полемічної статті, яка мала назву “Прощай, Україно”. В своєму виступі я кажу “не прощай” в іншому значенні цього слова, аби ми всі, які себе ні за яких умов і обставин ніколи не відокремлювали від України, від пам’яти про своїх батьків і прадідів, були вдосталь рішучими і ніколи не втрачали історичної самосвідомости, аби ніколи й нічого не простили ворогам нашим за завдані нам кривди, знущання, за підступне використання нашої випадкової необачности, а інколи звичайної дитячої наївности, що комусь наша доля може важити більше, ніж нам самим. Я не можу заперечувати Мушкетикові й через те, що повністю згоджуюся практично з усіма його свідченнями та гіркими висновками, які він навів у своїй статті, одначе хотів би запросити ще більшу громаду до продовження дискусії між тими, в кого в душі й серці болить ця тема, додаючи трохи і своїх спостережень з нашого (поки ще українського) існування на своїй (поки ще на українській) землі, а від того – зі своїх українських болів... Позаторік в одній зі своїх статей (в журналі “Сучасність”) я вже спробував запитувати у таких самих занепокоєних, як і я сам: - “Чи легко почуватися українцем?” на своїй землі сьогодні, і там же сам відповів, що зовсім не легко. Примарно, бо ясна річ – марно, сподівався, що хтось між нами знайдеться і обґрунтовано заперечить на мої невеселі висновки. За проминулий недовгий час я став почуватися ще гірше, оскільки не видко ніде мені якогось просвітку в суцільній темряві навколо нас, тобто переважаючої більшости українського народу (не населення України, а саме нашого народу). Аби хтось не звинуватив мене за мій песимізм у відсутності патріотизму чи в спробі пригашення національної свідомости серед краян, то хочу відразу переконати всіх дотичних до читання моїх висновків у протилежному. Переконаю через освідчення в тім, що я щиро і зовсім прихильно, без ніяких посміхів чи кпинів ставлюся до більшости найфантастичніших гіпотез щодо українського родоводу (7000 років і багато більше); що наша мова є не тільки найстарішою, але й породила всі інші мови; що саме наші пращури приручили всіх свійських тварин (найперше коней); що вони винайшли писемність і колесо, що ми в усі часи і між всіма народами були і до нині є най-най. Про це вже стільки написано журнальних статей і навіть грубезних фоліантів: наукових і колонаукових, науково-популярних і науково-фантастичних, художніх і всіляких інших, що не можна не повірити і не увірувати у приреченість свого народу провадити надалі месіянську повинність, бо й Спаситель світу з нашого роду-племені. Буквально вчора, якщо з огляду попередніх тверджень про нашу прадавність з тисячоліть, ми наполегливо привчали до европейської культури на свою біду дикі лісові племена, що мешкали далеко на північ від нашого прабатьківського краю. Привчали з превеликими труднощами й досить довгенько, навіть наприкінці вісімнадцятого століття від Різдва Христового той північний народ ще не спромігся мати своєї граматики, хоча випускники українських вищих шкіл вже допомогли створити йому кілька учбових закладів, він продовжував користувався застарілою нашою, якій вже було на той час трохи не двісті років (джерело: у комедії “Нєдоросль” російського письменника Фонвізіна дворянського сина Мітрофанушку вчать писати й читати з великою потугою хатні вчителі за граматикою українського професора М.Смотрицького, її перше видання було здійснено 1619 року). Згоден з усіма доведеними фактами, вітаю навіть і не доведені гіпотези щодо витоків нашої української праїсторії, але... Але наразі справа зовсім в іншому, більш нагальному, яке вимагає рішучих конкретних дій – безперервної чорної роботи. Я з болем запитую в себе і в своїх однодумців: - “Чи довго ми будемо продовжувати хизуватися своїми давніми “най...” і “най...” лише серед нашого вузького кола, лише між собі подібними?” Що може народитися з балачок у вузькому колі для нашого справжнього самозбереження?... Скільки іще не століть, бо викінчується наш час з прискоренням все стрімкіше, тому не століть, а скільки іще десятків років лишилося для виживання і збереження тих, в кого ще буде потреба ятрити свої душі спогадами про давню велич? (...мені ще часом давня велич сниться, та прокидаюся завжди посеред мовчазного табуну – над ним лиш порох всіх століть куриться...) Важко відповісти, коли нас стає все менше і менше, коли ми практично щезаємо не лише кількісно, але і якісно: стрімко зменшуємося останнім часом і без ніякого вже спротиву на своїй прабатьківській землі, або розчинюємося в інших народах на західних і південних, на північних і східних прадавніх етнічних землях, які з різних причин залишилися сьогодні поза межами теперішньої Української держави. Найбільш боляче від того, що на Півночі і Сході більш стрімкіше і зовсім брутальніше сусідній, начебто і братній, народ продовжує перебирати до свого складу тих, хто ще вчора вважав себе серед нас? Тільки за останні десять років в межах Російської Федерації чисельність українства зменшилася (за результатами офіційного перепису населення) більше ніж на половину, а це майже два з половиною мільйони живих людей. Голодом виморювали мільйонами нас раніше, ще за Сталіна. То де ж ми поділися сьогодні? Ще на початку попереднього століття існували величезні українські масиви північної та східної Слобожанщини, Кубані, всього Північного Кавказу, на берегах Волги, а від них довгим Сірим Клином тяглися компактні українські поселення аж по Зелений Клин, до узбережжя Тихого океану. Мали вони колись і свої школи, і багато чого свого іншого. Нікого з них вже нема і ніколи не буде знову. Де ж вони пощезли зі своїми обійстями, білими хатками, вишневими садками і неповторними піснями? Якусь частину колись виморили голодом, а всіх інших – вцілілих так нажахали, що вони враз набагато збільшили чисельність росіян. Так вже повелося в Московії з давніх давен. Я не бачу сьогодні потреби займатися обрахунками результатів давніших й новіших асиміляційних процесів на імперських теренах як за давніх часів, так і за новіших. Надто пізно щось виправити в минулих часах, але й забувати про них не варто. Можна і не знати точних цифр, аби зробити висновки з методів, за якими колишня неслов’янська Московія почала поступово зростати територіями і населенням за рахунок вже слов’янських племен (така вже доля словен ільменських, кривичів Псковщини і Смоленщини, переселенців з Півдня на вільних землях творити слободи тощо). Згодом, з набуттям достатньої моці, вже просто за рахунок українців та білорусів, які стали значно переважати в примноженні московської людности, хоча, намагаючись бути ближчою Європи, Московія продовжувала затягувала до формування нового імперського етносу частки й інших народів – балтів, німців, поляків, євреїв та багатьох менш відомих. Хіба можна і досі для підтвердження нашої відмінності з ними постійно наголошувати на угро-фінському, з великою тюркською домішкою, походженні сучасних росіян і намагатися цим твердженням якось розбудити почуття гонору приспаних українців щодо нашої давньої величі та нашої принципової відмінности від тих, хто нині із кожним днем все наполегливіше намагається дорозчинити в собі й ті рештки свідомого українства, які ще намагаються зберегтися представниками окремого народу на її теперішній офіційній території? Сьогодні значна частина, якщо не переважаюча, російського населення Російської Федерації є дивовижним конґломератом асимільованих народів, а в тому конґломераті вже стала переважаючою частиною початкова домішка від українського і білоруського етносів, і процес творення нової історичної спільноти ще не закінчився. Нової, хоча для її створення основою послуговують не лише мова і стара самоназва молодого етносу, що прищепилася йому від часів Катерини другої, але і всі її побрехеньки з історії, значно примножені фальшуваннями в наступні два століття. Це видко із сучасної цілеспрямованої російської політики і влади, і суспільства. Ще кипить те вариво у величезному казані, але в нашій мові всіх їх кличемо вже однаково, наче все закінчилося – росіянами, хоча в них поки що існує різниця між готовими зватися “русскіми” і просто громадянами Російської Федерації – “россіянамі”. Проте ця спільнота й під час свого визрівання, скільки б там не склалося відсотків з колишніх нас, надто аґресивна у своїх намірах до сусідів, оскільки перебрала на себе всю попередню історію розвитку Московії. Аґресивна ще тим, що й нині, як і в часі проминулім, продовжує діяти на всіх постімперських теренах давнє спостереження В. Ульянова (Леніна), що ніхто так не пересолює в частині суто російського питання, як порусачені інородці. Частина з них, якщо навіть не змінила офіційно в паспортних даних з різних причин своєї національності на користь найголовнішої в СССР, що заохочувалося у всі часи на теренах тої імперії всіма режимами, але складає і поза теперішніми її межами бойовий аванґард у вигляді “русско-язичнава насєлєнія”. Ті, кого не питаючи відносять до такої катеґорії, як і ті, котрі й самі так себе визнають з незрозумілою для інших гордістю, однаково вже не є і ще не є представниками якогось певного народу, а тільки зденаціоналізованим “насєлєнієм”, а точніше – перехідною популяцією для поповнення “нової історичної спільноти” під старою назвою – “вєлікорусский народ”. Я не знаю, ким себе нині вважають в Росії ті політичні та державні діячі, хто згадався мені просто для прикладу з носіїв неросійських прізвищ, вони досить різнокаліберні за становищем в суспільстві, але є вдоста відомими особами теперішньої Російської Федерації та її імперської політики: Алксніс, Боровий, Боровик, Жеріновський, Лисенко, Лімонов (?), Умалатова, Христенко, Чубайс, Шахрай, Швидкой, Явлінській і несть їм числа, і вони всі активно працюють на стежках неоголошеної, поки що підкилимної, війни за поновлення Імперії в старих кордонах. Хто більш аґресивно, хто й зовсім ліберально (навіть запровадили новий термін – “ліберальна імперія”), наче й не помічаючи своєї “ліберальної” аґресії, але всі вони діють в однім напрямку. А хіба в стрічному напрямку з території нашої держави, як і всіх колишніх республік “нєрушимого союзу”, не діють не менш активніше такі самі порусачені інородці, які засідають в нашому парламенті або займають відповідальні посади на найвищих щаблях влади, аби те відбулося і сталося якомога скоріше?... Дехто з тих, хто хизується високою освітою, стверджує, що цим асиміляційним процесам протидіяти навіть шкідливо, бо хіба можна воювати із законами світобудови, для чого наводять навіть конкретні приклади, насамперед – другий закон термодинаміки, відомий ще під назвою “ентропії”, або теплової смерті. За тим законом, якщо не вважати його чинність локальною в часовому і просторовому вимірах, все у великому Всесвіті має колись зрівнятися до одної абсолютної нульової температури, тому все поступово вирівнюється, назовсім відмирають найпершими ті, хто не може злитися з іншими в одне ціле, саме тому в процесі еволюції всі народи Землі колись стануть одним народом з одною мовою, з одною культурою. Якщо так, то навіщо витрачати енергію в боротьбі з неминучим? Звучить, як в одному зі старих анекдотів: – “Якщо вам загрожує зґвалтування, то не пручайтеся, а...” Тільки цього разу мені вже не до смішок, мене причавлює тривога за долю не тільки свого народу. Тривога, але ще не розпач, бо я продовжує зовсім не вірити в те, що в такому разі той гіпотетичний єдиний народ зможе мати щось такого спільного, яке можна було б навіть почасти назвати новою культурою. Загальноземлянська цивілізація з її багатою історією та справжньою високорозвиненою культурою є яскравим мозаїчним панном, де кожен нарід від найчисельнішого до найменшого, лише кількісно, представлений своїм коштовним камінцем чи шматочком смальти, які різні за розмірами, конфіґурацією, кольором чи кольорами, рівнем обробки тощо. Коли випадає з тої панорами якийсь шматочок з власної немочі, чи його нахабно вибивають відбійним молотком, то не є головним, бо з кожним випадком подібного бузувірства біднішає наше загальнолюдське панно. Скільки вже на ньому сірих плям замість яскравих камінців постало лишень за останнє століття? Тільки на території одної шостої земної суші за сімдесят років існування СССР зникло більше семидесяти мов і одночасно самобутніх народів у ім’я творення нової спільноти! Дехто з дослідників називає, що більше ста! Не всі вони розчинилися в новій історичній спільноті. Дехто просто вимер... Людство нарешті почало усвідомлювати небезпеку для свого існування, відчуло наближення своєї руйнації від нахабного поводження з навколишнім середовищем, тому скрізь з’явилися різноманітні рухи стурбованих “зелених”, войовничі антиглобалісти проводять гучні акції протесту скрізь, де збираються лідери великих держав, а мирні вчені стиха поповнюють сторінки товстелезних “червоних” книг детальними описами представників флори і фауни, яким загрожує зникнення. Про кого тільки не турбуються ті вчені – комарики і едельвейси, тигри й конвалії! І все це на тлі нищення цілих народів, для котрих мала б бути давно створена найвідповідальніша “Червона книга” під егідою ООН, ЮНЕСКО та безлічі інших міжнародних організацій, які повсякденно декларують щире вболівання за долею “малих” народів і мов національних меншин, навіть у тих державах чи етнічних територіях (не визнаних де-юре самостійними незалежними державами), де нищиться мова корінного населення, титульної нації, але того не помічають подібні захисники ні в Україні, ні в інших краях. А хто візьметься відносити той чи інший нарід до “малого” чи “неперспективного”? Ми ж проходили вікопомні курси в себе, коли нищили “неперспективні населенні пункти”. Невже чеченці, курди, баски, тібетці та інші народи, котрі досі не вибороли своєї державности і продовжують стікати кров’ю за неї, теж “малі” і “неперспективні”, якщо вони не мають майже ніякої практичної допомоги ані з боку ООН чи ЮНЕСКО, ані від інших впливових міжнародних організацій?... Я досить часто відвідую своїх кревних у Латвії. Щороку, інколи частіше, тобто можу спостерігати динаміку розвитку відновленої держави народу, який на своїх прабатьківських землях донедавна, в результаті активних імперських процесів, складав тільки половину населення республіки, а нині трохи зріс – десь 56%, загальною чисельністю (без діяпори) лише півтора мільйона. Мені завше боляче відповідати на запитання київських друзів, коли вони запитують про латвійське телебачення (чотири повністю національні канали), про книговидання і книгарні, про пресу. Наведу тільки один приклад – латиською мовою є масові за тиражами видання на будь-який смак у найсучаснішому оформленні. Навіть “Космополітен” чи “Пентхауз” видаються латиською мовою, що в умовах ринкової економіки можливо тільки тоді, коли від цього є сталий прибуток. На півторамільйонне населення така акція є прибутковою, а в Україні вже ні, бо серед нас не знайдеться відповідної чисельности передплатників чи покупців, аби не прогоріли подібні видання. Тому ніхто не знайде і в каталоґах передплатних видань україномовної бізнесової чи рекламно-розважальної періодики. Одна чи дві назви тільки підкреслюють цю тенденцію. А хіба можна порівняти наклади україномовних видань з російськомовними? Навіть за кількістю назв не наші переважають наших, тому бідкаємося зі своїми болями між собою подібними, у своєму досить вузькому колі. Нас, справді україномовних, так мені здається, набагато менше ніж півтора мільйона, а, якщо більше, то чому ми не спроможні мати вдосталь свого телебачення, своєї преси, своєї естради, як то є в Латвії чи в ще меншій за кількістю населення Естонії? Ми досі, за час відновлення незалежної держави, не спромоглися створити свого розповсюджувача української преси – нашого “Укрдруку”, бо колишній (він і теперішній за своїми проімперськими діями є, поза всякими сумнівами, справді “союзною” структурою) “Союздрук” відмовляється продавати українську пресу, а наші літературні чи науково-популярні журнали особливо нахабно були викинуті звідтам назовсім, хоча в тих пресових ятках можна сьогодні придбати “Новий мір”, “Москву”, “Наш соврємєннік” тощо. Але ж окрім дзеркально-лискучих яток “Союздруку” з написом трьома мовами “Преса” на кожному кроці пропонуються з викладок десятки, коли не сотні, інших різноманітних російськомовних видань, серед яких є вповень (чи переважно?) і контрабандних, до чого звичайній чи податковій міліціям немає ніякого професійного інтересу, а до тих стаціонарних викладок (в будь-якому вестибулі метра по декілька штук одразу) іще додайте безліч самодіяльних розповсюджувачів подібної преси в електричках, в іншому транспорті, навіть посеред базарної товчеї. Спробуйте на залізничному вокзалі столиці України перед посадкою до ваґону придбати українською мовою хоч би якусь ґазетку в числених ятках “Союздруку” та на ще численніших викладках! Зрідка у відповідь зітхне зі співчуттям літня жіночка з протилежного боку, а здебільша погляне крута перекупка з-за прилавку на дивака, мов на такого, що несповна розуму, а на додачу ще закрутить брутальними словесам на спаплюженому північному діалекті нашої давньої мови... Народна мудрість говорить, що ніяка справа не робиться, поки її не починають робити. Можна без перерви говорити-балакати на теми наших кривд і болячок, але треба щось нарешті почати робити, діяти, не тільки мляво чинити опір, лежачи на печі, але самим йти у наступ. Ще є на наших теренах подвижники україномовних книжок і часописів, невже вони не можуть зібратися разом і створити спільне (акціонерне) товариство з поширення українських книжок і преси – “Укркнигоспілку” (назва умовна), аби їхній бізнес став прибутковішим, а книжки разом із тим дешевшали б, оскільки значно зростуть тиражі? Чи не могла б стати ініціатором поважна і структурована “Просвіта”? Крім нахабно-цинічного ставлення теперішньої влади до книговидання в Україні з податковим пресом задля конкретної мети, аби в сусідній державі підтримувати ту галузь і робочі місця в ній, аби сотні й сотні мільйонів гривень ставали щедрими валютними інвестиціями до сусідньої економіки, до її поліграфії, щоб наші книжки і надалі залишалися дорожчими ще й від своєї малотиражности. Створення власне української мережі книготоргівлі з охопленням всієї території держави дасть можливість збільшити тиражі наших книжок і вже цим трохи їх здешевити всупереч владним діям. До співзасновників такого товариства, крім видавців і продавців, могли б увійти політичні партії та громадські орґанізації найширшого спектру щодо розуміння економічної політики, але трохи прихильних до українства, а козацтво, а жіночі й молодіжні громади національного спрямування. Якщо відкрите акціонерне товариство, то за активної реклами навіть фізичні особи (зі свідомого українського середовища звісно) придбали б значну частину акцій з патріотичних міркувань, а не з розрахунку на очікування пристойних дивідендів, хоча й таке може статися, коли візьмуться за справу енергійні, чесні та вправні люди. Чом не взяти участі в такій справі українським пластунам? Всі відомі революційні акції робили за всіх часів молоді... Інколи мені лише здається, а інколи навіть повністю переконаний в реальності того, що ми надто забагато плачемо над своїми бідами й негараздами. Колись був популярним анекдот про застій в соціалістичній економіці, яку зображали у вигляді потягу, що ніяк не міг зрушити з місця, бо вся пара з казану паротяга йшла на свисток, а не на колеса. Чи не забагато ми витрачаємо пари, енергії, зусиль, аби голосніше заплакати, аби нас хтось почув і пожалів? Якщо хтось і почує, то вже ніхто не пожаліє. За десятиліття комуно-імперського панування нас добре навчили виправдовуватися, перекладати свої прогрішення та помилки на інших, але ж міняється все навколишнє з поступом людства, навіть змінився і продовжує мінятися клімат, на примхи якого ми продовжуємо списувати, як це було і за старої влади, невдачі на найплодючиших чорноземах, коли вже давно треба було розпочати працювати в напрямку зміни технології господарювання. Продовжуємо просто плакати, посипаючи голови попелом, над румовищами колишніх сіл і хуторів, які останнім часом десятками і сотнями зникають з переліку населенних пунктів, але ж погляньте, який незначний відсоток населення (в межах від одного до півтора) в Сполучених Штатах займається сільським господарством, де на гірших землях і не за кращого клімату збираються щороку врожаї достатні для своєї держави, для прибуткового експорту і навіть для благодійної допомоги голодуючим країнам. Чи означає це, що наше село має вимерти найближчим часом? Ні, сто разів ні, якщо, крім традиційного – зорав, посіяв, зібрав, в тій місцевості почнуть створюватися інші виробництва і не тільки з переробки сільгосппродукції. Зрозуміло, що це тривалий процес, бо ж і кошти наші, що колись накопичувалися в начебто спільних “закромах соціалістіческой Родіни”, не можуть прислужитися на користь нашого народу, бо були або подаровані спадкоємцю СССР (варто повернути тільки сотню мільярдів тодішніх рублів, майже долярів, з Ощадбанку наших вкладників і вже було б досить для порятунку не лише нашого села, але й багатьох інших потерпаючих галузей національної економіки) українськими можновладцями з числа “обрусєвших інородцев” чи ними ж нахабно вкрадені, бо вони ніколи не відходили від владних посад. Таким людцям завше було по-цимбалах (по-барабану, до фєні, до великої ... тощо) минуле, сучасне і майбутнє українського народу, його держави. Подібними діячами ще більші кошти за незалежної України були не просто вкрадені і приховані, але і досі продовжують викрадатися та приховуватися далеко за межами рідних теренів, де час від часу іноземні владці, щиро подивовані розмірами злочинів в Україні, мабуть з простих заздрощів, зрідка вилучають через судові процеси на свою користь якусь частку тих багатств. Тільки нашій державі займатися подібним нема змоги чи бажання, хоча чисельність карально-слідчих орґанів у нас на душу зубожілого населення поступається хіба-що сусідній Білорусі... Мабуть, через те, що в нашій ситуації нам не до гумору, тому всі наші телеканали заполонив чужий гумор. Невже в нас перевелися справді українські гумористи і сатирики, які спроможні збирати на свої виступи вдячних глядачів, нехай в них популярність менша ніж в смердючок і кроликів, але ж вони виступатимуть не для “насєлєнія”, а для свого народу. Треба “крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісень”, треба вчитися виживати в цих складних умовах через конкретні справи. Чом не взяти за приклад комплексні дії народу, який відновив давню мову і давню державу на своїй землі обітованій через дві тисячі років бездержавного блукання всіма континетами? Треба визнати, що ми вже переступили межу від самозбереження власне себе самих, як народу, але багато хто цього не хоче чи не може помітити. Хіба не провокаційно звучить по відношенню до російськомовного міського населення (а воно переважає навіть у столиці) пояснення, коли за вагомий арґумент навчання дітей українською мовою є теза, що буде скалічена психіка дитини, якщо її вчити не мовою, якою розмовляють батьки. Як на те реґувати російськомовним батькам, чиї діти пішли до українського садочка чи школи. Треба шукати інші підходи, інші арґументи, аби через певний час зарубцювалися наші рани, з яких й досі втрачаємо кров... Не можна сьогодні прощати ворогам нашим, бо дещо простити їм за християнською мораллю ми зможемо тільки згодом, коли вони повернуть нам награбоване, коли вони покаються у своїх злочинах, але для того треба вже нарешті всім патріотам злізти з теплої пічки, де вони заспалися на чатах, як колись із болем аж кричав Володимир Самійленко, намагаючись своїм злим сарказмом зачепити приспану гідність співвітчизників. А перед тим і Леся Українка писала, що ми кайданами прикуті до землі, хоча ще відчуваємо орлині крила за плечима. Злізти з печі, скинути кайдани, розігнути спини і перестати сваритися між собі подібними, а натомість шукати спільну мову, аби йти до ‘дної мети. Ми ще й тому не маємо права на чвари і розбрат, що нас стає все менше. На жаль, все меншає навіть і тих печей, на яких ще спить невеличка залога, марячи у своїх снах про давню велич... Боляче писати про наболіле, коли його так забагато, що не знаєш, де нарешті можна буде поставити останню крапку... ПАМ’ЯТАТИ ІМ’Я СВОЄ («Бористен №12,2007; Словаччина – «Дукля» №5,2007; «Слово Просвіти»№8,2008) Відчуття своєї приналежности до певного народу-етносу в будь-якої за чисельністю спільноти чи навіть в окремої людини складається не з такого вже й довгого переліку ознак, якими можна вирізнятися між іншими етносами: мова, ім’я та прізвище, одяганка-стрій, пісні та й взагалі весь фольклор, історична спадщина на території свого існування ще з призабутих століть, як розпочалося виокремлення саме твого племені від першооснови. І ще має бути присутньою гордість за цю свою приналежність саме до свого народу, острах до втрати зв’язку з ним, а тому жертовна готовність до захисту своїх святинь, і розуміння, що все те могло бути щиро даровано твоєму родові, як і іншим народам, лише Богом-Творцем. Він створив різні народи і кожного наділив своєю мовою і відчуттям кровного ґенетичного рідства з пращурами. Може, й Богами – у кожного народу залежно від різних обставин із часом виникало своє, відмінне від інших, розуміння Творців світобудови та їхніх заповітів щодо свого призначення у цім світі. А в нім, особливо у шаленім сьогоденні, все реальнішою постає загроза перетворення Божого розмаїття культур різновеликих етносів на невідоме щось однаково подібне не лише за формою, а навіть таке й саме за кольором і змістом. Втрачаючи індивідуальні ознаки, зникають з культурно-історичної мапи Землі один за одним етноси, спочатку їхні реґіональні етнографічні групи. Один мовчки поступово й непомітно, інший гине у нерівній боротьбі – підкоряючись більш войовничому і розчиняючись у сильнішому. З чого починається процес зникнення окремої етнічної культури – тобто народу?... Насамперед, і з цим мало хто буде сперечатися, визначальною відмінністю одного народу від іншого є мова, як і було із самого початку. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово”. І кожен рід або тримався свого Слова, або зникав у безвісті, інколи – у спотворених спогадах істориків. А тому, аби не щезнути чи не розчинитися в іншому, кожен прагнув підкреслити свою відмінність від іншого своїм Словом, аби бути самим собою. Навіть такі близькі за мовою два народи як сербський і хорватський (ще й досі вживається мовниками поняття щодо спільної мови для цих народів: “сербо-хорватська” або “хорвато-сербська”), відколи знову зажили осібно, почали стрімкіше віддалятися одне від одного, це стало помітно і в підходах до мовного питання. Розбудовуючи свою незалежну від колишньої сербської метрополії свою власну державу, хорвати вже вживають поняття лише суто “хорватської мови”. Знайомлячись з хорватським поетом на днях поезії в Латвії, мав необережність похвалитися перед ним, що “я разумєм хървато-сърбски єзик”. На відповідь дістав: - “Я не разумєм сърбски! ”. Отож – мова! І нема на те іншої ради. Як би не горлав у своїх віршах непересічний російський (радянський) поет з минулого століття Володимир Маяковський, що він “нє із кацапов разінь”, проте він був і залишається в історії російської культури не тільки поетом саме російським, а ще й в розумінні будь-якого свого читача – просто росіянином, тобто представником іншого – “русскава народа”. Він, мабуть, надто болісно переймався тою сумною обставиною, що змушений вростати до іншої мовної культури і народу, бо досить часто торкався у своїй творчості української тематики, закликав навіть: “Разучітє ету мову на знамьонах – лєксіконом алих, - ета мова вєлічава і проста...” І не просто закликав, але й суворо ганив за непоштиве ставлення до неї. Хтось із колишніх українців, як В. Маяковський, теж переймався подібними проблемами, намагаючись не лише не забувати свого походження, а й шанобливо ставитися до своїх коренів, проте, на жаль, це досить рідкісні випадки, бо переважають приклади зовсім інакші з нашої історії. Не хтів би згадувати поіменно когось із перевертнів, які не просто цуралися свого ...єнко, перетворюючи його на ...єнков (пристаючи до інших народів, міняли батьківське прізвище відповідно), але й обливали брудом і своїх предків, і весь колишній свій народ, його історію, культуру, а передусім – його мову. Їй-бо, на сто відсотків був правий В. Ульянов-Лєнін, коли поділився спостереженням, що ніхто так не пересолює з приводу “істінно-русскава настроєнія” як порусачені інородці... Та, годі про них, бо не лише серед українців з’являлися і з’являються перевертні, аби зрадити ім’я своє та своїх дідів-прадідів, відцуратися від роду свого, аби тільки прислужитися сильнішому, сподіваючись попоїсти смачнішого і м’якше поспати. Різні були обставини для відторгнення від роду свого, різні спонукальні причини – не всі бігли в чужинці з веселим настроєм, бо ж декого і тортурами силували. Вживаємо майже повсякденно термін “манкурт”, але не кожного разу згадуємо, що він прийшов до нас з роману киргиза Чингіза Айтматова, в якому змальована страшна процедура перетворення завойовником Людини на робочу тварину. Людина, я одразу прошу вибачення у Творця за не зовсім коректне обходження з Його “образом і подобієм”, здебільшого не втратила первісного стадного інстинкту, через те має перебувати (виживати) у гурті собі подібних, підтримуючи одне одного від нападів чужинців. Але ж як нам теперішнім знову відчути свою предковічну єдність, якщо протягом кількох довгих століть після втрати можливости розвиватися самостійно в єдиній Державі наш народ, покраяний на різновеликі частки, перебував під впливом (гнобленням) інших різних держав. Оті імперії мали різні підходи щодо подальшої долі загарбаних народів: у Російській – прагнення асимілювати будь-яку етнічну групу, навіть дуже далеку за мовою і антропологічним виглядом, через нищення культурної спадщини і заборону рідної мови чи національного правопису; в Османській – прилучити до ісламу, і не завжди “вогнем і мечем”, якщо згадати, скільки разів знаходили запорожці зі своїми родинами притулок на землях Кримського ханства чи за Дунаєм під турками; в Австро-Угорській – було більш-менш ліберальне ставлення, тому й збереглися на теренах Західної Україні до нашого часу майже всі ознаки приналежности саме до українства через спілкування між собою своєю, а не імперською мовою. І я – степовик, нащадок запорожців, схиляюся перед ними за те, що вони майже не помічають у своїм побуті, якою мовою користуються, бо й на думку не приходить протиприродне: як то можна спілкуватися між своїми не своєю мовою. Зрада своєму родові починається (чи продовжується, бо маємо нині навіть серед народних депутатів україномовних українофобів!) із втратою шани до мови предків... Ім’я, наймення, прізвище – вони у кожного народу теж свої, за ними також можна здебільшого встановити національність людини. Я вважаю, що надто підступним для нашого етнічного самовизначення було введення у Російській імперії правила перекладати імена чи навіть прізвища на панівну мову. Лише дуже обмеженому переліку осіб дозволяли залишитися зі своїми іменами. У “Совєтском енциклопедіческом словарє” є Бажан Микола (Ніколай Платонович додано у дужках), але Тичина вже тільки Павєл Грігорьєвіч. Переінакшення імен українців на російський кшталт було суворим і без винятків – спочатку для документів, а потім і в побуті, воно не залишало права на існування Явтуха чи Явдохи, Ониська чи Одарки, Ничипора чи Надії тощо, цей список надто є задовгим. І нічого дивного в тім, що такий закон прилучився у значній мірі до процесу втрати українцями на теренах колишньої Російської (згодом – совітської) імперії власних імен, якими тисячоліттями нарікали своїх спадкоємців наші пращури. Наші імена поступово ставали “вуличними”, образливими і навіть вважалися непристойними. Найчастіше нині почуєш і серед кола україномовної інтеліґенції лише “Ваня” і “Ванюша” замість “Йванко”, або “Наташа” замість “Наталочки”. Двоє моїх знайомих не змогли довести у нотаря своє близьке рідство, хоча вони є рідними братами, але один з них отримав паспорта в Україні на прізвище Кісточка, а інший в Росії став, звичайно, Косточкою. Після смерті батька другий мав би надто багато клопоту щодо батькового спадку, рідні брати були й досі в дружніх стосунках, що не стали шукати правди по судах – поділилися без сварки, але ж могло бути інакше. У той самий час у російській практиці не було помічено, аби Йогана, Жана чи Джона перекладали на Івана. Проте, для підкорених народів існувала та сама стала практика, в результаті якої латиш Яніс швидко перетворювався при отриманні документів на Івана, а з обрізанням закінчень у латиських прізвищах і вони наближувалися до російських: Лапін(-ьш), Бєрзін(-ьш), Сілін(-ьш) тощо. Так і мій дід по мамі (латиський стрілець, який колись був змушений залишитися в Росії після Громадянської війни) отримав у своєму новому паспорті прізвище Зєлтін замість свого батьківського Зелтиньш. Щоправда, дехто із найманців російських імператорів заради щільнішого вростання в нове для нього середовище самі обирали для себе російські імена чи підправляли прізвища. І виникали тоді дива, як Міхаіл Богдановіч Барклай-Де-Толлі – відомий полководець російської армії часів війни з Наполеоном... Не лише він, а всі заробітчани з Европи (Берінґ, Вранґель, Белінґаузен, Ріхтер, Растреллі – ой, який задовгий список можна було б навести!) в сучасних російських енциклопедіях подаються росіянами... Що вже казати про залучених до творення російської культури та науки українців, білорусів чи поляків. На міжнародних фольклорних святах можна легко виокремити ту чи іншу етнічну групу здалеку – лише за національним убранням. І не лише на фестивалях. Багато хто з народів у протидії з глобальними явищами руйнації етнічних відмінностей дотримується національного вбрання чи його стилізованих елементів у повсякденні, а не лише на святкових імпрезах. У нас теж іноді можна стріти і посеред буднів чоловіків чи жінок у вишиванках, а не лише на концертних виставах чи за Різдвяним столом у своїй хаті. Згадується мені кілька перших років нашого пробудження, коли на київських майданах вирували багатотисячні мітинґи за відновлення незалежности, тоді багато хто приходив на них у вишиванках, які нині приховані до чергового сплеску патріотизму. А вже десь наприкінці 90-тих років на одному із Шевченківських свят до великої групи учасників звернувся фотокореспондент із несподіваним проханням, аби ”українець став попереду”, бо серед трьох десятків літераторів лише один був у вишиванці. Що вже говорити про прогулянку міськими вулицями повністю у національному строї! Дожилися, дорогенькі мої краяни, що елементом національного одягу не просто стали ображати потяг до наших старожитностей, а стало навіть лайкою серед вас новоутворене слово “шароварщина”. Навіть у російській глибинці кінця сорокових – початку п’ятидесятих років минулого століття не викликало подиву, що я на шкільних святах виходив на сцену у шароварах та вишиванці прочитати якогось віршика українською мовою. Можу погодитися із сумом, що досить часто на різних святкових імпрезах в нашому сьогоденні подибуємо примітивну, незмінну ще з радянських часів, режисуру з доволі бідним репертуаром, переважно зі скороченого у той період списку творів, що був дозволеним цензурою до виконання. Але ж облаяти все це “шароварщиною” і замінити її прояви більш “сучасним”, а до того ж - всуціль інтернаціональним і беззмістовним “зібен, зібен, ай, лю-лю!”, бо, начебто, лише подібні “витвори мистецтва” може нині поціновувати і сприймати Европа! А що заперечити, коли з цією піснею чоловік у жіночому жахливому вбранні посів друге місце серед всіх европейських народів! Примітивізація культури відбувається не лише на наших теренах! І там усе тихіше відбувається спротив діячів культури за збереження власної самобутности... Вибачте мені, але іншого на думку не йде, як увірувати, що нам усім таки пороблено якимись сторонніми силами і настільки незворотньо, що інколи катує мою свідомість і душу мою жахливе видовище, як сьогодні продовжують щезати потроху не лише національні меншини в різних державах, але й окремі народи з усією своєю тисячолітньою історією. Щезають під тиском новітнішої формації, званою “іншомовним населенням”. Не народом, а саме безіменним населенням, тобто попросту популяцією гуманоїдів без свого минулого, без своєї самобутньої культури, без свого майбутнього... У рамках одної газетної публікації не охопити всіх болючих проблем, подальший розвиток яких має зачіпати і кожного українця, якщо він не подався остаточно до якогось іншомовного “насєлєнія”, аби в ньому розчинитися і пощезнути. Намагатимуся продовжувати виступати на захист себе і своїх краян, а зараз хочу лише зазначити головне, що треба усвідомити не лише собі, а максимально донести до ближнього і навіть до дальшого сусіди, що втрата нашої самобутности не може бути лише нашою бідою – це трагедія для всієї загальноземлянської цивілізації, якщо зникне культура чи її найменша галузка, яка за свою історію пережила багацько чужинецьких навал. Пам’ятаймо ім’я своє у мові, у звичаях, у шанобі до предків своїх. Не лише поминального дня згадуймо їх з чарчиною в одній руці та шматком сала у другій. Пам’ятаймо і працюймо щодня буденно і начебто непомітно – не стидаймося голосно спілкуватися рідної мовою не лише на кухнях, але й серед чужомовного натовпу на вулицях своїх міст і містечок; не стидаймося називати дітей своїх рідними іменами прадідів; не стидаймося бути наступальними на майданах, а не лише патріотами на свої пічках – “фортецях міцних” за В. Самійленком! Пам’ятаймо і не зраджуймо ім’я своє! З РОЗДУМІВ ПРО НАШЕ ВІЙСЬКО («Бористен» №4,2008; «Слово Просвіти» №19,2008; «Сучасність»№10,2007) Мене віддавна непокоїть, аж тривожить оце дражливе болем запитання – хто ж таки має захистити у разі чого нашу Батьківщину. Тобто – мене, мою родину, близьких мені друзів і всіх співвітчизників узагалі (боронь, Боже, і збережи нас від того, зроби так, аби ніколи нічого подібного не могло статися у прийдешнім часі! Амен!).Молитви молитвами, але почастішали загрозливі заяви останнім часом щодо моєї держави і не останніх за посадою провідників сусідньої країни, що називається “стратегічним партнером”, ще більше стає неспокою і навіть гострого болю... Болить постійно мені від спостережень за сучасним розвитком моєї Держави – країни моїх дідів й прадідів; болить від екскурсів до її історії, бо ж здобутків було менше ніж поразок під час давньої чи близької героїчної боротьби за власну гідність, за свою рівність між іншими державами і народами. І з цього бачення за тим, у якому стані на сьогодні в нас присутнє патріотичне виховання як у цілому, так, зокрема, і велика її частка – військове. Надто воно непомітне і мало активне, коли йдеться про широкий загал, бо ж воно жевріє десь на узбіччі великих свят і зовсім щезає посеред буденних клопотів майже всіх моїх краян – і серед пересічних представників електорату, і серед відомих державотворців. У вузькому колі однодумців ми постійно про те згадуємо, говоримо, але за палкими, хоча й сумними водночас, нашими балачками найчастіше не постає жива дія так широко й всеохопно, якби воно мало б бути після усвідомлення гіркої істини. Розумію й погоджуюся з тим, що й мені багато-хто може справедливо закинути щодо моєї замалої активности чи й повної відсторонености від такої важливої діяльности для нашого майбуття. Але ж я, хоча б інколи й в межах свого розуміння проблеми, намагаюся покликати до дискусії опонентів, і найперше не з отих, хто може лишень пристати до моїх невеселих роздумів зі співчуттям, а саме завзятих опонентів, які можуть доказово заперечити мій песимізм і протиставити йому купу рожевих прикладів з нашої сіруватої дійсности, наче вона й не така вже сіра. Тільки ж не окремими позитивними прикладами чи арґументованими висновками, з якими я також знайомий, але не згадую задля більшої емоційности у запросинах до дискусії. Як і не зачіпаю наразі протистояння (начебто ідеологічного, політичного) між різними фінансово-олігархічними угруповуваннями з їхніми облудними (подеколи чи частіше) гаслами, що так гучно і привабливо (майже правдоподібно для збентеженого виборця) лунають під час виборчих перегонів. До того треба ставитися з розумінням штучної вертепности ситуації, деякого наближення її до карнавального шоу. На той час навіть показове несприйняття незалежної України деякими екстремістами з непрохідних до парляменту партій є найчастіше просто пересічною піаракцією, розрахованою на надто зомбовану з радянських часів частину електорату, бо мало хто з таких політиків і насправді прагне опинитися десь на імперських задвірках, а не розвивати свій бізнес під захистом (і під брендом!) помітної европейської держави. Проте в політичному запалі вони виводять своїх заангажованих прихильників (куди вже дітися – електорат!) мітинґувати під чужими прапорами. Не йдеться зараз про проплачені провокації, на яких теж удосталь байдужих до будь-чого пересічних найманців. Ліві екстремісти досить часто згадують про наших військовиків, особливо з більш старшої ґенерції, намагаючись прихилити їх до своїх гасел ностальґійними спогадами, як було славно служити у недавньому минулому під червоними прапорами. Навіть ганебна участь тої імперської військової потуги у збройних конфліктах чи у справжніх війнах на терені багатьох чужих, подеколи зовсім далеких країн, подається зі щемкою сльозинкою від спогадів щодо виконання “інтернаціональних обов’язків”. А один відставний ґенерал, ветеран отих війн, нещодавно бідкався з українського телеекрану, що сьогодні наші військовики не мають можливости постійно набувати бойового досвіду так, як це роблять їхні російські колеґи. Гірко було слухати генерала, на грудях якого палахкотіло кілька десятків нагородних стрічок, але й радісно від усвідомлення, що нині маємо нарешті свою Державу, яка не прагне до загарбання й підкорення інших народів, не хоче нікого повчати чи “захищати” від іншого загарбника, що її сини не вертаються додому з якогось Афґану, Чечні, Абхазії, Таджикистану і бозна ще звідки у щільно запаяних трунах! Але ж хіба може відбутися нова Україна у всій державній повноті без свідомого патріотизму її громадян та без власного патріотичного війська, яке має захистити її не лише сукупно, але й кожного її громадянина зокрема? Декому цього б не хотілося, тому й досі законодавчо не уславлені ті, хто в різні часи жертовно виборював незалежність свого краю, на чиїх прикладах можна було б виховувати захисників свого народу... Відповідати на свої болючі запитання почну здалеку. Колись, ще у шістдесяті роки, проминулого так швидко не лише для мене, двадцятого століття, коли на столичному Хрещатику існували чудові книгарні, одна з них мені подобалася найбільше, звичайно-що крім розкішного книжкового магазину “Поезія”, де нині банківські клерки вичитують у поті чола свого зовсім інакші тексти, в яких переважають лише сухі цифри. Я ж-бо хочу згадати книгарню, яка ще зовсім нещодавно (кілька місяців тому) знаходилася там, де була й в шестидесяті роки минулого сторіччя. Але від неї перед недавнім закриттям залишалася тільки назва над вхідними дверима і збереглося декілька книжкових полиць всередині поміж різним фотоначинням, сувенірами для туристів, іншими подібними товарами напередодні нахабної ліквідації. Зосталися книжки з наївних міркувань адміністрації щодо можливого захисту, аби ніхто з контролюючих органів не зміг дорікнути знічев’я, що нові власники приміщення книжкового магазину повністю змінили профіль торгівельного закладу. Але ж закрили книгарню зовсім без ніяких юридичних підстав – оскільки звичайний бізнес за будь-яких умов шукає заняття більш прибуткового ніж “сіяти розумне і вічне”. Недавні власники марно тішилися причетністю крамнички до культури і лише з тої причини вони зберігали донедавна трохи книжечок іноземними мовами там, де раніше було з півтора десятка окремих книжкових секцій по країнах, які постачали до цієї книгарні свої видання з найрізноманітнішої тематики. У давні часи я полюбляв порпатися у тому багатстві, відшукуючи кожного разу щось близьке мені за моїми уподобаннями, насамперед за ціною і водночас наближене до одної з тих мов, якими я володів настільки, що міг би прочитати і зрозуміти без особливих ускладнень. Одного разу в польському відділі надибав на неймовірний роман “Луни у Бескидах” (польською, звичайно, книжка називалася “Луни в Бещадах”) створений автором на реальних подіях, в яких він, вочевидь, брав участь. Цілком художній твір, хоча й були збережені в ньому не лише справжні імена дійових осіб, але й подавалася інформація щодо їхньої подальшої долі. Йшлося у крутій оповідці польського автора лише про останній рік активного й трагічного протистояння на лемківських землях одного з куренів УПА проти військових формувань реґулярної армії вже посталої на той час Польської народної республіки. При знайомстві з текстом того роману головним для мене стали не самі сюжетні події, які були описані надзвичайно яскраво з наближенням до життєвої правди, якщо не зважати на постійне педалювання автора щодо нашої ґенетично спадкової схильности боротися до абсолютного знищення поляків та їхньої державности. Показуючи сувору дисципліну в підрозділах УПА і майстерність її вояків у бойових діях, автор, надміру заанґажований у своїй щирій любови до відродження величі Речі Посполитої, постійно намагався нагадати на сторінках роману співгромадянам про фанатизм українців у зненависті до інших народів. Обґрунтовував і виправдовував проведення операції “Вісла”. Вочевидь, що тодішня комуністична цензура дозволила продавати в Україні подібну книжку, аби місцеві поляки знали, що їм з українцями ніколи не дійти не тільки до порозуміння, але й просто до нейтрального (що вже там казати – до дружнього!) діялогу, який зміг усе-таки розпочатися й досить активно після руйнації комуністичної імперії. На той час ця книжка мала б розпалювати антиукраїнські настрої у поляків і в Україні, хоча читали її також українці, бо багато хто з нас може досить непогано розуміти близьку польську мову. І це було прорахунком спецслужб тодішнього СССР, оскільки цінним для мене і мого тодішнього товариського гурту була не сюжетна лінія роману, а додаток до нього про історію створення УПА, її структуру військову, політичну й господарську, її чисельність з усією допоміжною інфраструктурою, без якої не може існувати ніяка армія. Я тоді вперше дістав для себе підтвердження з ворожих уст, що наша Повстанська Армія складалася не з розрізнених партизанських загонів, а була потужним військовим формуванням, мала військові старшинські і підстаршинські школи, зброярські, медичні, господарські та інші підрозділи. І мала беззастережну підтримку свого народу, хоча в її лавах боролися проти будь-якої тиранії й багато представників інших народів. А мене, тоді ще молодого випускника будівельного інституту, який нещодавно вивчав на військовій катедрі саперську справу й фортифікаційні дисципліни, ще вразили відомості про інженерні частини УПА та типові проекти бункерів і схронів, які (так стверджувалося на сторінках роману) не можна було повторювати у межах одного району, аби не демаскувати входи-виходи до інших, якщо вони будуть надто схожими. Я розпочав свої роздуми на тему лише деяких моментів сучасного стану українського війська зі згадки про давній роман польського автора саме тому, що кожного разу, коли ми з моїми однодумцями святкуємо чергову річницю відновлення самостійности нашої Батьківщини, більшість її громадян просто користається зайвим вихідним днем, а не відзначає День проголошення незалежности України, якій хтось “зовсім випадково й незрозуміло навіщо” подарував право називатися вільною державою. У більшости громадян, точніше сказати – населення, й по сьогодні побутують ще радянські комуністичні догмати щодо будь-чого трохи відомого з української історії взагалі чи суцільні білі плями зокрема. Йдеться навіть не про українські витоки з Трипільської культури, Антську державу, становлення й занепад князівської Руси-України чи культурні, політичні й військові стосунки з усіма нашими сусідами за часів Козаччини і Гетьманщини, а про багато ближчі до сьогодення роки ХХ століття, коли постала УНР. Юридично ніхто не скасовував її суверености, досить прочитати Конституцію УРСР, де в перших рядках йдеться про суверенну державу в складі більшого Союзу. Відому Ризьку мирну угоду 1921 року підписувала УРСР саме як правонаступниця УНР. Чому ж ми відсвяткували лише 16-ту річницю державности? Більшість нашого населення (йдеться не про свідомих громадян, які поки що перебувають у меншині “на нашій не своїй землі”) під впливом давньої радянської кінострічки “Богдан Хмельницький”, яку чомусь продовжують донині показувати на українських телеканалах, щиро вважає, що Запорізька Січ з усіма її адміністративними, церковними і освітніми структурами на величезній території була не першою демократичною республікою в Европі (за висловом Карла Маркса), а лише таким-сяким притулком на маленькому острівці для волоцюг, які постійно пили-гуляли. Гулять гуляли, хоч і мріяли весь час на хмільну голову про “возз’єднання з братнім російським народом”, і на всю розгульну ватагу була для чогось приставлена одна-єдина “особа духовного званія” - дяк, який теж не просихав од пиятики, навіть міняючи час від часу на оковиту церковні приналежності. А хіба не деформують свідомість молодого покоління за старими постулатами постійні повтори радянських фільмів про події визвольних змагань 1917-22 років, де вояків армії УНР показують спотвореними невдахами, а у повстанських загонах начебто й загалом переважали всуціль самі деклясовані елементи чи справжні деґенерати. Надто вже часто займають ефірний час “кіношедеври” подібні до “Весілля в Малинівці” чи до “Думи про козака Голоту”, в останній стрічці навіть українські дітлахи допомагають рятуватися посланцю Леніна від українських “бандитів”. Що вже казати про правдиве відображення героїчної боротьби за незалежність України звитяжної УПА! Про що і як говорити з тими, яких вчили не ті вчителі та й ще не тому, що треба? Вдаватися у деталі, чому й коли так сталося з нашим героїчним давнім народом, що він на лівобережжі України (колишні Гетьманщина та землі Війська Запорізького) у значній кількості перетворився на сірий субстрат “русскаязичнава насєлєнія”, намагаюся в інших роботах, а зараз лише трохи про те, хто має захищати державність України, її цілісність, її спокій і суверенітет. Більшовицька імперія, як спадкоємиця царської, зробила належні висновки з фактів українізації полків, дивізій й корпусів чи цілого Чорноморського флоту під час революційних подій 1917-18 років – тому за СССР розпорошували українців по військових частинах якомога далі від кордонів України (Північ, Балтика, Сибір, Далекий Схід тощо). Сьогодні можна лише гірко зітхати, що сприятливими обставинами свого часу не скористалися соціялістичні романтики з Центральної ради, як і з приводу зовсім недавніх подій, коли Президент України та його команда періоду стрімкого розвалу “нєрушимава саюза” не зробили належних висновків з історії щодо створення справді української армії. Можна нині лише картати самих себе, що ми обираємо до Верховної ради (як і рад всіх рівнів) здебільшого постійно не тих, що ми не формуємо через вибори саме українську владу, бо там завжди не вистачало і не вистачає національно-патріотичних сил! Саме через те ми матимемо й напередодні чергових ...надцятих роковин відновленої Держави здебільше військові частини з уламків від колись могутньої наступально-аґресивної, а не тільки оборонної, потуги СССР. Полки, що ведуть свій родовід од часів Другої світової війни або ще й від Громадянської (для Росії). Історія, військові традиції, статути й нестатутні стосунки тощо – майже ніщо не змінилося за ці роки. Зле стає, коли наші ЗМІ поспіль розповідають про різні ганебні події з життя українських збройних сил. Зле не до журналістів, а до самих оприлюднених фактів, що вони можливі в нашому війську. У другій половині ХХ століття на Землі постало більше ста незалежних країн, які різно звільнялися від імперських обіймів. Проте жодна з колишніх колоній не творила свою армію з військових формувань колишньої “своєї” Імперії. Розумію, що Україна цього разу не могла вчинити якось інакше на своїй території з майже одним мільйоном озброєних людей, переважна більшість яких від рядових до генералів вважала тимчасовим явищем сам факт відновлення української незалежности навіть під час прийняття присяги на вірність українському народові. Скорочуючи поступово цю шалену військову потугу на своїх теренах, вочевидь, що треба було Україні водночас створювати так само поступово навзаєм підрозділи нової національної армії на зовсім інших моральних засадах, виходячи зі своєї історичної узвичаєности, аби за півтора десятка років вони повністю заступили б колишні радянські (тобто – цілком російські за духом, традицією, стратеґічними завданнями, мовою, врешті-решт) військові частини, переймаючи з них до себе військовослужбовців налаштованих патріотично до України, як до Держави. Йдеться не про етнічне походження військовиків, а про їхнє ставлення до незалежности України! Згадаймо, як протягом 1991 року збиралися з усіх усюд Росії на столичному Майдані щодня десятками і сотнями українські вояки і врочисто присягали перед киянами на вірність Україні. Та спішно перефарбована у демократичні кольори компартійна номенклатура не схотіла сприйняти щирих патріотичних прагнень тих звитяжців, саме через те значна більшість з них залишилася на російських теренах з образою до своєї Неньки. Було спотворено спробу і створення Національної Ґвардії, яку було й зразу розформовано. Тому й досі вважається “кращим” звертанням рядового до командира за старою звичкою “таваріщ капітан”, аніж “пане сотнику”, а чудова пісня у виконанні незабутньої Раїси Кириченко про “синьоокого пана полковника” щезла з українського радіо простору... Вочевидь, що я порушую не просту проблему, і я не є першим, кому вона болить, не лише мені муляє очі ґенералісимус Суворов перед Військовим ліцеєм імені Богуна, бо багато хто з нас пам’ятає з історії, що Суворов не лише топтався Европою чи завойовував для “Матушки Імператриці” нові території, але й з усією жорстокістю придушував будь-які потяги до свободи різних народів на раніше підкорених Росією землях. Нещодавно зустрічався з читачами в одній з київських бібліотек – там на стенді нових надходжень переважали російськомовні детективи та російські видання з різноманітних енциклопедичних серій, серед яких на помітному місці стояла грубенька книжечка в лискучій кольоровій палітурці про іншого російського ґенералісімуса – Йосипа Сталіна. І це в серії про видатних полководців світу, і саме для українського читача! Ми в патріотичному військовому вихованні якось непропорційно схиляємося до відзначення здебільше трагічних подій з нашої історії (Крути, Берестечко, Базар, Полтава тощо), хоча й про це надзвичайно важливо пам’ятати, не можна забувати своїх героїв, але ж були і славні перемоги наших попередників у відстоюванні національної гідности: Конотоп і Жовті Води, Маківка і Синюха, Хотин і морські походи Сагайдачного, його військові операції на Півночі. Богдан Хмельницький отримав золоту шаблю з рук польського короля Владіслава четвертого саме за військовий похід на Північ. І перший перелік, і другий є надто неповними, я навів дещо лише задля визначення проблеми, бо здавна стало наче традицією описувати і в літературних творах переважно трагічні сторінки нашої історії: “Чорна рада”, “Руїна”, “Сумерк” тощо. Надто мало сьогодні з’являється літературних творів, які б могли привабити читача так, як це робить Василь Кожелянко у пригодницьких історичних фентезі “Дефіляда” чи “Конотоп”. Але наші (?) телевізійники заполонили українські телеканали російськими телесеріялами на патріотичні теми лише з погляду величности Російської імперії що давнішої, що сучасної. А я собі уявляю іноді, яким би захоплюючим міг бути серіял за мотивами “Козака Мамая” Олександра Ільченка! Є чимало призабутих творів української літератури клясичної й сучасної про нашу присутність і на західних теренах, чому б не згадати про европейські пригоди козацьких полків (Дюнкерк, Відень тощо). Майже нічого не чутно і про пізніші визвольні змагання за волю, бо “прийшли володарі нові – войовники і товстосуми, і зайшлий люд з чужих країн” (Л.Костенко). Я щиро перепрошую моїх можливих супротивників за різкість деяких висловлювань, але таким є моє розуміння ситуації, та прошу зважити, що я закликаю не до войовничого протистояння між опонентами, а лише до толерантного діялогу з приводу не всього військового будівництва, а до впряму дотичної проблеми – патріотичного виховання не лише на шкільній лаві, а в усьому медійному просторі. До побудови далекосяжної військової доктрини незалежної держави Україна мають прихиляти Провідників народу більш досвідчені у цьому питанні фахівці. І не лише Провідників, бо до такої справи може долучитися кожен, хто не лише вболіває за долю своєї Батьківщини, але й вірить у її майбуття, аби нас – народу ставало все більше, а безрідного “насєлєнія” посеред нас було все менше і менше – у відсотках, звичайно. Бо проблеми падіння народжуваности разом зі збільшенням міґраційних потоків теж становить загрозу для майбутнього України. Поки ще нас багато, і нас справді було б не подолати, аби ми не співали кожен у своєму закутку (у своїй окремій партії) “Боже, нам єдність подай!” Питання патріотичного виховання як і єдности національно-патріотичних сил загострюються, на жаль, кожного разу лише перед черговими чи позачерговими виборами. Але мрію, що наступні вибори будуть не просто новим випробуванням народного терпіння чи його розчарування, що вони зможуть нарешті довести всім нам: є ще в Україні Провідники, що насправді гідні свого народу, бо вони поставлять на кін замість власних амбіцій долю Держави, заради якої треба єднатися під одним прапором – Національним і Патріотичним! А тоді вже постане все, про що мріємо ми, про що мріяли наші звитяжні попередники... Може бути, що я помиляюсь щодо близьких позачергових випробувань терпіння народу, але чому не помріяти, що врешті-решт наближується час, коли “ми знову станемо народом!”... письменники в народній дипломатії («Україна дипломатична» 2008) Міждержавні стосунки відбуваються різно і ще з отих прадавніх часів, коли почали виникати лишень перші державні утворення на рівні племінних громад. З подальшим стрімкім перебігом століть усталилися поступово певні стандарти й манери поводження дипломатів на різних офіційних перемовах чи прийомах, навіть поведінки за неформальних зустрічей, а щодо спілкування з журналістами навіть побутує досить багато анекдотів, які перетинають міждержавні кордони у безвізовому режимі. Хоча мало б бути не до смішків, коли дипломатові треба через силу стримувати гнів і ввічливо усміхатися справжньому ворогу. Натомість не завжди можна привселюдно потиснути руку представникові потенційно дружньої країни. І не завжди можна бути відвертим у розмовах ані з першим, ані з другим, навіть при нейтральних балачках про погоду все одно необхідно з особливою ретельністю добирати слово до слова, аби співрозмовник не дістав якоїсь дрібки з конфіденційної інформації. Вочевидь, саме ці обставини призвели до появи іншого варіанту дипломатії, яку з чиєїсь легкої руки було названо “народною”, для її розвитку створюються, як суто громадські організації, і діють в різних країнах товариства дружби з іншими, подеколи й між тими, які не мають дипломатичних стосунків. Задля координації діяльности у різних сферах людського буття ще з проминулих століть виникають міжнародні розгалужені об’єднання, які не лише функціонують для періодичних балачок, але від своєї праці мають досить потужний вплив на діяльність урядових структур. У сьогоденні вже є загальновідомими “Лікарі без кордонів”, “Журналісти без кордонів” тощо. Нещодавно у Києві з ініціативи Національної спілки письменників України відбулася установча конференція міжнародної асоціації “Слово без кордонів”, в якій взяли участь представники письменницьких спілок з вісімнадцяти країн. Без ніякого сумніву нова асоціація незабаром, зі вступом до неї нових членів, може стати не лише потужним захисником свободи письменницького слова, але й провідником взаєморозуміння між народами і країнами через взаємне поширення здобутків літератури у всіх її проявах. Водночас, крім подібних об’єднань, є поширеними й більш вузькі тусовки між колеґами тої чи іншої професії. Мені випадає щороку побувати на декількох письменницьких зустрічах у різних країнах. Розповіддю про одну з них я хотів би підкріпити свою думку щодо ефективності народної дипломатії на вирішення серйозних стратегічних для України завдань. На початку літа 2007 року на березі стрімкої гірської річки Солінка, що стікає з відрогів Карпат, у невеличкому приватному пансіонаті кілька днів вже вчетверте письменники трьох сусідніх країн обговорювали нещодавно проблеми не лише сьогоденної літературної співпраці між поляками, словаками й українцями, але ще торкалися і болючих проблем культурного розвитку національних меншин як у своїх країнах, так і власної діяспори, розсіяної далеко за межами материзни. Кожному боліло своє. Поляки підводили наукове підґрунтя під поняття “креси” у сучасному політичному стані, спираючись насамперед на приклади з літератури давніші й теперішні. Мені ж згадувалися водночас події у цих заліснених Бескидах теж не такої вже сивої давнини і саме там, де відбувалася наша зустріч – на стику теперішніх кордонів України, Польщі та Словаччини. Від берега Солінки до українського кордону лише кілометрів із двадцять, а до словацького теж не набагато більше. Крім щирих і відвертих розмов були і поїздки тими теренами, коли доводилося споглядати з вікон автобуса на нічийні сьогодні давні українські церквички, на назви сіл і містечок: Санок, Слізко, Боровиця, що вже говорити про багато відоміші українцям міста – Ряшів (нині Жешув), Ярослав, Перемишль, Березів чи інші на території теперішнього Підкарпатського воєводства на крайньому сході Польщі. Всі вони були пов’язані з нашою історією не одне століття поспіль, а нині сув’язь майже урвалася. Саме нині, бо що там якихось п’ятдесят років для тисячоліть! Так само ностальґійно згадували і наші друзі про колишні польські поселення на українських теренах. Час не лише лікує чи приглушує болі, але й дає можливість більш об’єктивно оцінювати минуле не лише для сьогодення, але й для прийдешніх часів. Саме тому не було у тих наших розмовах жодної аґресивності з обох сторін, а коли обговорювали давнє, то єдналися наприкінці думкою, що не можна забувати спільні трагедійні моменти нашої історії, але переважно для того, аби не повторювати помилок у майбутньому. Донесення до своїх співвітчизників такої думки саме авторитетним письменницькім словом створюватиме атмосферу руйнації стереотипів взаємної багатовікової ворожнечі. Офіційній дипломатії набагато легше здобувати перемоги за сталої підтримки свого народу. А щодо необхідності жити у дружбі полякам і українцям особливо емоційно виступали і відомий в Україні жешувський письменник Збіґнєв Доміно, автор виданої українською мовою епопеї “Сибіріада польська”, і його молодший колєґа Анатоль Дячинський, який також подав у своїй автобіографічній книзі гірку правду поневірянь “спецпоселенців” вже у сухих і холодних степах Казахстану. Також, як і у Доміно, в розповіді пана Анатоля йдеться про біди не лише про польських вигнанців, але й про біди представників інших народів, включно з українським. Роман Дячинського “Про тих, позабутих, згадайте хоч словом” ще має прийти до українського читача, дати уявлення про масштаби комуністичного терору і на наших, і далеких азійських землях. Збіґнєв Доміно зауважив якось побіжно, без зайвого акцентування, оскільки вважав свою думку безсумнівною і вже загальновідомою, що ніщо так не змогло стоваришувати різні народи, навіть ті, котрі колись ворогували між собою, як шовіністична імперська політика тої держави, яка сьогодні, хоча й набагато звузилася у своїх кордонах, та ж продовжує мріяти про давню велич, про повернення під свій скіпетр “невдячних народів”. Епопею Збіґнєва Доміно вже перекладено на кілька мов, цей твір продовжують перекладати і далі, готується його екранізація. Але не тільки спогади про сумне було головними темами обговорення нашої подальшої співпраці. Була і відправа у храмі, і прийом мером Жешува, - це місто є центром Підкарпацького воєводства. Відбувалися виїзди учасників, в першу чергу – гостей свята, на зустрічі з читачами, було й покладання квітів на могилі видатного польського поета Юліана Пшибося з відвідинами його музею, інтерв’ю гостей журналістам з усіх засобів масової інформації: радіо, телебачення, ґазет. А незабутні спільні співанки у багаття, коли звучали пісні різні, але дуже схожі словами й мелодіями, аж палко сперечалися представники трьох народів, чия то насправді пісня! Чия? А наша – спільна, бо найчастіше на тих зустрічах кожен міг говорити своєю мовою, але його розуміли всі присутні без перекладу, що лишень підкреслювало нашу спорідненість. На жаль, подібного ніколи не траплялося зі мною на літературних зустрічах у Росії, а інколи – навіть в Україні... Коли ми після палких і результативних дискусій поверталися до Ряшева з карпатських лісів, Збиґнєв Доміно жартома запропонував мені подумати над поверненням Україні карпатських Бескидів в обмін на “място Львув”, на що я відповів йому більш серйозною пропозицією: - “Візьміть, друзяки, до себе, тобто – до Унії Европейської, не лише Львів, а всю Україну. Тоді кожен поляк, як і кожен українець, зможе вільно і без ніяких обмежень пересуватися на наших спільних просторах від Чорного до Балтійського морів (од можа до можа).” Колеґа без ніяких вагань і досить емоційно потис мені руку і одразу наповнив келихи для тосту за прискорення вирішення наших територіальних та історичних проблем саме через такій спосіб – скорішого вступу (прийняття) України до Европейського Союзу. Я абсолютно певен, що цю думку буде поширювати не польських теренах не лише колеґа Збіґнєв Доміно, вона й так уже входить поступово до свідомості поляків завдяки взаємним зустрічам на різних рівнях не лише письменницької братії, про це говорять і результати соціологічних опитувань серед громадян Польської держави – слабшають давні стереотипи і на побутовому рівні. Міжнародну зустріч, про яку йдеться, започаткувало і проводить у Підкарпацькому воєводстві Жешувськє відділення Союзу польських літераторів під назвою “Література кресів Польщі, Словаччини та України”. У червні цього року вона відбувалася учетверте, але після цьогорічних дискусій п’ята зустріч вже дещо змінить назву: замість застарілого й недвозначного слова креси буде вжите більш коректніше визначення територій спільного проживання – пограниччя. Мені вже надіслали польські письменники запрошення для продовження дружніх дискусій на 2008 рік під відкориґованою назвою імпрези. Само собою зрозуміло, що багато інших українських літераторів щороку бере участь у подібних зустрічах у Польщі зі своїми колеґами в різних місцях. І я теж буваю на дружніх дискусіях не лише у Підкарпатському воєводстві. З різних польських зустрічей кожного разу залишається в мене багато чого непересічного, пам’ятного, приємного. Вони відбуваються в багатьох реґіонах братньої Польщі, варто згадати хоча б реґулярний збір поетів Польщі, Чехії, Німеччини та Україні у Вроцлаві під гаслом “Поети без кордонів”, або письменницькі зустрічі у Варшаві чи Закопане, в інших воєводствах. Для участі в них кожного разу запрошують все більше і більше письменників з України. Виникає різноманітних літературних фестивалів все більше і більше, і майже всі вони згодом стають реґулярними літературними імпрезами, і кожна має своє обличчя. І кожного разу на них відчуваєш себе причетним до великої европейської родини, де всі народи живуть у своїх країнах, але без кордонів і митниць, без старших і молодших, живуть значно комфортніше за нас. Але справа не лише в тім, не тільки в українському розумінні нової об’єднаної Европи, але й більш значущим стає знайомство европейців, що українці теж належать до тої самої великої родини, що формалізація тої істини через міждержавні угоди є лише питанням часу, і від нас усіх залежить прискорення цього рішення. Хоча варто зазначити, що ми пасемо задніх навіть в організації подібних зустрічей (а я буваю не лише у польських колеґ, а беру участь і в інших міжнародних літературних подіях у різних країнах) – коли й відбудеться випадково щось схоже, то майже ніякого розголосу – майже ніякого суспільного резонансу. Навіть згаданій установчій конференції письменницької асоціації “Слово без кордонів” присвятили увагу лише “Літературна Україна” і “Слово Просвіти”. А це ж надто важлива проблема для діяльності не лише нашої Національної спілки, важлива, бо не лише літературні наслідки має кожна зустріч письменників з різних країн, бо ж вони, як і представники різних інших професій, на своїх міжнародних зустрічах вирішують не тільки спільні фахові питання, тому щодо такої діяльности “народних дипломатів” варто говорити і більш детальніше, і залучати більш широке коло зацікавлених сторін. Насамперед – державні структури, які начебто і створені спеціально для того, але сьогодні якось зовсім відсторонено спостерігають за проявами народної дипломатії. Інколи здається, що й заздрісно ставляться до її успіхів. Інакше як розуміти ставлення Міністерства закордонних справ навіть від діяльності українських товариств дружби з іншими країнами. Ці товариства створювали ентузіасти, що мають міцні зв’язки з конкретними країнами: чи працювали там, чи вчилися, чи досконало знають культуру і вивчили мову, перекладають на українську літературні досягнення іншого народу. Вони підтримують постійні контакти, володіють реальною ситуацією щодо проблемних питань “своєї” країни, мають друзів на різних рівнях, з якими обговорюють без дипломатичних тонкощів найскладніші проблеми, то могли б бути корисними при підготовках зустрічей керівників держав чи офіційних делегацій будь-якого рівня. Колись, нехай і формально, лише одного разу на рік запрошували до на зустріч з Міністром голів декількох десятків організацій, що утворили Українську федерацію товариств дружби з іншими країнами, але жодного разу з тих розмов не поставали реальні справи. Може з тої причини й зовсім припинили в останні роки такі зустрічі. Я досить часто відвідую Латвію, своїх рідних там, численних друзів і колеґ не лише серед літераторів, бо ж там працював не як письменник, а як будівельник. Всіма ними я збагатився за два десятки років роботи в цій республіці. Чимало хто з моїх знайомих займає сьогодні досить вагомі посади на державні службі чи займається успішним бізнесом. Звичайно, що ми можемо собі дозволити при спілкуванні багато чого такого, що далеко виходить за рамки можливостей офіціальної дипломатії. Інформація, якою ми обмінюємося, мала б більш активно впливати навіть на вирішення міждержавних проблем. Отож, навіть на прикладах з власного досвіду нинішнього активного літератора, а в минулому й високопосадовця в Латвії та Україні, доводиться констатувати, що сьогодні народна дипломатія в Україні використовуються далеко від її справжніх можливостей. чи достатньо европейськости в Україні? («Київ» №6,2007; «Бористен»№4,2007) Таке запитання, поставлене напрямки, руба чи трохи в іншому, більш делікатному форматі, на тему, яка наче на часі для високих політиків і водночас поза ним для пересічного трударя, вимагає кожного разу додаткового пояснення про що саме йдеться у ньому, ким і для чого воно поставлено. Наведу деякі варіянти можливого підтексту: чи гідні громадяни України називати себе cьогодні европейцями; чи досягла Україна, як Держава, нині того рівня розвитку добробуту й демократії, який дозволяє їй вступити до Европейського союзу; чи поважають у країнах ЕС наших заробітчан або туристів, чи щось інше? Що саме воно містить і задля чого воно постає раз-за-разом? Все одно й без ніяких уточнень таке запитання не повинно бути для будь-кого з нас суто риторичним або й попросту мітинговим. Далеко ні, бо воно є надто важливим для розуміння шляхів подальшого розвитку своєї країни, а це має зачіпати кожного з її громадян, особливо непокоїти деяких провідників, на яких покладаємо свої надії щодо скорішого наближення українського суспільства до европейських стандартів життя. Бо ж йдеться таки не про географічну приналежність України до Европи, з цим усе гаразд, коли й географічний центр її саме у наших Карпатах. Але впродовж всіх років за відновленої державної незалежности України питання нашої европейськости залишається не просто важливим, а навіть болючим для кожного з нас, якщо поставитися до відповіді на всі його варіянти із неприхованим підтекстом чесно і не заанґажовано, бо для такої відповіді треба придивлятися до себе більш уважно і водночас достатньо самокритично, аби зрозуміти, чи справді ми гідні вважати сьогодні себе і свою Батьківщину рівними з переважаючою більшістю европейських країн. Вони на протязі декількох десятків років поодинці чи групами сходилися в єдиному наддержавному союзі для координації розвитку насамперед економіки, діставалися того права бути прийнятими не без труднощів, особливо важким був шлях для колишніх країн “соціялістичного табору”. Загальносоюзний перелік уніфікованих правил і законів для країн об’єднаної Европи творився поступово, починаючись від впровадження єдиних норм і стандартів для Союзу вугілля і сталі, яким було на самім початку об’єднання із семи европейських країн, та згодом став той перелік набагато об’ємнішим – освіта і охорона здоров’я, туризм і торгівля, збереження культурного надбання включно з архітектурними, ландшафтними та іншими рукотворними і природними пам’ятками і багато чого ще можна було б навести. Надзвичайно важливими з того переліку були питання стану демократії, прав людини, судової системи. Деякі з країн, які на сьогодні є вже досить поважними і самодостатніми членами Европейського Союзу, мусили тяжко працювати над тими проблемами досить тривалий час від прийняття офіційного рішення щодо вступу до ЕС, інколи минало до десяти років, а подеколи і більше, аби підтягтися до союзних стандартів за узгодженою індивідуальною програмою багатьох кандидатів. Ірландія і Португалія колись були найбіднішими країнами на континенті, а нині до них масово їдуть на заробітки трударі з багатьох країн Східної Европи, які нещодавно приєдналися до союзу. Кожного разу програма приєднання до ЕС чергової країни зачіпала практично всі сфери її життєдіяльности, важко навіть навести повністю той перелік у короткій статті, але найсуттєвіше можна окреслити: стабілізація економіки з усіма її господарчими проблемами, приборкання інфляції та корупції, ступень розвитку демократії, стан судової системи і свободи слова, повага до авторських прав мистця і до прав будь-якої пересічної людини, наявність релігійної толерантности і багато-багато чого подібного, аж нарешті – рівень життя громадян. Вже не згадую про необхідність завершити уніфікацію законодавства. Питання економічної, політичної та духовної приналежности України власне до близької Европи чи до віддаленішого Евро-Азійського простору на сьогодні, на превеликий жаль, є одною з улюблених тем для політичних спекуляцій провідників та ідеологів різнокольорових партій, аби можна було частіше відволікати улюблений електорат від більш актуальних для нього щоденних проблем виживання. Що вже говорити-балакати щодо спроможности більшої частини наших політиків торкатися тем більш віддалених від проблем їдла та побуту як, для прикладу, культура чи духовність. Деякі політичні сили, втрачаючи свою популярність, а запропонувати щось справді вартого не для громадського збурення не вистачає кебети, то намагаються нагадувати про себе галасливими кампаніями щодо абстрактної постановки питання щодо вступу чи не вступу до будь-яких загальноевропейських структур, не зачіпаючи ніяк реального стану нашої нинішньої спроможности досягти відповідного рівня навіть для країни-кандидата. Просто рвуть повітря голими полярними гаслами, коли денаціоналізовані прошарки галасують про історичну нерозривність з “матушкай Расієй”, а натомість суперпатріоти не менш палко намагаються приєднатися до ЕС іще позавчора, нагадуючи про нашу освіченість не нижчу за давню Европу як за часи княжої Руси-України, так і Козацької держави, забуваючи про прийдешні потому століття постійної руйнації, коли через саму думку, навіть у зародку, щодо нашої колишньої европейськости втрачали люди свободу або й життя. А вона таки була! Насправді була! І пам’ятати про те треба, скільки б часу не проминуло після того всуціль чорного і спустошливого, але ж треба не просто пам’ятати, а й працювати на відновлення того рівня без перерви на відпочинок. Така робота має бути на всіх рівнях суспільного і родинного життя безперервною і копіткою, важко навіть уявити скільки промине часу, бо це не на мітингу побувати разів з кілька на рік, де можна легко виявити свій патріотизм вигуками “геть і ганьба”, після чого вертати домів і дивитися “інтелектуальні” шоу сердючок чи поплавських... До 1992 року я жодного разу не виїздив за межі СССР, бо ж перебував у категорії “невиїздних”, але з часу відновлення державности України мені довелося побувати у багатьох европейських країнах, навіть по декілька разів поспіль з інтервалами у рік-два, то я мав можливість придивлятися до стану різних з названих і не згаданих мною сфер людської діяльности. Найчастіше, тобто один-два рази щороку я продовжую відвідувати Латвію як для творчого спілкування з колеґами на літературній ниві, так і для зустрічей з численною ріднею як українського, так і латиського походження. Часові інтервали у півроку, або й в один рік, для розвитку будь-якої держави є надто малим проміжком для оцінки її темпів проґресу в економіці чи культурі, а головне – у життєвому рівні всього населення, а не лише якоїсь її обмеженої частини. Справді, дуже малими часовими інтервалами є мої поїздки до країни, яка не так давно відновила свою державну незалежність і є нині повноправним членом ЕС та НАТО, хоча зовсім донедавна була окупована сусідньою Росією – п’ятдесят років перебувала у стані подібному до України – тобто була однією з “радянських республік”. За ті роки відсоток корінного народу в Латвії був цілеспрямовано доведений Москвою до 50% по країні, а в столиці навіть до 39% (офіційний перепис 1989 року). І на 2007 рік цей відсоток підвищився зовсім трохи – до 54% по країні. Тобто половина населення Латвії на час відновлення її незалежности і майже половина у часі підготовки до її вступу в европейські структури складалася з мігрантів із інших регіонів колишнього Совєцького Союзу. Чому і для чого це робилося не є предметом моїх сумних чи гірких роздумів щодо теперішньої европейськости українського суспільства. Я навів ці цифри лише для того, аби зразу відповісти деяким опонентам, що швидка перебудова економіки Латвії з наступним її входженням до ЕС головним чином сталася НЕ завдяки тому, що там живуть ЗОВСІМ інші люди ніж в Україні. Настільки інші, що вони начебто і не виростали разом із нами у суворих буднях побудови безкінечної дороги до недосяжного “свєтлава будущева”. Проте за кожних наступних відвідин мені кидалися в очі досить помітні зміни на краще у різних ситуаціях, що на вулицях у прогулянках одинцем, що серед дружнього кола під письменницьким дахом, що за вечерею зі своїми родаками... Я кожного разу радо вертаю домів, але дещо сумні роздуми від порівняння побаченого у Латвії знову з усім отим, що не дає мені спокою вдома, починаються вже на летовищі в очікуванні рейсу Риґа-Київ. Модернізований кілька років тому аеровокзал столиці Латвії настільки просторий, що немає й натяку на можливість створення штовханини між численними пасажирськими потоками чи стояння в черзі при оформленні паспортного контролю. Про митний і не йдеться. Я мимоволі прислуховуюсь до різномовних балачок і розумію, що нині важко знайти у світі таку країну, де громадяни не помічають помилок у діях свого Уряду та Глави держави, де більшість населення є щиро задоволена своїми статками, де не відбуваються акції протесту з приводу першого й другого. У сьогоденній Латвії теж вистачає незадоволених платників податків і пенсіонерів, але це не впливає на економічний поступ країни, на стабільність її політичного курсу і на стабільність національної валюти, хоча й серед малочисельного складу парламентарів (105 депутатів) з багатьох партій і блоків досить часто вибухають палкі суперечки, які призводять до переформування уряду, або й до дострокових виборів депутатів сайєму (парламенту). Відбуваються деякі зміни, але основні гравці залишаються на своїх місцях. Інколи доводилося бачити й досить аґресивні протестні акції, які проводять деякі проросійські громадські організації, але ці протестанти, розкидаючи у різні боки гасла, подібні до наших “ганьба і геть”, аж ніяк не мають найменшого бажання повертатися на свою історичну Батьківщину, як і повернення до їхнього життя більшости принад недавньої “планової економіки”. Не мріють тікати з Латвії кудись за її східні кордони навіть відставні офіцери Радянської армії та специфічних силових структур колишнього СССР, яким ніколи не здобути громадянства Латвійської Республіки. Вони мають здебільшого російські паспорти і навіть отримують свої пенсії у посольстві Росії, але знають, що вже не зможуть пристосуватися до життя в якійсь там Пензі чи Рязані. Їм подобається жити в европейській країні, але водночас ця країна за їхніми гаслами мала б бути часткою Російської імперії. Парадокс? Ні, звичайна постімперська клініка. Згадався мій давній шкільний товариш, з яким колись просидів за одною партою цілу семирічку в “рускай дєрєвушкє” неподалік Новгорода Вєлікава. Перед поверненням в Україну після двадцятирічного перебування у Латвії (напередодні розвалу “нєрушимаво саюза”) я завітав до Новгорода попрощатися з колишніми однокласниками, бо не був певен, що в майбутньому зможу (чи схочу) відвідати будь-яку частину Росії, навіть і ту, де проминули мої дитячі й шкільні роки. Так воно і сталося, що з обох причин я більше не був у Росії, якщо не вважати перебування разів зо три в аеропорту “Шеремєтьєво-2” при пересадках на міжнародні рейси та випадкових коротких гостин у Тюменському краї на днях української культури. А на той час прощання з Новгородом мій однокласник уже захистив докторську дисертацію з історії, був університетським професором, але розглядаючи порожні пляшки з-під горілки “Фінляндія”, бідкався, хапаючи у розпачі мене за грудки, що “які ми все-таки йолопи, що віддали Фінляндію – невід’ємну частку Росії”. Він ужив тоді багато крутіше російське слівце щодо йолопів, але нема в мене до нього пристойного українського відповідника. Кому віддали і навіщо, то для російського професора було тоді, як є й сьогодні, абсолютно другорядним питанням. Це цікава тема для дослідження імперського менталітету, яким невиліковно страждають й багато хто з наших краян, але вертаю до порушеного питання. На мою думку европейськість починається не з уміння якоїсь сотні українських VIP-персон з’явитися на Віденському балі у смокінґах, а із маси дрібниць, їх можна було б розглядати кожну окремо, аби не перейматися тим, що їхня сукупність інколи провокує поета на такі рядки: живемо плазуючи і вже ніколи нам не встати без рук, без ніг, без клепок в голові... Спробую навести дещо з подібних дрібниць Латвійського сьогодення, порівнюючи інколи лише з Києвом, бо боляче згадувати про “европейськість” хоч якогось з наших обласних чи районних центрів. Але у Латвії не лише районні містечка, але й менші поселення мало чим зовнішньо відрізняються сьогодні від столиці чи в побуті, чи зовнішньо. У Ризі мене вражають не розклади руху на кожній зупинці міського транспорту, а те, що трамваї, тролейбуси та автобуси дотримуються того розкладу, хоча вулиці вужчі за київські та й різного транспорту на них теж достатньо. Вам не хочеться йти на вулицю, аби дізнатися, коли зупиниться проти вашого дому автобус? Зайдіть в Інтернет – там є безліч різної інформації, розклад руху всього міського транспорту з усіма проміжними зупинками також. У маршрутних таксі не можна проїхати не отримавши квитка, як і проїхати стоячи, хоча у час пік може й таке бути. Думаю, що так, але не було бажання перевіряти. В усіх кабінках таксофонів, навіть на околицях Риґи, є товстелезні телефонні довідники, на всіх вулицях досить часто розставлені урни для сміття, або висять на стінах будинків невеличкі урночки. Повно туристів з усього світу групами й поодинці прогулюються вулицями Риґи, але іншомовних вивісок на стінах чи реклямних щитах практично нема. У підземних переходах чи на тротуарах не зустріти стихійних торговців, що вже згадувати про торгівлю у Києві м’ясо-молочними продуктами, розкладеними посеред вуличного багна навіть на центральних вулицях. У центрі Риґи не просто збереглися книгарні, а вони модернізовані зі значним розширенням торгівельних площ, і там переважають видання латиською мовою, хоча є достатній вибір і російською, та останнім часом з’являється все більше на інших европейських мовах. Багато яких міжнародних глянцевих журналів на кшталт “Космополітен” чи “Пентхауз” пропонуються в пресових ятках мовою корінного населення, або ліпше сказати – мовою титульної нації, хоча вона досі складає близько 54% від населення країни, проте ніхто не піднімає питання щодо введення іншої офіційної мови. Вже давно у Латвії не існує ніяких пільгових категорій серед населення щодо оплати за користування будь-якими послугами, ніяких окремих дотацій, бо все вирішується лише через розмір заробітної платні чи пенсії. До слова, такої різниці при визначенні розмірів пенсії у 20-30 разів, як є нині в Україні, там і близько нема. Ми на протязі всіх років розбудови ринкової економіки ніяк не можемо позбутися багатьох “пережитків соціялізму”, в тому числі різних пільг для населення, яких у нас раз від разу навіть стає все більше і більше, а через те все більше й більше з них стають примарними, нездійсненними. Я досить багато займався раніше економічними питаннями, перебуваючи на різних державних посадах, але так і не зміг до кінця зрозуміти, як же мають обраховувати свої прибутки або збитки постачальники газу чи електроенергії, коли серед їхніх споживачів майже 50 категорій різних пільговиків: хто й зовсім не сплачує, бо має таке право, хто лише 50% чи 25%. А пільговики у міському транспорті? А на залізниці? А ще й ще? Вочевидь, що наші політики поки що не знають інших підходів до рідного електорату, як пообіцяти якісь додаткові пільги, якими все більше не тільки заплутують ціноутворення, але й збільшують заборгованість держави з реалізації тих пільг. Наприклад: замість введення в Україні кількох пільг “дітям війни” щодо оплати за користування житлом, за споживання електроенергії, газу, холодної та гарячої води, опалення, проїзду в різних видах транспорту тощо, треба було просто встановити певну додачу до пенсії. Хоча, коли зовсім чесно, то я не можу зрозуміти, чому тим законом розмежували між собою пенсіонерів, вік яких різниться менше доби: один народився дев’ятого, а другий – десятого травня 1945 року. Ще більш несправедливим є встановлення тих пільг, коли згадати про пенсіонерів більш поважного віку... На центральній вулиці Риґи, яка простяглася на десяток кілометрів і сьогодні знову називається вулицею Свободи, а не Леніна, не знищуються і не забудовуються маленькі скверики між будинками, а навпаки – якщо зносять старі, непридатні для користування, будиночки, то на їхньому місці найчастіше створюється новий ошатний скверик або стоянка для автомашин. І це не лише у центральних кварталах міста, що вже згадувати про історичний центр – Стару Риґу, то взагалі є святим місцем щодо табу на його спотворення, там інтенсивно працюють лише реставратори, намагаючись повернути середньовічним будинкам давній вигляд. Зовні, звичайно. Деякі будинки, зруйновані за часів війни, відновлені за старими кресленнями і фотографіями. І навпаки – кілька неоковирних споруд часів радянської влади, які псували історичний вигляд заповідної зони, були знесені. Я не хочу наводити прикладів з київського сьогодення, в забудові якого панують якісь завойовники із нахабним бажанням знищити не лише туристичну привабливість Києва, як міста давнього, але й пам’ять людську про ту давність. Згадався мені недавній епізод із теперішньої забудови Риґи, коли сучасний хмарочос зі скла і сталі постав на іншому березі Дауґави і не зовсім навпроти історичної забудови, а на віддалі, проте спричинив величезний скандал серед обурених рижан, який досі не загас – навіть є намагання провести референдум серед городян щодо його знесення. Останнім часом я постійно звертаюся до теми неґативних проявів глобалізму на етнокультурному ґрунті, зокрема на мовному, але нічого не подієш з тим фактом, що мовою міжнаціонального спілкування у всьому світі стає анґлійська. Сьогодні в Латвії важко у будь-якому офісі державної установи чи приватної структури не зустріти працівника з пристойним володінням анґлійською. Спілка письменників Латвії входить до більшости з відомих европейських і світових творчих об’єднань, асоціяцій, союзів. Латиші беруть участь майже в усіх літературних фестивалях Европи, де робочою або другою мовою є здебільш анґлійська. Хоча на кількох традиційних літературних імпрезах у Латвії, на яких я буваю майже постійно, завжди робочою мовою є латиська, інколи до деяких гостей підсідають перекладачі. Винятком було під час святкування Риґою свого 800-ліття 2001 року проведення Третього круглого столу поетів Европи, де було дві робочих мови із синхронним перекладом через навушники для бажаючих. Як же там незатишно себе почували представники з країн СНД. Доводилося сідати біля давніх знайомих і пошептом переповідати основні моменти дискусійних розмов і промов. Латвія постійно запрошує до себе з різних країн перекладачів латиської літератури і вона не губиться у світі, я брав участь з того приводу не кожного разу, а лише у п’яти семінарах і конференціях в Ризі, але не можу згадати жодного подібного заходу в Києві за часи незалежности України. Є серед моїх колеґ лише декілька ентузіястів, які лише завдяки власним зусиллям намагаються хоч трохи представити світові сучасну українську літературу. А як може бути в нас інакше, коли в Україні нема того, що є в Латвії – до громадського (недержавного!) Фонду культурного капіталу відраховуються кошти з продажу тютюнових та алкогольних виробів за встановленими Законом відсотками, як і від прибутків закладів азартних ігор, гральних автоматів тощо. При створенні такої інституції до її статутного фонду Латвійська держава одразу перерахувала два мільйона доларів США, що в порівнянні з населенням України, якби сталося в нас щось подібне, мало б скласти СОРОК мільйонів доларів або ДВІСТІ мільйонів гривень! В Латвії, як і в інших цивілізованих країнах, є розуміння, що інвестиції до культури є прибутковими для розвитку економіки... Чи багато европейськости в сучасній Україні? Дехто мені наводить приклади корупційних скандалів серед европейських високопосадовців і тішиться думкою, що ми майже однакові. Але ж у будь-якій країні навіть одна ґазетна публікація може викликати відставку посадовця найвищого ранґу, або й уряду в цілому. Згадаймо, як було швидко висловлено імпічмент литовському Президентові за те, що він лишень посприяв у прискоренні отримання литовського громадянства одному зі своїх знайомих. Або кілька років тому король Швеції мусив з телевізійних екранів виправдовуватися і просити пробачення перед своїми підданими за те, що був помічений у перевищенні швидкості, коли був сам за кермом у авті, як їхав з-за міста до столиці. Щось подібне у нас можливе? Гірко згадувати, скільки наших “недоторканих” достойників загинули через власне нехтування правилами дорожнього руху, але кожного разу це давало підставити лише звинуватити когось іншого в “підступному теракті”. Найбільшим злочином для посадовця у Европі є пійматися на брехні. І не лише для посадовця! Я вже й запитувати не хочу, чи хтось зможе навести щось з подібного у незалежній Україні, крім Помаранчевих подій. Але ж тоді просто дістали народ Великою і Загальною Брехнею! Всім, навіть членам Европейського Союзу здалося, що ми зрівнялися зі справжньою европейською демократією. Але ж, панове, що сталося потім? Чи не стали ми ще більш далекими від об’єднаної Европи взагалі та від европейськости зокрема? Проте при всіх негараздах у добробуті окремо взятої родини чи економіки всієї держави цілком, при очевидному занепаді культури і моральности, на мою думку найбільшою вадою нашого сьогодення є невміння до толерантного спілкування з тими, хто трохи інакше сприймає якесь суспільне явище чи має трохи відмінне бачення поступу країни до стабільного розвитку економіки. Такого спілкування, коли не сприймається позиція опонента, але не виливається на нього діжка лайна. А при досягненні якоїсь згоди її не порушують наступного дня, або й одразу – поки не висохли чорнила. Депутати різних рівнів, які обиралися за списками (тобто притримувались певної ідеології та програми її виконання) раптом переходять до протилежного табору, до ворожої фракції. Зрада і брехня поки що не засуджується, не є ганьбою, не призводить до забуття що “політиків”, що діячів “культури”, що “бізнесменів”... Можна вдосталь ятрити свою душу, посипати голову попелом з пожарища колишньої нашої величі, проте краще не злизувати у скорботі зі щік гіркуваті сльозинки, а злазити з “патріотичної печі” (згадаймо Cамійленкові рядки: “кожна піч на Вкраїні фортеця міцна – там на чатах лежать патріоти”) до праці. Ще жевріє надія, що збереглося тих патріотів удосталь, їм набридне лінуватися, кожному і щодня забагнеться робити у собі самому та у своєму оточенні хоч маленьке зрушення на шляху просування до освіченої европейськости, багатої та ситої, бо гріхом великим перед Творцем є наша теперішня відсталість на всіх рівнях од маленького хутірця по саму столицю. Не лише треба пишатися гонорово своєю колишньою величчю і центром Европи, а зробити так, аби почали незабаром їздити до нас з ЕС працювати, відпочивати, навіть лікуватися, як ми сьогодні їдемо туди. Бо поки що не настачити у рідному домі чесних професійних лікарів... Я згустив фарби чи перекрутив дійсність? Якщо й так, то через спокійний діялог готовий сприйняти протилежну думку, але вона має бути підкріплена фактами, реальними висновками, а не лайкою чи звинуваченнями у відсутності патріотизму... ПОТЯГ ДО ВАРШАВИ (“Криніца” №58, 2008; «Люблін»№3,2008 – все польською мовою) Мене давно хотілося поділитися думками з більш широким загалом, а не лише обговорювати їх у вузькому колі однодумців, щодо мого давнішнього зацікавлення причинами непростих до недавнього (в історичному пляні) часу стосунків між двома братніми народами. Навіть й до назви такого невеличкого есея проблеми не було, бо здавна частенько виринають під гарний настрій з пам’яти слова щемкої пісні на слова Ліни Костенко: - “Потяг із Варшави йде крізь моє серце...”. Мабуть, це єдина пісня українською мовою зі строкатого репертуару відомої співачки Едіти П’єхи, яку примхлива доля припнула до Росіє. Саме припнула юну студентку з Польщі, тому в її виконанні ця пісня звучала щиро і зворушливо. До того ж слово “потяг” українською має досить багато синонімів: пристрасть, покликання, уподобання тощо. І цей мій потяг, з усіма його значеннями, для мене йде у стрічному напрямку – до Варшави, а розпочався той рух ще за моїх студентських часів, коли я навчався у Дніпропетровському будівельному інституті на зламі п’ятидесятих і шестидесятих років минулого (гай-гай, вже минулого!) століття. Давненько той потяг відійшов від Дніпра до Вісли... У ті давні часи бібліотека Палацу студентів, де збиралася на щотижневі посиденьки літературна студія, до якої я носив свої перші поетичні спроби, передплачувала тоді досить цікаву періодику з тодішньої Польської народної республіки: “Віднокренгі”, “Пшекруй”, “Шпільки”, якісь яскраві часописи про кіно і мистецтво, навіть газету “Жиче Варшави”. Ще перші мої спроби читати польською мовою вразили мене тим, що польська виявилася не лише надзвичайно подібною до української, але й добре для мене зрозумілою. При тім, що батьківську (українську) мову я розпочав вдосконалювати лише за кілька років перед тим, коли наша родина переїхала до України з російської глибинки, а там – у сільській школі російської “дєрєвєнькі” української, само собою розуміється, не вивчали, хоча я читав нею і там досить багато, бо українські книжки вдома були. Щодо споріднености української з іншими слов’янськими мовами якось перечеплюся іншим разом, бо зараз йдеться про мій потяг до Варшави... Отже, спочатку яскраві обкладинки польських часописів, потім вже свідомий потяг до більш широкого читання, а він постійно посилювався несподіваним поданням у тих виданнях всілякої інформації з життя братньої соціялістичної країни. Дивувала і приваблювало мене – тодішнього комсомольсько-піонерського вихованця, що багато яких життєвих проблем як соціяльних, так і побутових розглядалися в тих часописах значно розкутіше, ніж у радянській пресі, було в них багато менше примітивної пропаганди і зовсім не було ворожости до Церкви. Від польських часописів потягло до польської літератури, вперто читав лише в оригіналі, а читав багато і всілякого – від поезії Юліана Пшибося до крутих кримінальних романів із серій “Клюб срібнего ключа”, “Лабіринт” й тому подібних. Під час кожних відвідин Києва обов’язково заходив до тої книгарні на Хрещатику, якої на жаль вже нема. Там був багато більший вибір книжок, ніж у Дніпропетровську, надходили різними мовами з усіх країн тодішнього соціялістичного табору. Нині мушу з гіркотою і обуренням згадати, як нещодавно та книгарня була брутально закрита, не звертаючи уваги на осуд киянами. Нехай вона чомусь і стала багато скромнішою, ніж у давні часи, але ж продовжувала існувати! Саме в ній я колись придбав “Дзікє полє в огню” – історічні розвідки Вуйцика, “Родовод генюша, альбо носе українські” - Івашкевича, як і багато інших книжок, в тому числі фундаментальну в декількох томах “Історію Польщі”. Зрозуміло, що вона була відредаґована відповідно до комуністичних постулатів щодо клясового підходу в оцінці історичних подій, але не настільки, як то робилося в радянських виданнях в Україні. А головне, що там було багато нового для мене фактажу, і подавалися історичні факти з меншою заанґажованістю, ніж безапеляційні розповіді в російських підручниках з історії про те, з якою “радістю приєднувалися” до Російської імперії слов’янські (й не тільки) народи... Само собою почав замислюватися над обставинами, чому на західних теренах України в умовах “знущання поляків над українцями” все-таки збереглася рідна мова, своя Церква, свої національні звичаї і просвітницькі організації, а в “братніх обіймах старшого брата” все це майже було знищено, бо будь-яка спроба до самозбереження підкореного етносу вважалося ворожими проявами “буржуазного націоналізму”. Замислюватися і поступово розуміти, чому на території України жорстоко придушувалися і знищувалися будь-які спроби до збереження національної самосвідомости не лише українців, але й інших народів, яких брутально вивозили зі своїх національних утворень геть усіх до Сибіру чи Казахстану. Не лише всіх поляків з району Мархлевського, про що правдиво написав у своїй книзі мій щирий приятель Анатоль Дячинські, який народився в Казахстані в родині спецпоселенців, а нині живе у Польщі. Я вже розпочав її перекладати на українську, сподіваючись, що вона незабаром вийде в Україні, бо в наш час нарешті можна правдиво розповідати про злочини комуністичного режиму щодо тих народів, яких ті варвари сприймали за своїх непримиренних ворогів, бо ж вони не так стрімко хотіла стати компонентом “нової історичної спільноти”... Після закінчення Дніпропетровського інституту я працював не так і довго в Україні, бо довелося з неї податися далеченько і майже за власним бажанням туди, де було для мене більш безпечно цікавитися історичними стосунками народів без пануючих у тодішньому Союзі доґматів – до Латвії. Хоча в Балтійських республіках теж було багато заборонених тем, насамперед – не можна згадувати про Пакт Молотова-Рібентропа, за яким два аґресори знищили незалежність Польщі, наступаючи на неї з двох боків, а трохи згодом більшовики окупували і всі три Балтійські держави. Заборон було багато, але все-таки в окупованій Латвії я міг почуватися комфортніше, бо вважався там більш надійнішим для тодішнього режиму ніж будь-який представник корінного народу. До того ж, я міг гонорово розповідати, що моя матуся є дочкою латиського червоного стрільця, яких було майже повністю винищено сталінськими сатрапами у тридцяті роки. Стрільців реабілітували за Хрущова, про них у той час почали складати леґенди, але багато у чому далекі від справжніх подій. Пізніше, коли почалася так звана перебудова з гласністю, і нарешті закінчувалася моя вимушена двадцятирічна “еміґрація” до Латвії, я несподівано вичитав у вільній латиській пресі спресоване, як математична формула, визначення: “ Інтернаціоналіст – людина будь-якої національности, що користується російською мовою. Націоналіст – людина будь-якої національности, що вживає при спілкуванні іншу мову крім російської.” Мені стали й назовсім зрозумілими напрямки тиску на всі інші народи з боку московських імперців. Перед тим я досить часто замислювався на деякими статтями Ульянова-Леніна з приводу ганебної великодержавної політики до “інородців” за царя, і дивувався, де ж подівся революційний запал демократа Леніна, коли ті самі народи почали виборювати свою незалежність від тої самої Імперії, яка з перемогою більшовиків змінила лише колір прапору! Але я трохи відхилився від теми... Не маючи доступу до незаанґажованих матеріялів (йдеться про ті недавні часи), я все-таки по крихтах збирав правду, нехай і було там вдосталь сумних і навіть трагічних подій, але ж правду. Мені ставала зрозумілою нерішучість Хмельницького до остаточного розриву з Річчю Посполитою навіть після переможних баталій, і не лише з тої причини, що він був нагороджений Владиславом четвертим золотою шаблюкою і саме за участь у поході на Москву. Українці почувалися европейцями за культурою та освітою, про що писали тоді різні західні автори (Боплян, Шавальє та інші), бо все-таки існували за Польщі українські університети, а в Московії ще не було навіть початкових шкіл. Пізно, занадто пізно, вже за гетьмана Виговського, зрозуміли обидві сторони щодо неохідности природнього входження України до “Речі Посполитої” як третьої складової – “Великого Руського князівства”. Але знекровлені (у братовбивчому протистоянні) союзники не змогли реалізувати своїх шляхетних намірів. Спочатку Україну було розідрано на шматки, а без неї вже було простіше тричі покраяти і Польщу. Багато написано про ті давні події українцями і поляками різного, іноді з правдою до навпаки, але ж, попри все, у Тараса Шевченка знайдемо не тільки розпач від жахів Коліївщини, але й постійні закиди, інколи злі та брутальні, до Хмельницького з його московською угодою. І до інших гетьманів Тарас теж висловлював справедливі претензії за участь у падінні Польщі, бо ж вона “падаючи та й вас розчавила...”. Я читав тодішні примітки до “Кобзаря” уважно, але не йняв їм віри, що Шевченко начебто помилявся у своїх оцінках наслідків діяльности Хмельницького. Ще з перших відвідин Польщі, а це сталося вже після розпаду Радянського Союзу, бо ж раніше я був “невиїздним”, мені поталанило на знайомство з мудрими людьми – двома польськими професорами, які розпочинали збирати однодумців до досить важкої роботи з необхідности порозуміння між нашими народами. Справді мудрими, бо вони не боялися зачіпати найтрагічніших сторінок наших взаємин, де з обох сторін було вдосталь образ і навіть крови. Вони торкалися начебто невигойних ран, давніх і недавніх, але ж зі шляхетною метою, аби ніколи не повторювати провідникам наших народів сьогодні й в будучині подібних помилок, аби були разом наші народи, бо така вже випала історична доля – жити поруч. А хіба можна відчувати комфортність без дружніх стосунків з сусідою?... Зо останні кілька років я проїхав всю Польщу від східних кордонів до кордонів з чехами та німцями. Нині ті кордони стали надзвичайно прозорими без ніякої загрози нікому з сусідів щодо можливости розпочати найменшого прикордонного конфлікту. З ким би не довелося мені спілкуватися у тих польських подорожах, але кожного разу наголошувалося на тому, що б і з Україною швидше б постали такі ж самі прозорі кордони. І до мене вже рідше вертаються думки щодо повторення інших моїх відвідин більш віддалених країн, включно із заокеанськими, де довелося колись побувати, багато рідше думаю про них – я просто частіше став відвідувати Польщу, бо маю тепер там удосталь не просто однодумців, а друзів, з якими не існує ані мовного бар’єру, ані підступности чи ворожости, ані якогось непорозуміння. Ми спілкуємося кожен своєю мовою без ніяких перекладачів, добре розуміючи один одного.. Моя трохи розхристана розповідь увесь час збивається з основної теми до політичного сьогодення, віддаляючись і від моїх літературних зустрічей, і від мистецьких уподобань, від розповіді про взаємні переклади віршів. Може через те, що розвиток культурних стосунків набуде більшої сталости, коли здійсняться наші епізодичні мрії про майбутнє повноправне приєднання України до Европейської спільноти, а в цьому напрямку саме Польща є найбільшею нашою помічницею. Я збиваюся з основної теми до того, що найбільше болить сьогодні мені й не лише мені, хоча я хотів спочатку розповісти лишень про витоки моїх давніх проявів потягу до Польщі, до її культури і до нашої спільної історії. А все справді починалося з банальної цікавости допитливого студента до читання іншої (не нашої!) преси, бо відчув, що там менше заборонених тем, що зможу знайти відповіді на деякі сумніви щодо непохитности комуністичного режиму в Радянському Союзі, до єднання з яким начебто “спрагло тягнуться всі народи світу”. Дещо знаходив, навіть багато більше ніж у часописах зі Східної Німеччини чи з інших країн тодішнього “соцтабору”. А поступово заглибився до наших спільних першоджерел зі спробами розібратися в історії протистояння, його причинах і наслідках, а вже згодом розпочався пошук і знаходження спільних цінностей, нагальних спільних завдань до дружньої співпраці. Не задля поглинання одного одним, а задля взаємозбагачення культурного і духовного. Ніяке світле майбутнє не може бути побудоване без вивчення помилок у вчорашньому. Я намагаюся не лише вчитися разом з моїми польськими друзями, але й щось робити в тому напрямку, навіть не щось, а зовсім конкретні справи, нехай вони не такі вже й глобальні, але вони теж прискорюють наближення того дня, коли не буде між нашими країнами ані митників, ані прикордонників, ані байдужого (слава Творцеві, що вороже вже стрімко зникає на очах!) ставлення до спільних проблем... ПРОЯВИ ГЛОБАЛІЗМУ НА МОВНОМУ ҐРУНТІ («Слово Просвіти №28,2007) Не так вже й багато спливло води річищем Дніпра та інших відомих у всьому світі рік і річок, а водночас і найменшими безіменними ручаями, спливло, сточилося врешті-решт до світового океану із того недавнього часу, коли у всьому світі постала порівняно нова для нього проблема. Ще менше проминуло часу відтоді, коли виявилися її болючі сторони для окремих країн і окремих етносів. Відтоді, коли навздогін цьому явищу постало розуміння необхідности боротьби з неґативними проявами наслідків того стрімкого поступу людської цивілізації, які у своїй сукупности звуться сьогодні всіма просто глобалізмом. Сьогодні це розуміє кожен із тих, які так чи інакше дотичні до цього глобального явища сучасности, а дотичними безперечно є всі жителі планети, на якому б її краєчку чи куточку не проживали. Щоправда, вони різно розуміють і через те різно оцінюють всілякі глобальні наступальні зловорожі дії чи, здавалось би, надзвичайно доброзичливі його впливи на подальший розвиток людства. Всяко різно: від чемного схиляння перед неминучістю коритися на милість переможця, через силу нівелюючи власну індивідуальність, мову, предковічні звичаї й звички, аж до радикального спротиву, не визнаючи жодного найменшого позитиву в інтеґраційних міждержавних і міжетнічних процесах. Майже щодня можна бачити з телевізійних екранів, як у різних країнах і на різних континентах занепокоєні, а швидше – вкрай розлючені, а часто-густо доведені аж до повного відчаю, антиглобалісти збирають багатотисячні протестні акції, які знерідка перетворюються просто на брутальні бійки з поліціянтами зі спалюванням безневинного приватного автотранспорту та биттям лискучих вітрин супермаркетів транснаціональних компаній. На деякі акції протестантів, коли йдеться про реґулярні зустрічі керівників провідних світових держав, аби обговорити спільні економічні негаразди чи навіть деякі спільні досягнення, збирається багато тисяч активістів боротьби з глобалізмом із багатьох країн – від найбагатших до найбідніших. Вони найчастіше належать до різних політичних партій чи релігійних конфесій, або вони існують самі по собі й зовсім поза будь-якими партіями чи конфесіями. Збираються на протестні акції різні люди і за мовою, і за коліром шкіри, і за освітою, але майже завжди знаходять порозуміння в спільних діях, спілкуючись між собою практично однією мовою. А це теж, без ніякого сумніву, є одним із проявів звичайного глобалізму, на боротьбу з яким і шикуються їхні колони, а подеколи – майже не керовані натовпи ошалілих завзятців. Вже настільки яскраво й драматично подають подібні маніфестації з бійками і телевізійні репортери з екранів, і солідні оглядачі на сторінках паперових носіїв інформації, бо це сьогодні цікавить майже всіх, оскільки виступи антиглобалістів постають знедавна як першочергові світові новини. Таке собі драматичне глобальне світове явище з гарячих фронтів боротьби з глобалізмом... На сьогодні глобалізм у всіх своїх іпостасях і проявах видається й насправді явищем непересічним, а тому одночасно з емоційними інформаційними повідомленнями по свіжих слідах бійок, неначе і справді з локальних фронтів нової всеохопної світової війни (предтечі третьої справжньої?), додатково написано з цього приводу досить багато науковцями з різних країн більш серйозного матеріалу. Це і величезні купи різноманітних брошур, і товстелезні монографії, навіть уже захищено за тими монографіями чимало наукових ступенів різного рівня по всьому світу. Задля прикладу щодо зацікавлености науковцями проблемами глобалізму можу навести досить серйозну ґрунтовну працю вітчизняного академічного Інституту світової економіки “Глобальні трансформації і стратегії розвитку”, яку готував поважний авторський колектив під керівництвом відомого вченого і громадського діяча, колишнього дипломата, а нині народного депутата, Олега Білоруса. В цій солідній науковій роботі, де між іншими розділами є навіть окремий розділ з проблем глобальних соціяльних (виділено мною – Ю.З.) трансформацій. Але ж я її навів для того, аби зауважити, що і в згаданому розділі, як і в цілому в цій роботі, ніяк не зачіпаються проблеми нівечення духовних цінностей різних народів через нагле топтання їх глобальними навалами. Ці, щойно вжиті мною, гучні газетярські штампи не мають нічого спільного з моїм ставленням до радикального антиглобалізму, до якого я не хотів би належати, може, поки що, бо, якщо бути чесним, інколи в мене виникає почуття, що незабаром не стане сили розглядати ті процеси з якоїсь безпечної відстані. Я і раніше досить часто торкався у своїх виступах на шпальтах різних часописів до багато чого із тих болючих проблем саме неґативних соціальних трансформацій під тиском аґресивного глобалізму, які багатьом із занепокоєних людей не дають спокою. Мені теж болить багато що і постійно, але ж ізнову, як і завжди, заважають набалакатися вдосталь і емоційно процедурні обмеження в часі для виступу з трибуни чи в розмірах сторінок для друку в якомусь часопису. Через те завжди виникають обмеження в проблематиці, в напрямках освітлення проявів явища, яке постало черговою загрозою вже для існування яскравої досі палітри багатонаціональної світової культури. Інколи стають мені на заваді навіть не розмір наданої часописом площі, чи регламент хвилин для виступу на якійсь конференції занепокоєних однодумців, просто інколи створюються обмеження з доступу до достовірної інформації, оскільки її подання найчастіше надто суб’єктивне в залежності від того, хто подає – захисник чи нападаючий, оскільки ця проблема мало кому з причетних впряму чи із злегка дотичних може дозволити бути нейтральним оглядачем чи тлумачем. Вочевидь, що скрізь по світі вже постало забагато досить міцніших міждержавних чинників, які потужно і постійно працюють здебільше на активізацію глобалізаційних процесів, які можуть ефективно (як мені хотілося сказати - поки що) протистояти самодіяльним, нехай із кожним роком все численнішим, акціям протидії. А що вже згадувати про нахабні дії численних міждержавних приватних корпорацій, які своїм глобальним павутинням заплітають все щільніше нашу планету... Наразі я хочу висловити лише кілька думок з приводу проявів глобалізму лише на мовному ґрунті, лише з невеличкої частки тих проблем, які постали і загострилися, на мій погляд, попри наявности і деяких позитивних складових в інтеграційних процесах між державами і народами. Хоча, варто підкреслити, що гостре болюче переплетіння мовних проблем серед інших між окремими етносами не є чимось новим, бо різні трагічні події не переводилися на протязі всього людського існування з часів становлення окремих мов (етносів). Окремі мови, а тому і окремі народи, як носії своїх мов, зникали в давні часи і продовжують зникати з історичної арени до сьогодні з різних причин. Але ж нині, на новому етапі розвитку людства, подібні процеси мають бути ганьбою для суспільства, яке гонорово називає себе цивілізованим, яке виголосило досить багато різних декларацій і створило стільки ж міжнародних організацій, начебто, на захист не лише окремих народів, але і кожної окремої пересічної людини. Навіть великою ганьбою, бо процеси не стільки вимирання, як винищення окремих мов і народів нині загострилися ще більше, ніж у попередні століття, проте цього майже не хочуть помічати сьогодні багаті та успішні, але позбавлені духовности і моральности, нації. А деякі з них, які до того ж надто аґресивні, навіть силоміць прискорюють руйнівні процеси, свідомо збіднюючи яскравість палітри загальносвітової культури. Згадаймо, як за 70 років панування жорстокого тоталітарного комуністичного режиму на одній шостій земного суходолу зникло більше ніж 70 окремих мов, а за деякими серйозними джерелами навіть більше ста. Частина тих народів пощезала і зовсім без ніякої згодом згадки про них, коли деяка частина їхніх носіїв якось мовчки і майже без активного спротиву розчинялася в “новій історичній спільноті”. Так було названо відомий в СССР імперський амбітний проект зі збільшення своєї території та чисельности на ній отої начебто “нової спільноти”, яка мала поступово призвичаїтись, що вона (якась нова спільнота) є лише новим етапом нескінченної імперської агресії задля збереження і возвеличення самоназви і мови панівної нації. І вже нікому нема бажання згадувати з яких колишніх етносів вона колись складалася і все ще продовжує зростати. Яких тільки привабливих визначень не вигадували постійно імперські ідеологи (вони ж бо справді мріяли постійно навіть про світове панування під своїми червоними прапорами) для процесів нищення інших мов і поглинання інших етносів: “дружба народів”, “інтернаціоналізм”, “месіанський тягар старшого брата”, “безкорислива допомога” тощо... І все це робилося нахабно і жорстко на тлі доста відомих прикладів з історичної давнини чи недавньої сучасности. Але без урахування наслідків, бо ще не встояла в історії людства жодна з попередніх імперій, які стрімголов йшли в наступ на інші народи. Творилося те в ім’я “святої” для будь-якої імперії справи, проголошуваної вголос чи інколи подумки, справи здійснення світового панування спільно з іншими (до часу) союзниками. Для того і обиралися різними імперіями в різні історичні часи начебто гасла зовсім несхожі, інколи вони були навіть привабливими зовні і для приневолених народів, але у своїй основі вони всі були і є – антилюдські. Були і є спрямованими на глобальне нищення багатоликої людської цивілізації. Нині ті процеси вже очолюють міждержавні й міжнаціональні корпорації... Але повернімося до мовних проблем, згадуючи побіжно деякі історичні події. Не можна не згадати, що не лише імперські, але й деякі наші рідненькі вчені, які вправно толочать свою історію і свій родовід, аби сподобатися прихильникам колишньої імперської влади, мені можуть не просто заперечити, а навіть поблажливо пояснити, наскільки я помиляюся у своїх думках вголос. Нагадають, що в колишньому СССР процес влиття різних етносів до панівної імперської нації зі втратою своєї історичної пам’яти, мови, національних традицій точився майже цілком природно і добровільно, бо розпочався під новими гаслами, як природне продовження давніх історичних реалій. Пояснюючи, можуть мимохіть нагадати, що подібні процеси відбувалися і відбуваються скрізь, не лише при комуністичному правлінні. Досить навести який-небудь з відомих хрестоматійних прикладів з рідної історії про зниклих невідомо де і як обрів, або про трагічну долю інших літописних чи біблійних народів, які пощезли в проминулих тисячоліттях, а до того довгенько пожили поруч із нашими пращурами чи на теренах і зовсім дальших. І насправді так, хоча в Російській імперії за панування комуністичної ідеології народи щезали, з різних програмних причин, найчастіше виходячи зі скандально перекрученого колись більшовиками розуміння вчення К. Маркса – десь справді брала верх щира думка про доцільність формування нової спільноти. Проте найчастіше імперська пиха оголошувала цілу низку народів і недорозвинутими, і шкідливими, і невдахами, а десь і народами-зрадниками. І не проминуло на тих теренах ганебне явище й до нині, бо продовжують щезати і в “демократичній оновленій федерації братніх народів” окремі етноси. І не тільки там точиться боротьба за виживання поневолених народів, за збереження себе серед інших, за своє право жити і розвиватися самостійно і самобутньо. Інколи та боротьба триває багато десятків років зі зброєю в руках, а проти тих борців об’єднуються імперці з різних частин світу і ставлять на патріотичні виступи ганебне тавро терористів. Колись, перебуваючи в іспанській Басконії, я під враженням зустрічей з гордими басками написав вірша, де був такий рядок: стріляє відчай, не надія – хоч Більбо вже не схвалює терор. Вже порівняно давно, як на життя окремого представника людства, науковці почали створювати різноманітні червоні книги, аби запобігти зниканню з довколишнього середовища рідкісних на сьогодні тварин, птахів, рослин, навіть поодиноких комах. Оголошуються недоторканими у заповідниках різні природні явища, химерної форми скелі й тому подібні відмінности від призвичаєної одноманітности міських пейзажів, цих закіптюжених нетрищ з каміння, де не співають птахи і не пахтять квіти. До чого прагнуть небайдужі люди, створюючи червоні книги? Аби зберегти Землю яскравою і багатоликою. І не лише, бо зникнення якось виду чи підвиду зменшує здатність виживати тим, хто ще залишається. Чому ж тоді не створюються червоні книги зникаючих мов і народів? Невже факт не простого відновлення з наданням другого життя давній мові народом, який два тисячоліття не мав не тільки власної держави, але й спільної території для проживання, має залишитися поодиноким винятком, власне – дивом, яке сталося у світі лишень для того, аби підкреслити невмолимість жорстоких і непорушних законів світобудови? Бо є серед науковців здавна така думка, яку здебільше сприймають за жарт, що жоден закон не зможе працювати, якщо в ньому не будуть присутні винятки... Найбільші розумники, захищаючи поступ глобалізму, без тверезого поділу на позитивне і неґативне в ньому, сьогодні й справді посилаються на другий закон термодинаміки, фундаментальний закон Природи, відомий ще під іншими назвами: теплової смерті, ентропії тощо. За ним все колись має зрівнятися в одній своїй ніякій (не хочу говорити – нульовій) температурі, всі райдужні кольори поглине суцільний сірий, або ж і чорний. А перед тим відімруть і всі мови – запанує одна, всі народи стануть одним, всі розумітимуть одне одного настільки, що можна буде зібратися знову великим гуртом і знову спробувати побудувати вежу аж до самого неба на виклик самому Творцеві. Написав, що зберуться всі народи, а треба було точніше – лише залишки деяких народів... Гай, гай... Здається, що я знову, виголошуючи в запалі різні гасла проти глобалістичних неґативів, відхилився, а не наблизився до заданої самим собі теми. Сьогодні мова не про те, про що масово пишуть у своїх страшилках дотепні майстри різних фентезі, де чорні антилюдські сили чи невідома нам досі третя сила (крім відомих – світлої та чорної) хоче якомога швидше згубити деґрадуюче людство. Я здобув колись технічну освіту, працював в галузі найбільш інтернаціональній – в енергетиці, хоча потяг до мовних проблем відчував з дитинства, бо вдома завше звучали різні мови, а коли виходив з дому, то чув і зовсім інші – так вже склалося моє життя. Я і сьогодні читаю, і не тільки розважальні часописи, різними мовами, та деколи довго добираю змісту рідною, вчитуючись до “дискусійних дискурсів заанґажованих модераторів онлайнівських імпрез на маргінесі...” . Я перепрошую за штучність мого неоковирного жарту, але в мене була заготована більш пристойна фраза, поцуплена без жодної правки з одної науково-популярної роботи, опублікованої у досить відомому часописі для самих звичайних громадян. Проте не насмілився порушити святе авторське право без дозволу свого товариша, який міг би і не зрозуміти мого щирого пориву в боротьбі з проявами глобалізму на мовному ґрунті. Справа навіть не в тім, що для полегшення міжнаціонального спілкування обрали різні держані утворення (не самі народи, етноси, нації) одну конкретну мову з багатьох інших, справа в тому, що почалася пошесть засмічувати украй всі інші мови і не поодинокими словами чи словосполученнями, а навіть цілими фразами. І це вже насправді добирає характеру загрозливої пандемії. Аби переконатися в тім, досить пройтися київськими вулицями, чи навіть вулицями невеличких селищ у віддалених районах нашої країни, поглядаючи на назви крамниць чи вивіски приватних закладів, або просто погортати лискучі рекламні видання, аби спробувати там пошукати і зовсім зрідка зустрітти серед назв різних фірм і фірмочок справді щось притаманне саме нашому народу. І знайдеться там лише дещо, лише жалюгідні натяки, лише з численними граматичними помилками... Будь-яка розвинена мова, яка дожила з прадавніх часів до сьогодні з усіма її не лише правилами, а разом із винятками з них або й складнощами у написанні окремих слів, кристалізувалася століттями, набуваючи власної досконалости, цілісности. Вона стала, якщо скористатися сучасною термінологією, мовою програмування для постановки і вирішення найважливіших задач буття і подальшого розвитку свого носія. Коли до мови програмування помилково чи злодійські, або (випадково) й з добрими намірами вкорінюються не притаманні їй слова, звороти, елементи синтаксису з інших програм, то пошкоджена програма найчастіше видає невірні рішення, якщо й зовсім не відмовляється працювати. Можливо, це справді одна з низки причин, якими можна було б пояснити багато що з наших негараздів, непорозумінь і протистоянь, коли більшість наших можновладців з усіх гілок влади не володіють як треба жодною з мов, якими намагаються користуватися. Через те не можуть не тільки вирішити, але й сформулювати правильно задачу щодо своїх намірів... Але не лише заради цього треба боротися з будь-яким засміченням чи пошкодженням своєї мови, яку колись сформували наші пращури. Мова є надто багатоликим фактором, водночас і найголовнішим, існування будь-якого окремого народу. Фонетика мови впливає на розвиток тих чи інших м’язів обличчя, синтаксис на спосіб мислення – багато на що впливає структура мови, бо насамперед, і ніяк інакше бути не може, що саме завдяки мові вирізняється один народ від інших в їхньому розмаїтті. Коли у світі триває з постійним посиленням і прискоренням тотальне нівелювання, причісування все і всіх під один гребінець, тотальна уніфікація окремих культурних відмінностей, не в тому числі, а насамперед, мовних, тоді позбавляються народи права на власний пошук свого напрямку, свого місця в розвитку вселюдської цивілізації, а разом і щезають будь-які елементи змагальности між окремими етносами, культурами. А її відсутність завжди була і є нині головним чинником спочатку застою, а згодом і повної деґрадації. Не можна поділити при цьому і розташувати за важливістю наслідків для окремо взятого народу і для всієї світової спільноти водночас, що деґрадує насамперед під час духовної глобалізації – культура чи економіка, якщо знищується людська духовна сутність... На багатьох міжнародних зустрічах, де мені доводиться постійно брати участь, мене дивувало й дивує постійно, що на них й досі частенько встановлюють для учасників тих сходин декілька робочих мов. Не рятує власне пояснення, що це робиться лишень заради ввічливости до гостей, які представляють начебто рівноправні народи. Не рятує, бо іншими мовами, крім англійської, користуються на тих засіданнях лише окремі учасники з присутніх, хто її не знає, але гонорово маскує це щирим патріотизмом і гордістю за рідну мову, за власну державу. Із цим явищем, що нині стрімко прогресує, я стрічався у різних країнах, менших чи більших, де представники і багато чисельніших народів все частіше друкують свої твори білінгвом задля ознайомлення інших народів зі своєю творчістю. Друга мова, звісно, відома. Є такі спроби і в Україні. Це можна було б щиро вітати, якби не якість перекладів на англійську, бо до них докладають рук найчастіше вітчизняні (тобто тих країн, про які йдеться) знавці мов, які в силу зрозумілих причин не можуть володіти досконало всіма нюансами чужої мови. З тої причини ті переклади далеко не гідно презентують власну літературу серед інших народів. До того ж, сьогодні є забагато у світі варіантів англійської літературної та ділової мови, як, до слова, і української. Відірваність від першоджерела давніх еміґрантів на далеких континентах, або колишнє нав’язування силоміць імперської мови у колоніях, території яких досить часто утворювалися без урахування етнічних відмінностей завойованих народів і ареалу їхнього розселення, з часом і призвела до усталення різноманітних варіантів одної мови. Не лишень англійської. Те саме відбувається з іншими мовами у колишніх колоніях інших імперій, час яких начебто проминув. Це можна б було пояснити навіть підсвідомим проявом вже й антиглобалізму. Проте користування покаліченою мовою, я вже висловлював подібне припущення, може призводити до непорозумінь, до хибних результатів при вирішенні найпростіших проблем, вірогідно, що це теж може бути однією з причин, чому так довго на теренах молодих держав, які постали з колишніх колоній, й досі ніяк не закінчуються громадянські війни, заколоти і повстання, міжетнічні конфлікти. Не є винятком в тому і теперішня ситуація в більшості колишніх чи досі збережених колоній Російської імперії, насамперед у тих, де мови корінних народів зазнали найбільшого упослідження . Деякі народи, і не завжди малочисельні, навіть деякі країни, розуміючи всі неґативні наслідки чужомовного впливу, намагаються по-різному протистояти наступам глобалізму в мовному напрямку, коли вводять на своїх територіях жорсткі закони щодо захисту національної мови своєї держави. Найяскравіший приклад – Франція з усіма її давніми традиціями демократії, а за нею тягнеться її молодша сестра – Квебек, франкомовна провінція Канади. В Латвії знайшли власне слово для означення навіть комп’ютера, в Чехії з давніших часів створювалися власні відповідники термінам, які вважаються скрізь міжнародними. Я міг би наводити і наводити подібні приклади, навіть вагоміші, але це не робить погоди в цілому. Бо глобалізм наступає на всіх фронтах, а на мовному – в першу чергу: через офіційні зустрічі державних чи громадських діячів, через аґресивне засилля елементів масової культури, через міжнародні видання розважальних часописів, через супутникове телебачення із сотнями програм тощо. Якщо сьогодні латиші з естонцями, навіть із литовцями намагаються між собою спілкуватися лише англійською, я не знаю, чи є в тім велика різниця від того, що в недавні часи для спілкування їм доводилося користуватися лише російською... Глобалізм наступає по всіх фронтах. Що з того, що в багатьох регіонах нашої планети, навіть в об’єднаній Европі, ще стиха жевріють і сьогодні – на початку третього тисячоліття новішої ери серед попелищ унікальні мови давніх народів (валлійців, басків, фарерців, фрізів, лівів...) – їх багато, але то вже подзвін, як не прикро, як не гірко таке говорити. Вже навіть усталився серед науковців і журналістів сумний (вірніше – трагічний) термін “ірландізація” для означення ситуації в незалежних державах, де намагаються зберегти якісь залишки з давніх звичаїв предків, але скрізь, навіть на побутовому рівні, здебільше спілкуються між собою вільні громадяни незалежної вільної держави мовою колишніх завойовників. Чи потрібна якась єдина мова для міжнаціонального спілкування? Гадаю, що тут не може бути вагомих причин для заперечення переваг, але маю декілька своїх “але”. І вибачте мені, бо це лише моя цілком суб’єктивна думка, і я розумію всю примарність її втілення, що такою мовою для рівноправного спілкування між народами могла б бути або вдосконалена есперанто, або відроджена і модернізована одна з давніх мов, які вже давно не мають конкретних носіїв: латина чи санскрит. В багатьох народів могло б пощезнути нав’язане імперцями відчуття своєї меншовартости, міг би пощезнути сором за своє довге пригноблення іншими, більш агресивними народами. Але маю ще й інше, жорстокіше “але” до проблем запровадження насправді єдиної мови міжнаціонального спілкування – тоді вже не буде порятунку жодному народові, бо єдина мова знівелює, витіснить, переможе всі інші окремі, самобутні, давні і прадавні мови зі знищенням окремих етносів, ні, не завжди фізично, знищить духовно. В економіці вже зрозуміли, яке зло йде від глобальної монополізації – нині майже в кожній державі працюють антимонопольні служби: комітети, бюро, агенції тощо; приймаються по всьому світі жорсткі антитрестівські закони; діє навіть міждержавний антимонопольний контроль за транснаціональними корпораціями, контроль за демпінгом продукції окремих держав. В міждержавних об’єднаннях і організаціях присутні здебільше колегіальні методи керівництва і (або) встановлено право на ветування рішень окремими учасниками. Згадаймо не лише наведені мною приклади створення різних міжнародних червоних книг, але й Кіотський протокол чи інші міжнародні конвенції щодо захисту довкілля на всій планеті. І на тлі всього цього, що можна вважати якимось стримуючим фактором глобалізму, в інших сферах людської діяльности, продовжується тотальний наступ на мовному ґрунті. Йде він через транснаціональні засоби масової інформації, через адаптовану “єдину” мову примітивних за текстами і мелодіями так званих пісень, які виконуються на спортивних аренах для десятків тисяч зомбованої молоді. Незабаром для будь-якої розмови буде достатньо вживати лише кілька десятка слів, як нині для створення сучасного пісенного шедевру “композитору” достатньо двох-трьох акордів. Зомбування і примітивізація окремої особистости починається і закінчується через мову, бо і гіпноз чи якесь інакше навіювання людині, аби вона стала слухняним знаряддям, все одно користується словами-образами, але в дуже обмеженій кількості. Хтось несвідомо чи свідомо прагне підкорити людство, цей хтось може бути ким завгодно, його (їх) може бути теж скільки завгодно. Напрямок відомий, бо інше не стає на думці – йдеться про ефективні акції примітизувати людство через єдину примітивну мову задля використання його у своїх подальших цілях. Містика, невідома мара, зарозумілість чи зрозумілий людській біль, чи щось інше?.. Невже ентропія таки переможе, бо ж нема як їй протистояти? Переможе, якщо не боротися з її проявами скрізь, на всіх напрямках її навального поступу. Таки боротися, аби не зрівнялося колись до єдиної однакової температури все довкілля, де лише проміжною ланкою може бути ситуація наприкінці життя на Землі, яку так майстерно змалював Ґерберт Велс у своєму відомому творі “Машина часу”. Змалював, як пересторогу народам планети Земля щодо можливого трагічного кінця їхнього поступу в невідоме майбуття, застеріг задовго до виникнення реальних загроз всьому людству від глобалізації багатьох цивілізаційних процесів. Ця проблема надто важлива, тому їй мають приділити більше уваги не лише окремі диваки чи романтики, не лише академічні мовознавці чи практики, але й політики найвищого рівня, в першу чергу – панівних націй. Бо багатьом народам стає поступово все більш зрозумілим сенс власного існування між іншими, собі подібними, більш чи менш чисельними. Якось на поетичній тусовці в Латвії один швед у розмові зі мною страшенно мене збентежив, коли з поблажливою посмішкою відповів на мої неоковирні залицяння з приводу однакових кольорів наших прапорів та нашого спільного захоплення великим королем шведів Карлом ХІІ. Виявилося, що шведи й досі вдячні Карлові ХІІ не за його примарну велич, а за поразку під Полтавою, завдяки якій Швеція втратила надзвичайно реальний шанс стати великою імперією. Я не став тоді продовжувати цю тему, бо мені стало боляче – Швеція справді не стала, але дозволила перетворитися на імперію іншій державі. Невже для нашого краю було наврочено бути під кимось всупереч всьому? Невже багатьом іншим народам так само кимось було пороблено на зле? Або це і насправді самозакохане людство просто йде до своєї згуби із заплющеними очима лише тому, що так вимагають невмолимі закони світобудови? Ні, не для того Творець сотворив прекрасну веселкову Землю і заселяв її різними народами, даруючи кожному з них свою мову. Прикро, бо люди поки що не до кінця усвідомили, навіщо їх крім розуму Творець наділив і душею. Женуть різні народи батогом чи обіцянками колись пригостити цукерками до глобального об’єднання, до якоїсь незрозумілої єдиної наддержави, хоча на сьогодні поки що є кільки ворогуючих центрів, кожен з яких мріє ощасливити підкорені народи своєю єдиною мовою, своїм “зверхнішим” розумом... Людство йде, але ж має колись зупинитися, замислитися, аби знайти інші, більш розумні варіянти для власного поступу, бо все більше народів постає на боротьбу за своє збереження серед інших. І це стає водночас боротьбою і за долю інших, лише різноликі трубадури імперців поки що називають визвольні рухи народів тероризмом, бо володарі невзмозі поступитися гординею і піти на рівноправні перемови з повстанцями задля цивілізованого порозуміння. Через те боротьба стає все більш кривавою і більш глобальною, зачіпаючи вже територію метрополій. І боляче чути повідомлення про загибель людей у тій боротьбі... Про загибель окремих мов, тобто – про загибель окремих народів. ДЕБІЛІЗАЦІЯ НА ҐРУНТІ ГЛОБАЛІЗМУ. (Хто або Що за цим стоїть?) («Бористен»№12,2006 та №1,2007; «Слово Просвіти»№28,2007) ...ми, мабуть, ніщо, ми – сіль скам’яніла на висхлому дні океанів первісних які вже іздавна пощезли на старенькій Землі, що наосліп летить у незвіданий морок із нашою сіллю на зморшках свого обличчя... Одного разу, ще кілька років тому, я зовсім випадково зачепився за нову для мене на той час тему – явні неґативи й примарні позитиви етноглобалізму, як невід’ємної частки триваючих нині процесів загальної глобалізації людської цивілізації. Зацікавили мене різні його прояви в сучасних умовах нашого буття, як у ширшому розумінні посталих із ним загальнолюдських проблем щодо спілкування між собою різних етносів та можливостей виживання їхньої самобутности під жорстким тиском тотального наступу глобалізації, так і в більш вузькому значенні – з його проявами лише на мовному ґрунті серед різних народів, які вперто не хочуть щезати з етнічної мапи Землі. Довелося мені з тої тематики не тільки виступати з трибун на різних науково-практичних конференціях, звертаючись до науковців, а іноді й просто поговорити на творчих зустрічах зі своїми читачами. Останнє мене завше хвилювало навіть більше, бо міг спостерігати за живою реакцією звичайних людей, не заанґажованих науковою термінологією, скидаючи до них, як би мимохіть, дещо з наболілого поміж читанням своїх віршів, або відповідаючи на якісь запитання від присутніх. І те, і друге траплялося зі мною не лише в Україні, але й в Білорусі, Латвії, Польщі, Росії, Канаді та в деяких інших країнах. Зачепився за цю тему і затявся до того, що почав з тієї тематики публікувати в деяких часописах статті, виступати на різних радіопрограмах українського радіо, а врешті-решт перейнявся проблематикою настільки, що ця пекуча тема тепер уже ніколи, мабуть, не дозволить мені її покинути. Добираючи різних фактів про те, як зникали колись і продовжують зникати нині по всьому світові окремі живі мови, тобто вмирають онімілі народи, зовсім щезають після втрати своєї мови, а частіше вони просто розчинюються поволі в інших етносах, я почав розуміти, що мені вже досить боляче почав муляти інший прояв глобалізаційних процесів серед теперішньої людської цивілізації. Може, не зовсім прояв, а скоріше потужний каталізатор, без якого багато чого з явних неґативних аспектів глобалізації не могли б постати так дужо, як воно відбувається в різних країнах сьогодні: чи в менших, чи в більших; чи всуціль демократичних, чи всуціль тоталітарних. В останніх – найдужче, бо там панує завжди лише одна “цілком правильна” ідеологія, нехай і тимчасово (з погляду історичного перебігу часу, а не окремої людини чи родини), але ж панує настільки потужно, що не дає нікому висловити бодай сумнів щодо “цілком правильних” її пануючих постулатів, обов’язкових для кожного жителя деспотії. Для прикладу: дехто ще може пам’ятати одне з тверджень радянських комуністів, яке треба було донедавна сприймати як аксіому всім без винятку громадянам СССР, сприймати без ніяких застережень і виїмок (що вже говорити про можливість вагання чи взяття під сумнів!) – панувала така собі “наукова арґументація” про їхнє вчення, що воно “вірне, бо правильне”. Все, гаплик, приїхали – сама Цариця доказу була в аґресивній дії! Це яскравий взірець щодо подібности застосування псевдоарґументів відомих чи тіньових режисерів тої самої навали, яка досить широким фронтом направлена на розповсюдження серед народів у різних країнах прагнення до активного сприйняття надто примітивних витворів псевдокультури і псевдонауки, як і псевдокохання та псевдоїдла. Не просто направлена, а ще й більш того – провадиться насильницька систематична робота на витискування геть зовсім із людської свідомости справжніх цінностей розумового буття, яких стільки понадаровувала Земля людству на всіх нелегких етапах його поступу від первісного вогню до ядерного синтезу і ядерного розпаду. Я б додав, що надто потужно вичавлюється з людей не лише ґенетична пам’ять чи цивілізаційні здобутки, а навіть схильність до варіянтного мислення, до найменших сумнівів, з яких майже завжди може чи повинна народитися істина. Насамперед це витискування стосується тих історичних надбань з культурного спадку сотень поколінь, які поступово, коли вибухово, а коли й повільніше, передаючи від батьків до дітей, мов естафетну паличку, здобуті знання, зуміли з часом перетворити на народи первісні племена. Подорожуючи різними країнами реально, або й віртуально, сидячи на м’якому дивані у своєму домі перед телевізором з кількома десятками телеканалів, відчуваєш, що нема вже аж ніякої особливої різниці щодо твого місцезнаходження для усвідомлення нічим не прихованої істини – хтось або щось все активніше впливає на подальшу примітивізацію всієї людської цивілізації через свідомість окремо взятих особистостей, не обминаючи штучних чи природних кордонів між країнами та етносами. Перепрошую за вжитий в заголовку більш жорсткий термін (дебілізація) для означеного процесу, який, на мою думку, все-таки більше відповідає ситуації в культурі – в широкому розумінні цього поняття, хоча можу і погодитися з опонентами, що жорстокіший вираз (дебілізація) не є зовсім коректним щодо самого Царя природи – людини. А що порадите робити, що і як казати, які толерантніші слова добирати, коли сьогодні надто видко майже всім, у кого збереглася здатність до тверезої самооцінки самих себе, наскільки вже далеко стає день від дня стрімко деґрадуючому “Цареві” до “образу і подобія” свого Творця? Йдеться про пересічну особу, тобто про узагальнену одиницю виміру людської популяції, хоча останнє слово теж було б краще замінити на меш образливе для сукупности “Царів”, але ж знову постане питання, чи треба заплющувати очі на очевидне, робити бадьорий вигляд, що довкола є все “о’кей!”. Лишається тільки гірко зітхати, співчуваючи собі та втішаючи себе, що нічого не поробиш, бо так вже сталося з різних суб’єктивних та об’єктивних причин, не залежних від кожного з нас окремого, бо ж кимось (?) і колись нам усім разом було пороблено на зле. Усім, незалежно від кольору шкіри чи розрізу очей. Пороблено так, що ніхто вже й ніколи не зможе виправити. Але, чи пороблено геть усім, чи іще трапляються відчайдухи, яких це явище поки що не зачепило? І це не містика з уяви причинного, в якого просто зсунулася і ось упаде зовсім стріха? То й не звертати уваги, примружуючи очі, відводячи їх у бік? Але ж, що мені робити, коли й мимохіть щодня впадає в очі безліч підтверджень до моїх сумних спостережень на різних рівнях, як за діячами від високої політики, так і за кухонними теревенями в сімейному колі сусідської родини. Як вони говорять і про що намагаються розмірковувати, користуючись лише кількома десятками слів, оминаючи “непотрібні” правила граматики. Що нам усім робити, коли не визначено справжніх винуватців, бо не помічається сам процес, а потерпаючі від нього люди не відчувають ані болю, ані сорому, не звертають ніякої уваги на брутальну наругу, бо стискає їхні тіла лишень саме задоволення від вживання ерзац продуктів примітизованого суспільства? Я свідомо не торкаюся політичних проблем, схильности значної частини електорату на різних теренах до споживання більш брехливих, хоча і заманливих зовні, гасел псевдопартій в країнах, знов таки в різних за устроєм, а різниця лише в тім, що в одних усі виборці голосують “ЗА” майже на 99,99% і за одну правлячу партію, а в інших зі значно меншими показниками за якусь одну з багатьох на вибір – хоча й вибирати найчастіше нема з чого для забамбуленого і купленого за шмат ковбаси чи пакетик якоїсь крупи електорату, більшість з якого не вмирає через недоїдання – дорогим є не сам хабар, а увага кандидати в депутати!. Після виборів Президента України 2004 року відомі письменники й видавці брати Капранови поділилися з громадськістю відкриттям ними емпіричного Закону щодо залежности ступеня зомбованости електорату від кількости книгозбірень на душу населення відповідної области України. З усіх 27 адміністративних територій не вписалася до абсолютно чіткої кривої графіка за тим Законом лише одна – “підвів” Київ, але це було абсолютно зрозумілим тоді, бо тут бібліотеки значно більші за розмірами, тому кількісно їх і справді менше саме на душу столичного мешканця. Проте досить швидко, вже на наступних виборах свого мера, кияни довели, що в Законі братів Капранових нема винятку ні для кого, навіть для стольного граду... При всьому моєму українському патріотизмі мене ніяк не тішить, що в багатьох інших державах процеси деґрадації духовности йдуть ще більш стрімкими темпами, наче заливає сірятина все поспіль, перетворюючи народи в населення, яке й справді можна образити невинним словом “популяція”. Не тішить, бо інколи навіть постає перед очима сумне видіння – химерна картина всесвітнього потопу на той час, коли залишки людства вже й не намагаються рятуватися, а приречено чекають на свою загибель вже не на дахах своїх будинків, а на верхівках давно прохололих димарів, і хвилі загидженого сірого моря загрозливо й зневажено водночас лижуть їм п’яти... Вражає саме послідовність і не деяких, а надто масових, навіть глобальних, світових неґативних явищ, через які поступово деґрадує не якась там національна культура окремо взятого більш чи менш чисельного історичного етносу, а й уся загальнолюдська цивілізація. Збіднюється, втрачаючи свою яскраву різноманітність. Через те вражає й спонукує небайдужих людей замислюватися над причинами, шукати відповідей на власні, сумні й пекучі аж до болю, запитання не так зі спостереження брутальних дивовижів узагалі, як з аналізу більш приземлених побутових фактів нашого повсякдення. Їх сьогодні, як і вчора, вже доволі, аби пекло й боліло, проте постійно з кожним прийдешнім днем постають на очі нові й нові. Можливо, що кожне з тих окремих явищ, які мені здаються вкрай неґативними для всієї цивілізації, коли висвітлювати їх навіть детальніше та ізольовано від інших, викличе лишень зневажливу посмішку безжурного оптиміста, який вважатиме недоречним згадувати про подібне на тверезий розум. Бо ж йому будь-що взяте з названого мною вважатиметься просто дрібним, або надто рідкісним й випадковим, і зовсім несуттєвим, тому і не вартим уваги серйозної людини. Може, хочу сподіватися, що випадковий оптиміст все-таки лише вбирається на такого штучного радісного наївняка – я зовсім не хочу принижувати розумових здібностей згаданого землянина, нехай і дуже оптимістичного, але трохи неуважного. На противагу йому в песиміста інше бачення, і не в песиміста, а скоріше – засмученого реаліста, який поглянув на проблему більш ретельно і тому поставився до неї більш серйозно. Реаліста справді вражає не лише сукупність проявів явного масованого зомбування переважної більшости людей, а ще нерозривна перев’язь одного прояву з іншим, наче вони всі змотані кимось невідомим на великого клубка, який котиться вже чавунним котком через державні кордони і долі народів, чавлячи колишні пріоритети, вминаючи до землі все прабатьківське. Вминаючи глибоко, аби вже ніколи не проросло згадками, докорами, зневагою. Поодинокі випадки проведення сьогодні фольклорних фестивалів, створення подеколи товариств по захисту рідної мови чи довкілля навіть потрібні тій невідомій вражій силі, бо будь-який Закон справно працює, коли дозволяє існувати виняткам. А йдеться наразі насправді про різні народи й різні країни, де ці процеси відбуваються надто подібно, хоча і мають певні відмінности, вони можуть бути і більш значними, бо в різних народів різна культура, історія, як і власне розуміння свого історичного призначення перебувати серед інших етносів. Але ж мені продовжує боліти й болить справді насамперед своє, і воно дуже припікає, настільки гостро зачіпає, саме мене, що не допомагає мені навіть знання, що більшість збудників болю подібні з тими, від яких потерпають водночас мої однодумці в інших країнах... Отже, переходжу до прикладів, фактів, спостережень, на сукупність яких я не можу дати єдиного пояснення: Хто зможе хоч якось пояснити мені на рівні людського розуміння, чому найпопулярнішими музичними хітами для переважаючої більшости населення різних країн щодалі стають все більш примітивні за текстами і мелодіями витвори відвертих дилетантів чи ледь прихованих халтурників? Питаю про витвори, які важко найчастіше назвати навіть дотичними і до поезії, і до музики. Але чому збираються тисячі й тисячі глядачів до палаців спорту або ж і на стадіони постояти в тісняві серед ошалілого людського юрмища, подивитися хоч би здаля на блазнювання маскарадних рок-груп під так звану “фанеру” з далекого екрану, бо сцени майже не видко? І та “фанера” оглушливо гримкотить всіма мовами світу, єднаючи своїми ритмами з “багатим” за змістом текстом типу “Айн-цвай – поліцай! Драй-фір – бригадир!...” різнобарвну попервах людську масу, перетворюючи її поступово на одноманітний сірий субстрат, нівелюючи і розтираючи на площині, привчаючи до двомірного животіння на поверхні спотвореної планети. Щодо нищення природного середовища для нормального розвитку людства, як вищого витвору Творця (Природи?), треба говорити окремо й досить предметно, хоча ця проблема, як на мій хлопський розум, беззаперечно пов’язана із темою моїх роздумів з приводу розпочатої невідомими силами дебілізації популяції гомо сапієнса, бо лише зовсім деґрадоване людство може нищити все живе на своїй планеті – у своїй домівці. Чому навіть при потребі звернутися з молитвою до Творця, що має відбуватися в урочистій, майже інтимній обстановці, почали збиратися люди для спілкування із Всевишнім тисячними натовпами на тих самих стадіонах чи в колишніх легкоатлетичних манежах? Збираються і не просто дивляться на майже естрадне шоу, а навіть самі беруть в ньому участь, підстрибуючи, повторюючи десятками разів якусь коротку фразу, або й одне слово? Ця метода людського зомбування, мабуть, потребує більш фахового підходу для її осмислення, для протидії, бо, маючи таких “парафіян” зі своїм баченням Спасителя, їхні проповідники починають лізти до високої політики. Щось подібне колись передбачив і описав російський вчений і письменник-фантаст Іван Єфремов у романі “Час бика”... Але я продовжу інші свої нескінченні болісні “чому”. Чому ще кілька десятиліть тому деякі “музичні шедеври”, подібні до теперішніх хітів, могли лише зрідка виконати ресторанні музиканти перед закриттям свого закладу на прохання геть сп’янілої публіки, бо частіше так співали про себе справжні герої тих витворів на своїх “малинах” у вузькому колі? Нині спеціяльні телешоу збирають до екранів величезну кількість поціновувачів музичного блатняка та іншого примітиву, а телевізійні ведучі називають зразки з того мотлоху досить делікатно “міськими романсами”, навіть гідними для широкого розповсюдження в масах міщанства. Хто і навіщо постійно викидає шалені гроші на розкрутку виконавців, які не мають ніякого голосу, зрідка не мають не лише музичного слуху, а навіть не відчувають примітивного ритму на раз-два-три? Чому продаються і не так вже й задорого музичні критики й культурологи, аби наввипередки пояснювати несвідомому люду, що надійшов інший час музичної культури, і тепер мають змагатися не голосові чи музикальні здібности виняткових талантів, а пересічні люди, що здатні до “задушевного” співу пошепки? Хоча за тим шамотінням подеколи й звірячого крику не чутно. Чому найпопулярнішим читанням переважаючої більшости населення є одноподібні, як одностатеві близнюки, так звані кримінальні чи сльозогінні “романи” авторів та авторок, чиї прізвища асоціюються взагалі просто з книжечкою взагалі, а не з конкретним твором? Чому найбільш касовими фільмами у всьому світі стають стрічки про збоченців, вар’ятів, дебилів? Чому не лише літні домогосподарки, кидаючи будь-яку важливу термінову роботу, водночас дивляться десятки “мильних опер” на сотні серіалів кожна, які неначе в’язничні ланцюги тримають засуджених, які зовсім подібні одне до іншого, не зважаючи на країну виробництва чи на сюжетне дійство? Чому дивляться не від нудьги знічев’я, а зі справжнім непідробним співчуттям, інколи проливаючи навіть сльози, до вчинків одновимірних персонажів, яких не повертається язик назвати героями? Чому навіть талановиті (не в минулому!) літератори змушені для сьогоденного заробітку засмічувати зверх розумної межі свої твори матюччям і найчорнішою порнухою, зухвало (лише дехто ніяковіючи) пояснюючи у своїх інтерв’ю для тих, хто “розумово відстає” від сьогодення, що лише таким чином можна і треба відображувати правду життя? Про що пишуть сотні часописів, до чого вони закликають своїх читачів з усіх пресових яток і вуличних розкладок? Чому вони такі подібні у всьому світі – ці лискучі й багатокольорові різноманітні видання, які й справді, без ніякої рекламної брехні, є міжнародними інтернаціональними виданнями, але ж всі вони вповень з рекламною брехнею різного товару від металу і ганчір’я до сексуальних послуг? Тощо, тощо і тощо... І це без згадок про павутиння інтернету, де всього з порахованого ще більше і ще доступніше для школяриків із наймолодших клясів. У відповідь на мої закиди щодо читання літературної макулатури мені можуть відповісти, що й таке читання на сьогодні є незбагненим феноменом, навіть справжнім дивом, що взагалі люди беруть до рук хоч якусь книжку і щось намагаються читати, а не споживають те саме у готовому вигляді через телевізійні екрани. Я інколи проглядаю в ґазетах програми українських телеканалів – там насправді майже на всіх поспіль із самого ранку і до самого ранку мерехтять назви начебто різноманітного, але зовсім схожого одне на одного, безкінечного “мила”. Це не лише латиноамериканські чи суто штатівські, бо останні, як і різні розважальні телешоу, досить часто адаптують до своїх реалій в інших країнах, в тому числі в Росії – згадаймо для прикладу хоч би про гарненьку няню в російському варіянті, де вона перетворилася в нахабну і малокультурну “хахлушку” з такими ж родаками трьох поколінь, для якої метою життя є оженити на собі багатія. Можна додати й власне російські здобутки, що заполонили українські екрани: про дурних і розумних нишпорок у чоловічій і жіночій подобах, як професіоналів, так і аматорів; про гордість Росії – військовиків з офіційних чи з добровільних формувань, які відважно “мочать” підступних і зловорожих “ліц кавказкай національнасті” в їхніх домівках; про сучасних циганських баронів і про давніших російських дворян; про “чесних” і “поганих” злодіїв; про буденні побутові справи родини государя-імператора та його спадкоємця. Здається, що не залишилося жодної сфери людської діяльности, яку б не обсмоктали “миловари”, розтягуючи будь-яку побутову сварку на кілька серій, доповнюючи довгими перервами на рекламу. А довготривалі шоу, в яких лише взаємна зрада і підступність “героїв” має тримати біля екранів масового глядача, якому предметно постійно вбивають в голову, яким віртуозним може бути матюччя! А яким розмаїттям постають з телеекранів всілякі збоченці, а інколи справжні хворі люди, бо несповна розуму? А як сприймати серіяли про симпатичних, навіть “шляхетних”, братків з бригад організованої злочинности, і не звірів, а цілком нормальних хлопців і дівчат з нашого дому, з нашого парадного? Можливо, що як результат подібного цілеспрямованого виховання на сьогодні вже сталося таке несподіване й незрозуміле явище, що особливо подобаються нині масованому глядачеві стрічки, де симпатичні бандюги ошукують несимпатичних копів, ментів, бобів, ажанів та їхніх колеґ у різних країнах світу. Варто було б згадати й гумористичні передачі, проте не чіпатиму з дальших країн, а спинюся лише на російських, котрі не просто повторюються в нас занадто часто, а практично заполонили всі українські телевізійні канали з безкінечними повторами. А спинитися треба з подивом, бо в них найвищими досягненнями гумору є калічення, на кшталт одеського жаргону чи “псевдодєрєвєнскава” діялекту, російської мови і засалені жарти з прозорими натяками на ненормативну лексику, на статеві збочення. До того ж, найбільше позитивних емоцій у глядачів викликають самі слова зі словників для службового користування. Я далеко не є моралістом з якоїсь пуританської родини, а крім того, мандруючи будівельними майданчиками по різних куточках колишнього СССР, я за десятки років наслухався вдосталь всілякого багатонаціонального “гумору”, але ж при всій сучасній “демократизації” суспільства мають все-таки бути якісь межі пристойности у поведінці серед товариства. Один з моїх приятелів здавна поділяє свої присолені й приперчені анекдоти на кілька катеґорій залежно від аудиторії його слухачів – один і той самий жарт розповідає в різних варіянтах, як він каже: для жінок, для чоловіків і для таких, як він сам. Ніколи не плутає. Можливо і трапляються інколи проколи, але ж під впливом деяких об’єктивних факторів у надто веселій компанії. Але щоб з екрана телевізора в “дитячий” час можна було почути від актора, який хизується званням заслуженого чи народного, побрехеньку в текстовому варіянті для таких, як мій приятель!... У відповідь чую від іншого свого товариша цілком серйозне міркування, буцімто наша біда в іншому – майже зовсім нічого нема подібного українською мовою на нашому телебаченні чи в концертних залах з перерахованого (далеко не всього, ой, як далеко!) мною, до якого так прилипають телеглядачі всіх соціальних прошарків, віку і статі, етнічної приналежности. Є дещо, але зовсім зрідка в телевізії чи незначними накладами в подібній літературі, хоча українською художні твори видається зовсім малими тиражами, то говорити про їхній вплив на дебілізацію співгромадян, гадаю, не варто. Проте це окрема болюча тема, яка здавна ятрить не лише мою душу, а зараз я не торкаюся мовної ситуації або того гіркого спостереження, що україномовного гумору чи сатири в нашому сьогоденні не існує зовсім, як, начебто, і не існувало ніколи. Невже “кроликів” чи “сердючок” можна назвати українським продуктом? Скоріше навпаки – вони більш популярні саме в Росії, більш там присутні, бо ж майстерно грають у нескінченному водевілі з початку дев’ятнадцятого століття під назвою “дражнити хахла”. Але повторюся, що зараз хочу звернути увагу на те, що масовий процес саме дебілізації будь-якого населення в будь-якій країні триває з прискоренням на різних континентах, колись віддалених, а тепер з’єднаних до ‘дної купи супутниковим телебаченням, сотовими телефонами, липким павутинним мереживом інтернету, міжнародними часописами, які водночас виходять різними мовами. Бо скрізь все тоншим стає прошарок класичної культури і тої частини суспільства, де ще зберігається потяг до справжніх надбань людства, хоча мало хто з них воліє рішуче постати на прю з навалою з усіх боків псевдокультури. Найбільшим достойникам від високої культури взагалі “западло” (вибачте на цьому слові, бо не спромігся віднайти більш толерантного в словнику) зійти зі свого захмарного Олімпу задля жорстких суперечок з малокультурним плебсом, хлопством, лобурнею. І заради правди треба додати, що навіть найперший і самий найнаціональніший державний телеканал України знедавна просто позакривав програми, на яких донедавна ще намагалися занепокоєні митці зачіпати подібні теми, бо вони тепер не вписуються до нового формату смаків (завдань? мети?) того нового керівництва, яке призначила “помаранчева” влада, до якого нема претензій в “біло-голубої” коаліції. Як це досі не дотяглися владні руки до третього державного радіоканалу, де ще ведуться розмови про культуру, нехай і не всі вони високоякісні, але ж вони ще намагаються щось робити щиро і всупереч загальним тенденціям, підтримуючи не лише своє самобутнє, а культуру загалом? Мабуть, через те, що його мало хто має можливість слухати, бо не лише в сільській місцевості зникає дротова радіомережа, бо давно в продажу не стало маленьких “кухонних” приймачів на три програми. Я за тиждень обійшов більше десятка радіоремонтних ательє, але в жодному не схотіли за будь-які гроші не те, що взяти до ремонту, але й просто подивитися на такий раритет з моєї кухні. За будь-які!... Іноді дивуєшся, коли після розважної розмови телеведучого на теми вселюдської любови до високого мистецтва із зіркою масової культури, та сама зірка (з вищою музичною освітою) вже в іншому – сценічному образі нелюдським голосом повторює два-три вигукових звукосполучення “ух-ух і ой-ой” під громохкий супровід досягнень електронних музичних інструментів. До речі, автори подібних текстів (“ух-ух і ой-ой”) не лише отримують за них гонорари, але цілком щиро вважають себе видатними поетами, а дехто з них навіть хизується академічним званням, про що сповіщають великими літерами афіші, закликаючи глядачів до найбільших концертних залів. Щоправда, майже нікому не відомі “академії”, котрі так щедро прилучають до “академічних висот” представників маскульту. На той самий час відомі у світі митці клясичної музики не можуть наповнити й маленької залі поціновувачами цього жанру, навіть і на доброчинних безкоштовних концертах. Я буваю на подібних зустрічах в Будинку актора чи в Будинку вчених. Досі пам’ятаю, як одного разу відчув пекучий сором за тих, хто не вважав для себе за потребу зустрітися зі справжнім народним артистом – автором опер і балетів, симфоній і камерних творів, навіть на ювілеї цього славетного українського композитора, хоча за вхід на цей захід не треба було сплачувати зовсім... Я ніколи не заперечував людського потягу до присолених і приперчених жартів, комедіантства і гротеску, навіть до яскравого стьобу, а за студентських років і сам постійно брав участь у різних “капусняках”, не цурався того ніколи згодом і не цураюся досі. Але ж не можна на цьому веселому вінеґреті тримати всю структуру масової псевдокультури, вірніше – повсякденно заступати нею справжню культуру, витискувати справжню зі сцен, екранів, радіохвиль і книжкових полиць! Я вже не веду мови про нищення не без владної допомоги (йдеться про Україну, бо не у всіх державах відбувається подібне) мережі книготоргівлі взагалі, чи зокрема про ті популярні книгарні, котрі зуміли пристосуватися до ринкових умов і до недавнього часу частково задовольняли людський попит на добротну українську книжку в центрі Києва, проте були переобладнанні на продаж всілякого ширпотребу. Дивує і обурює, бо на Хрещатику і поруч нього для того асортименту з ганчір’я та косметики збудовано за останній час торгових площ в десятки тисяч разів більше, ніж було злиденних квадратних метрів у закритих нині книгарнях лише в центрі Києва, на Хрещатику: “Мистецтво”, “Кобзар”, “Поезія”, “Зміна” тощо. Можливо, не доживе до виходу цієї статті леґендарна книгарня письменників “Сяйво”, залишаться (може бути) на згадку про неї лише меморіяльні дошки видатним письменникам на стінах того будинку, де книгарня вдовольняла попит на українську книжку не лише киян, але нині неї задивилися друзі й родаки одного відомого новонаверненого псевдохристиянина. Я свідомо не називаю прізвища і посади цього “мораліста”, бо про це говорилося у зверненні до високої влади і громадськості працівників книгарні, але мені невідомо, чи є в них документи, які можуть підтвердити в наших судах причетність того високопосадовця до знищення “Сяйва” і просто вирішити судовий спір на користь української культури... На превеликий жаль стрімко скорочується аудиторія не тільки слухачів клясичної музики, цінителів високої поезії, але і народного мистецтва, яке формувалося довгими століттями, згуртовуючи водночас людські групи в народ, етнос, націю. Оперні театри у всьому світі вимагають величезних дотацій, хоча й з ними ціни на квитки по кишені лише обраним, яких все меншає і меншає і зовсім не через гроші. Подекуди знаходяться меценати і в Україні для видання поетичних книжок, для підтримки фольклорних колективів, але це скорше є винятками на загальному тлі суцільної деґрадації. До того ж, значна частина спонсорських коштів теж підтримує самодіяльні малохудожні вправи аматорів, яким муляє бажання слави. Хто або що стоїть за цими процесами, які з болем у серці назвав дебілізацією народу, перетворенням його на сіру мурашву, яка має лише вкалувати задля попоїсти та якось зодягтися? Багато що з наведеного мною дає значні прибутки авторам і виконавцям сірого, хоч і розфарбованого досить яскраво, мотлоху, так само чи трохи менше, як і виробникам та розповсюджувачам наркотичного зілля, бо вони разом працюють в одному напрямку – аби їхні зусилля ще стрімкіше стимулювали процеси вимивання з людських мізків залишків розуму, здатности до тверезого мислення та оцінки своїх чи сторонніх дій. Але ж не все так однозначно, бо дещо з наведеного переліку зомбування пересічної людини просто суперечить здоровому глуздові, навіть елементарним бізнесовим законам, бо вимагає значних капітальних вкладень, набагато більших, ніж витрачається на справжню культуру – йдеться в даному разі про Україну. Хто може бути настільки зацікавленим у дебілізації народів, що навіть щедро фінансує деґрадаційні процеси, які мають перетворити народи на населення, на популяцію одного з підвидів ссавців на колись зеленій планеті? Невже мають під собою якесь близьке до правди підґрунтя ті кінострічки, здебільшого американські жахливі фентезі, в яких автори лякають чи просто знайомлять глядачів у різних країнах, що нікуди вже не дітися “гомо сапієнсам”, бо хочуть таким чином підкорити чи й зовсім знищити нинішню людську цивілізацію підступні й кровозажерливі прибульці з далеких невідомих ґалактик, або з інших часових чи просторових вимірів? Невже так воно може бути насправді? І що, такі стрічки теж фінансують якісь кіборґі – аґенти злющих кровожерних гуманоїдів, аби залякати людство до зламу здатности на опір? Мабуть, лишень частково, бо в більшости тих кіношних фентезі все-таки перемагають люди. Їх лишається після перемоги багато менше, але ж вони готові розпочати знову спробу створити ідеальне, на розуміння авторів тих стрічок, суспільство. Вочевидь, що я надто згущую фарби настільки, що вони зливаються до суцільного чорного кольору, до того стану, що все довкілля зникає мов тіні посеред безмісячної і беззоряної ночі. Що й не варто чекати світання. А може ні? Так чи не так, але треба не лише посперечатися з причин мого (і далеко не мого одного!) песимізму, то не штука, бо розвелося песимістів і любителів задавати складні й простенькі, але всуціль болючі, запитання не лише співпляшникам, але геть усім поспіль від самого Президента до депутата сільради, а й спробувати щось робити. Ніяка справа не рушає з місця, поки її не починають рушати. Чим важча брила, тим більше сили треба докласти, аби її зрушити з місця. А більше сили може бути, якщо об’єднається більше людей... Погано у всьому світі, скрізь – чи в голодних країнах, де люди масово вмирають від нестачі харчів, як і в тих багатих державах, де репають громадяни вже від переїдання. Деґрадують водночас різні народи і від злиднів, і від надлишку розкошів, але в усіх кінцях, по всіх закутках нашого спільного дому – планети Земля. Скрізь, хоча мені більше болить своє у своїм закутку... Найбільше сьогоденна ситуація вимагає рішучих дій від кожного, волає до створення єдиного фронту для інтелектуального виживання народу. І щось почати робити більш реального ніж красиві балачки, навіть йдучи на протистояння з найріднішою владою, рідними скоробогатьками чи з отими ймовірними “аґентами прибульців”, які так переконливо вмовляють краян знедавна знову незалежної Держави, що головнішим чинником для виживання народу є дешева ковбаса ніж його мова та його пісня, чи взагалі все те, що колись складало саме поняття культури народу, що й досі має вирізняти один народ від іншого. Нема своєї мови, своєї культури – нема народу. То кому ж заважають народи та їх культури? Трапився колись у недавній історії ревний захисник лише свого народу і лише свого вчення “вірного, бо правильного”, абсолютно реальний і відомий діяч, який, зачувши слово культура, хапався за пістоля. Його засудили люди та історія, тому в нашому сьогоденні невідома сила діє багато підступніше і надто широким фронтом... І не лише в одній країні, а на всіх часових смугах планети... Може, я й насправді навигадував чи нависмикував з повсякдення забагато жахів і недоречностей? Може, ми ще не чекаємо приречено кінця нашого світу від всеохопного потопу сірятини на верхівці охололого димаря, а десь іще розкошуємо життєрадісні на своєму горищі, і нам байдуже, що чужа (вже наша) повінь залляла не лише батьківське подвір’я, але й будинок під саму стелю? Хто мене переконає в протилежному? І чим урешті-решт можна заспокоїти збентежену теперішнім станом і рівнем культури людину? Може, тим, що є чималий гурт однодумців, які знають, що і як робити? Але ж вони майже кожен лише сам по собі у своїй самотній гордині чи у зовсім вузькому колі однодумців зі своїми відмінними гіркотними висновками і думками від спостережень розбрату між краянами аж до кривавої боротьби. І величну молитву “Боже, нам єдність подай!” співає кожен сам один подумки, але на чотири голоси і без бажання почути сусіда-однодумця. Хто зуміє їх зібрати під єдиний прапор чи корогву для порятунку самих себе?... А поки що лишається зі мною випадкова обнадійлива думка з якогось давнього мого вірша: “...сумна самотність втраченого раю й забутих приписів і заповітів – а, може, ще Господь якусь надію має – для чогось Він посіяв нас у цьому Світі...” ОСЯГНУТИ МРІЮ... («Слово Просвіти», №22,2007) Кожна людина здатна мріяти, в кожної може бути у тих бажаннях щось надто своє особисте, а може бути і спільне прагнення більшости народу певної країни до чогось величного і пречудового, нехай і в якомусь майбутньому, бажано – у досяжному. На мій, і не тільки на мій, щирий жаль нема такої спільної мрії, яка б саме сьогодні могла об’єднати коли не всіх, то значно переважаючу своєю більшістю частину моїх краян у боротьбі за її втілення. Провідники різних партій і рухів є не просто конкурентами у здобутті електоральної прихильности, а здебільше вони є антагоністами, які не здатні до примирення чи навіть до толерантного діялогу. Гаразд, нехай у них різне до протилежности бачення дороги до побудови щасливого життя для всієї країни та для кожної окремої людини в ній, але ж чому вони не звертаються до неї і до всіх нас разом з конкретними і реальними водночас своїми програмами? Майже всі партії користуються окрім загальних і абсолютно подібних гасел-обіцянок-цяцянок безпардонним залякуванням народу своїми супротивниками, називаючи їх “ворогами рідного краю і воднораз аґентами якоїсь певної держави”. Можна навести безліч прикладів, один з найбрутальніших – мовне питання. Його можна б було розігрівати аж до розколу країни, аби люди в ній не розуміли одне одного при спілкуванні, як в інших країнах, де з різних історичних причин живуть надто різні етноси. Але ж в Україні практично не можна знайти людину, яка б не розуміла обох близьких мов, якими користуються різні верстви населення. На різних телевізійних ток-шоу і ведучі, і учасники говорять так, як хто хоче, а дехто навіть на суміші обох зразу. Ідеальна мовна ситуація, ніде нічого подібного не стрічав, навіть у країнах, де є більше одної державної мови. Ідеальна в тім, що на будь якому рівні від базарної балачки до засідання Уряду чи Верховної ради водночас розмовляють чи дискутують без ніякого синхронного чи послідовного перекладу, бо справді всі розуміють один одного. Але декого це не влаштовує. У першу чергу того, хто наобіцяв перед виборами “дешевої ковбаси”, але не хоче, аби йому нагадали про неї виборці. Задуреним людям обіцяють ще одну мову зробити державною, аби не вчити і не знати іншої. Але ж на противагу нинішній стихійній ситуації щодо користування мовою на вибір прийде законодавча необхідність володіти обома мовами будь-якому державному службовцю від двірника до народного депутата, бо так є у тих країнах, де більше одної державної мови. А як має бути інакше? Абсолютно всі акти і постанови від сільради до Верховної друкувати обома мовами, а на будь якому зібранні користуватися перекладачами. Скільки з’явиться нових робочих місць! Але ж і яке додаткове навантаження на державний і місцевий бюджети! Проте я хотів би загостритися на іншій болючій темі, яка на сьогодні використовується політиками не меш спекулятивно на суцільних емоціях і на відсутності виваженого підходу, на темі европейського вибору України. Коли я знову вертаю додому з мандрів якоюсь із сусідніх країн, багато з яких насправді були чи не в гіршому стані від нас десь із років п’ятнадцять тому, то кожного разу знову надто загострено сприймаю негаразди власної домівки, які вважаються багатьом з нас непереборними проблемами. Дехто спроможний навіть пояснювати (і зовсім не як жарт) витоки нашої теперішньої відсталости від сусідніх західних чи північних країн ледь не ґенетичними причинами, несвідомо повторюючи саркастичні вислови ще не репресованого Остапа Вишні “Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити”, яка побачила світ 1925 року. Раджу тим, хто призабув чи не читав цього памфлету, перечитати його, бо він є надто актуальним і сьогодні, наче щойно написаний у наші дні для нас сьогоденних. Може, багато хто зможе обуритися на ґротескно змальоване художником обличчя свого народу, я б хотів, аби розгніваних стало якомога більше, бо ж власне для цього і загострював побутову ситуацію письменник. І той гнів мав би привести до протилежної думки – ні, ми не такі, ми маємо всі права бути серед інших народів Европи. І у гніві закидаємо ту багату й ситу спільноту народів справедливими претензіями щодо відсутности у них бажання прийняти нас до своєї родини. Ні в якому разі я б не хотів, аби мої роздуми хтось сприйняв за чергову агітаційну акцію щодо якомога скорішого вступу України до Європейського союзу чи НАТО, як посполитого нашого рушення на Захід під давніми прапорами “Геть від Москви!”. Те і те може бути лише нездійсненими мріями такого собі патріота-ідеаліста, який ніяк не може чи не хоче зрозуміти, в якому світі він є нині. Я звіддавна вважаю себе щирим українським патріотом, але ніколи не був ідеалістом, завжди намагався тверезо оцінювати довколишню ситуацію. Може бути, що саме через те і втік колись з України подалі, аби приборкати своє палке бажання постати на відверту безкомпромісну боротьбу за здійснення власних мрій. Страшний був тоді час, про який згодом написав покаянно: і ми, до кривди не охочі, брехали вдень, молилися вночі. Нині мені здається, що багато-хто й сьогодні продовжує брехати навіть уночі й собі самому замість проказувати молитви. А вранці закликає провести референдум під дивним гаслом “Геть від Европи!”. Як то? Збудувати залізну завісу до неба чи прокопати рова ширше за Ла-Манш? Але ж Британія з Ірландією теж в Европейському союзі та НАТО, до якого, до речі, прийняли вже п’ять слов’янських країн і ще кілька готуються отримати запрошення на підготовку до вступу. Йдеться про народи саме слов’янські, а частина з них навіть є православними християнами, значно давнішими від Російського Патріархату! Це варто нагадати для тих, хто так голосно агітує українців за слов’янський союз. Чим є гіршими наші західні й південні брати? Тим, що не мріють панувати на іншими братами? Чи з тої провини, що живуть заможніше від нас? А чому не замислитися над таким варіянтом? У колишній Австро-Угорській імперії слов’янській відсоток був дещо вищим ніж у сусідній Російській імперії. І за австріяк прав було у слов’янських народів для свого розвитку набагато більше. Особливо після революції 1848 року, коли стрімко почали розвиватися демократичні засади у великій строкатій державі. Я зовсім не ідеалізую ті часи, бо будь-яка імперія може існувати у своїй сутності лише як в’язниця народів, але навів приклад значно демократичішого “життя за цісаря” на противагу від чорносотенного “життя за царя”. Навів для того, аби поділитися неприємною й для себе власною думкою щодо спотвореного розуміння у нашому середовищі европейських цінностей, насамперед – демократії, без того чи навряд можна мріяти про якесь єднання з Европою. Нехай і не юридично, а хоча б за рівнем життя! А як ми розуміємо демократію? Сміх та й годі! Пригадується мені епізод з одного з недавніх з’їздів Спілки письменників, коли до мікрофонів у залі підійшло двоє однодумців, обоє були трохи напідпитку, та зуміли наполягли проголосувати за якусь їхню резолюцію. Діставши при голосуванні лише два свої голоси, заволали на всю мікрофонну потужність: - “Де ж демократія, колеґі!”. Нічого дивного тут нема, бо майже так само продовжують відбуватися з’їзди багатьох українських партій, коли не переобрані керівники волають: - “Хто лишився за мене, вперед – створимо нашу нову демократичнішу партію, бо “так звана більшість” не розуміє елементарних засад демократії!” А в парламенті чи в місцвих радах теж зчиняються постійно подібні приключки, коли меншість вимагає від більшости “бути демократичною” і голосувати за резолюцію меншости, бо вона заблокує трибуну чи взагалі не буде з’являтися на засідання. Знову таки, я зовсім не хочу ідеалізувати Захід, бо там купа проблем, які ще треба вирішувати. І я повторюся, що не закликаю туди бігти, бо, бачте, ось маленька Латвія, що за територією лише удвічі перевищує Київську область, а за населенням менше Києва, отримує від Европейського союзу на модернізацію мережі автомобільних доріг більше, ніж спроможна виділити зі свого бюджету вся Україна. Я мрію лише про мінімум, що ми зможемо критичніше ставитися до самих себе і до своїх опонентів у будь-яких питаннях, намагаючись збудувати у самих себе справді демократичну Державу з таким добробутом для її громадян, що багата й сита Европа захоче єднатися з нами. А поки що багатьом нашим можновладцям і деяким, насамперед – екстремістським маргінальним партіям, не до вподоби і наша незалежність, і наша присутність у деяких загальноевропейських структурах. Варто лише сказати, що Европейський суд найбільше від усіх країн Европи нині розглядає скарги українських громадян, бо наші судді чи мало освічені, чи заполітизовані, чи попросту – надто корумповані. Заповзяті мрійники можуть інколи вистояти на засніженому Майдані цілий місяць за свої права, але потім на м’яких диванах у теплі своєї хати дивитися сльозогінні серіяли і мріяти, що хтось за них буде турбуватися за відстояні на Майдані права. Ні, знову на кухнях і на базарах більшість (яка ж переважаюча більшість!) буде гудити “їх”, тобто геть усіх причетних до влади, до політики, до великого бізнесу, що “вони” не хочуть розуміти “нас”. Я не закликаю до бунтів і повстань, я просто мрію, що в моїй Державі вже підростає і готується перебрати на себе владу зовсім нове покоління, яке не було виховане на постулатах “гуманіста” М. Ґорькоґо – “хто не з нами, той ворог, а ворог, що не скоряється, має бути знищений”. Нове покоління, яке не просто мріє жити десь на Заході, як показують соціологічні опитування, а спроможеться без гасел і повстань підтягти життя своїх співвітчизників до західних стандартів. Нове покоління має мати більшу терпимість до іншої думки, мати більшу здатність до пошуків компромісів. До нормальної праці нарешті! Я б і далі лежав на м’якому дивані у теплій хаті навпроти телеекрану з такими райдужними мріями, але бентежить мене думка, що й нове покоління виховують старі вчителі, які не зробили жодних позитивних висновків після Майдану, коли вийшли проти неправди прості люди, аби захистити свої мрії про краще життя. Саме люди, а не політики, які не зуміли з розумом скористатися перемогою народу! На жаль, на превеликий мій смуток я бачу (може й помиляюся?), що не набули позитивного досвіду ані праві, ані ліві, ані жоден з причетних до політики діяч не сказав голосно і привселюдно, що він робив помилки і тому відмовляється сам від керівництва своєю партією, тому не чекатиме виборів, коли його могли б і переобрати. Іде сам і не для того, аби створювати нову партію. Іде просто працювати, заробляти хліба насущного, творити життя краще. Але ж... Але ж поруч тільки мрії зі мною, як з усіма нами, бо які нині ми є, такі й наші партії довкола нас та їхні провідники... Забагато ще в нас і серед нас таких, хто досі мріє жити як на Заході, але працювати хоче, як працював раніше. Низька продукційність нашої праці віддаляє нас від заможних країн, а ми, замість її підняття, волаємо про захист вітчизняного виробника. У тих сферах виробництва, де діє протекціонізм і відсутня конкуренція, продовжує занепадати не лишень продукційність праці, але й якість продукції. Невже українці можуть нормально і продуктивно працювати лише в умовах того самого Заходу, де цінують наших робітників саме за фаховість і вміння творчого підходу до роботи? І щодня все збільшується і збільшується чисельність наших заробітчан у країнах Европейського союзу. Варто додати, що зважуються на таке радикальне голосування за перевагу західноевропейських цінностей переважно найбільш рішучі та працелюбні. Я не схильний довіряти інформації, що там наших уже кілька мільйонів, але знаю, що їх усе-таки сотні й сотні тисяч, які найактивніше проголосували за західні політичні й економічні структури. Я розмовляв з багатьма з тих наших заробітчан у різних країнах Европи, які все більше й більше схиляються до думки ніколи вже не вертати додому, бо не бачать тут перспективи на покращення життя. Сьогодні, коли спростилися умови працевлаштування громадянам з країн недавнього нового поповнення ЕС, вони масово їдуть працювати до західних реґіонів, де відчутно кращі умови праці та значно більша платня, тобто звільняється забагато робочих місць для українців у балтійських країнах, у Польщі, Чехії, Словаччині тощо. Невже цього не бачать і не розуміють “наші” великі підприємці? Невже їх не лякає скорочення притоку нової робочої сили на свої підприємства? Невже вони гадають, що ще якийсь тривалий час ще зможуть отримувати великі прибутки, бо їхня продукція зможе протриматися конкурентноздатною за умови низькою платні робітникам? Коли вони схаменуться і перестануть перетворювати всю владну систему на власну велику комп’ютерну забавку? Не тай нині час, аби будь-яка держава могла жити ізольовано від інших. Навіть населення Північної Кореї з її надто амбітними керівниками виживає сьогодні лише за рахунок гуманітарної допомоги розвинених країн... А поки що доведеться мені сумно зітхнути від розуміння, що все-таки славний Остап Вишня був правий на всі сто відсотків у своєму памфлеті, про якого я згадував на початку своєї статті, коли радив боротися з ледацюгами і неробами таким чином: “А чи не спробувати б нам ... більше сіяти стручкуватого перцю? Перець той треба закладати не під чересло в плузі, ..., а зовсім в інше місце... Для енергії спеціяльно...” Я б додав за нероб і ледацюг маю не лише політиків чи бізнесових магнатів (останнім часом вони все більш і більш є одними й тими самими особами), а кожного з нас пересічних, з тих мільйонів, які ще так недавно здивували весь світ столичним Майданом і меншими майданами та площами по всій Україні. Можна згадати й не такі радикальні пропозиції й гасла інших наших світочів щодо того висновку, який здавна побутую в народі: “Ніяка справа не починає робитися, поки її не починають робити.” Тільки так. І перестати нарешті одній стороні лякати громадян власної країни слоганами початку п’ятидесятих років вже проминулого століття про ненажерного і підступного вбивцю НАТО чи про не менш загрозливу перспективу опинитися в “колоніяльній залежности” від Об’єднаної Европи, а іншій – тягти усіх силоміць і стрімголов у обидві структури. Нас туди ще рано запрошувати, тому й не запрошують. Дорости треба спочатку. А грюкати безпідставно можуть лише погано виховані люди. Нашу північну сусідку і не запрошують, і ніякого галасу там не помітно з приводу “вступу-невступу” чи зі спільних військових навчань, але за багатьма оцінками Росія просунулася в бік евроінтеграції значно більше за Україну. Навіть з НАТО... Отож!... Я писав ці рядки, коли за вікнами знову почали вирувати політичні пристрасті, знову політики кличуть улюблений електорат на боротьбу з демократію і краще життя під прапорами різних кольорів. Я не знав, чи відбудуться дострокові вибори і коли, я просто мріяв, я хотів вірити, що переможе здоровий глузд наших Провідників, бо почують нарешті справжній глас всього народу, а не лише кількох десятків тисяч штатних мітинґувальників, що заробляють почергово на амбіціях всіх партій... ОДИН З НЕВІДОМИХ СЛОВНИКІВ (Переднє слово до публікації словника в журналі «Українознавство»,2004-05 та окремою книжкою – «Задруга», 2008) Створення невідомого фрезеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори – все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхідности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої місця, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, аби з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи. Майже два роки тому я вже розповідав про нього на сторінках ґазети “Слово Просвіти”, після чого в ній час від часу друкувалися деякі сторінки з цього словника. Оскільки з того часу майже нічого не змінилося, то я повторю ту розповідь для нових читачів з деякими уточненнями і доповненнями. Я звернувся тоді до читачів ґазети з надією, що можливо відгукнеться хтонебудь із тих, в кого могла збергтися якась інформація щодо вірогідного або реального автора чи упорядника словника, що колись дістався мені без ніякої назви чи натяку на автора. На жаль, минуло вже значно більше року, але до розгадки цієї історії за цей час майже не вдалося наблизитися, була кимось висловлена здогадка про причетність до цієї роботи харків’янина Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом з більш відомим політичним діячем – Всеволодом Голубовичем та іншими однопартійціями, на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів[YZ1]. Начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні зайнятися подібною працею, бо мав для цього потяг і здібности. Це якось збігається з моїми давнішими відомостями, що машинописний варіант словника, з якого я зняв для себе копію 1964 року, був дійсно привезений з Сибіру. Можливо, гіпотетичний автор цієї роботи мав під руками якісь інші словники та праці з мовознавства, аби укласти свій вибірковий в одному напрямку словник. Можливо, це міг бути і вже згаданий Н.Петренко, який після відбуття свого концтабірного терміну не став повертатися в Україну, а його подальші сліди загубилися в Сибірських безкраях, мабуть, він десь там працював деякий час, поки не був заарештований вдруге і засуджений вже “без права на листування”, що означало термінологією тодішніх каральних орґанів по-просту – ростріл. Варіантів можна вигадати багато, бо його подальша доля після першого засудження і заслання мені невідома, хоча сам В. Голубович після першого суду був незабаром амністований, навіть досить активно співпрацював з більшовицьким режимом і був знищений тим режимом вже трохи пізніше – в тридцяті роки... Мені завше стає журно і тривожно на душі, коли згадуються два поетичних рядка, колись написаних латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордовському таборі вже наприкінці шістьдесятих років – “Все, що затиснеш до жмені – витече, зміниться, щезне...”. Цими рядками закінчувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, аби виправити непоправне. Увійти і поправити, виправити, то дійсно зась, але багато хто пояснює з таких “наукових” засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме із того зміненого чи пощезлого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших, як окремий самобутній народ зі своєю історичною старожитністю. До руйнації нашої пам`яті, наших звичаїв, нашої мови докладали неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть поспіль, але найстрашнішим за своїми наслідками було проминуле двадцяте століття. І справді, всі ми, хто ще вважає себе українцями, яких не тільки набагато поменшало, але які стали насьогодні зовсім інакшими в поведінці, навіть у побутовій мові, аніж були наші прадіди на зламі дев`ятнадцятого століття, а що вже говорити-балакати за часи давніші, з яких збереглося ще менше. Про це з гіркотою постійно пишемо на сторінках своїх малотиражних укоаїнських видань, які ще жевріють окремими впертими вогниками між багатотисячними масовими російськомовними виданнями більш бульварного напрямку, хоча деякі з них і намагаються вдавати себе наближеними до інтелектуалів, навіть для підтвердження цього подекуди запрошують на свої сторінки і українських авторів. Щось дізнається з тих публікацій про наші проблеми і пересічний зденаціоналізований обиватель, але суто українські часописи читаються і обговорюються в надто вузьких колах. Про це ми іноді гнівно і гучніше говоримо на мітинґах, але, як все меншає читачів суто українських часописів, так само меншають гурти маніфестантів під національними прапорами на столичних і провінційних майданах. Не ставив я перед собою завдання робити огляд загальної ситуації з тої пекучої проблеми збирання порозкиданого не тільки в українських землях, але й по всьому світу, каміння наших давніх соборів, насамперед духовних, як і щодо стану тої складної проблеми, яку дехто зве дерусифікацією чи національним відродженням, а дехто – “насільствєнной українізацієй”. Коли чую останнє, завше перед очима постає “тьотя Мотя з Курська”, невмируща й досі особа з відомої п`єси Миколи Куліша “Мина Мазайло”, яка воліла за краще бути зґвалтованою ніж українізованою. Кожному своє і свій час, бо ця моя оповідка тільки про один невеличкий кавалочек з тих втрачених національних скарбів, а це зовсім інша дотичність до концтабірних часів. Ця моя оповідка тільки коротке переднє слово пояснення історії одного дивного скарбу, яким тішився майже сорок років потайки, майже сам-на-сам, лишень зрідка ділився копіями із найвірнішими побратимами. Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реабілітації нашого нормального природнього правопису, який так нагло зґвалтували в тридцяті роки “мовознавці” з репресивних орґанів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і настільки вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій частині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче і проминули найлихіші часи, наче і маємо тепера невід’ємне право самім розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї комп`ютера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво поменшало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою наближення всіх нас до метрополії, нехай і колишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намагаються окремі представники начебто нашої влади змусити нас дивитися на самих себе чужими упередженими очима. Пересічним громадянам відомо тільки частину залаштункової гри нинішних можновладців навколо мовного питання. Пишуть інколи, що вже запізно щось правити, бо так вже сталося, бо всі вже звикли, тому навіщо потурати кільком десяткам “діяспорних вчених” з приводу їх бажання внести суттєві зміни до сучасного правопису, аби повернутися і материковій Україні на сотню років тому до того рівня, на якому завмерли заокеанські українці. Найчастіше противники змін наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іноземних, аби вразити аж до переляку тих, хто неспроможний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є багато глибшим, ніж сукупність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що логічна структура побудови словосполучень у реченнях впряму впливає і на світосприйняття навколишнього і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїлися останнім часом називати менталітетом національної спільноти? А він в кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячоліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень, для пояснення цієї думки я спробую скористатися сучасними технічними досягненнями: коли до мовної проґрами потрапляє вірус, то ця проґрама при вирішення навіть найпростіших задач найчастіше видає невірне рішення, або взагалі не працює. Може, тому і не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного лабіринту, що користуємось каліченою мовною проґрамою. Невже так воно і є?.. Перепрошую, бо в запалі відхилився від своєї теми, тому вертаюся ближче до історії того скарбу, про який мав намір розповісти. Для мене ця історія розпочалася влітку 1964 року від одної моєї знайомої – пані Надії Ніколенко, яка вже була досить відомою професійною перекладачкою творів художньої літератури з російської на українську і навпаки, а на тодішнього мене, то дуже літною жінкою (їй тоді йшлося до шестидесятиліття), вона тоді нещодавна повернулася зі своїм чоловіком в Україну зі степових просторів східного Казахстану. Ще з кінця тридцятих років довелося їм удвох помандрувати кілька десятиліть за уральськими горами сибірськими просторами. Так сталося, що вона познайомилася з моїми тодішніми літературними вправами, а на той час у Києві, як і на всіх українських теренах, вже починало ізнову сутеніти для української інтеліґенції, і я вже почав приховувати за псевдом свої вірші про Крути, Мазепу, пожежу книгозбірні, або й звичайну лірику, де було повно смутку і зажури, хоча мені було тоді трохи за двадцять років. Дещо і зовсім зрідка з`являлося на сторінках офіційних видань, і кожного разу мої творіння зазнавали значного редакторського втручання, бо я завше мав ускладнення з мовними редакторами з-за невміння користуватися тодішним українським правописом, його реґламентаціями щодо вживання відмінків і мовних зворотів, з-за ужиття деяких “націоналістичних” слів, хоча редактори ставилися до мене найчастіше досить доброзичливо, коли дізнавалися, що не довелося мені вчитися в школі української мови, що до неї прилучився самотужки з відчутною допомогою батька через давні українські книжки ще в шкільні роки в російській глибинці... Ось тоді, після ближчого знайомства, пані Надія під великим секретом дала мені для передруку десь до ста сторінок машинопису якогось словника, який не мав ніяких вихідних позначок: назви, автора, року видання тощо. Вже тоді в друкованому тексті було забагато суто друкарських огріхів, вочевидь, що від багаторазового передруку поспіхом, потайки від сторонніх очей. В ті часи я не надто насмілився з кимось ділитися тим подарунком, а незабаром і сам подався далеко за межі України більш як на двадцять років. З тих часів в мене збереглося багацько книжок без назв, без авторства, без ніяких вихідних данних, яких я позбувався перед тим, як віддати палітурнику для оправи, аби можна було згодом відбрехатися від доскіпливих занадто гостей тим щиросердним зізнанням, що якось випадково купив у невідомої особи на ринку, бо сподобався сюжет, а хто написав і коли, мені було невтямки. Такими й досі стоять на моїх книжкових полицях деякі романи Винниченка, Самчука, поезії Олеся, Маланюка... Коли я повернувся до Києва, імперія вже добре хиталася перед своїм ганебним падінням, але був зайнятий іншими справами, тому тільки нещодавно вирішив довідатися про історію створення дивного словника. На моє прохання знайомі мені мовознавці намагалися знайти чогось подібного в наукових книгозбірнях чи архівах, та нічого схожого не знайшли по цей день. Але й підготувати до друку, а я обіцяв для того навіть віднайти спонсора, теж завагалися, чи не сприйме хтось, хто знає витоки цієї роботи, за плаґіатські вправи подання словника від імені поважного мовознавця із високим науковим званням. Після деяких невдалих спроб порозумітися з титулованими мовниками, я випадково поділився своєю проблемою з головним редактором “Слова Просвіти” Любою Голотою, яка пішла мені на зустріч. Я сподівався, що публікація уривків з цього словника в просвітянському слові з мрїми поясненнями мало призвести не тільки до віднайдення справжнього автора, але і до різних відгуків, навіть суперечливих щодо доцільности відновлювати втрачене. Мені й досі хочеться почути конструктивні зауваження чи конкретні пропозиції щодо подальшої долі словника. Може бути, що кимось колись знайдеться і згадається ім`я автора, а може бути, що й ні, бо цей витвір чиєїсь копіткої праці можливо йде до нас не менше сотні років, але справа не в авторі, хоча не можна забувати таких подвижників, справа в тім, що тільки наші фахівці мають визначити, наскільки доцільним є сьогодні нагадати широкому загалу запашний смак живої української мови, якою донині володіють іще по селах досить літні люди. Не тільки в Україні чув я подібні слова і звороти, таке “не російське” вживання відмінків після дієслів або й таке, коли на протилежність російській мові дієслова не потребують після себе прийменників, чув у місцях давнього компактного поселення українців на Кубані, в Казахстані, Киргизстані тощо, бо довелося помандрувати скрізь. Через навальний поступ урбанізованого середовища надто стрімко меншає сільського населення, яке у всі часи лишалося більш стійким до іншомовного втручання, більш стоїчним у збереженні предковічних звичаїв, хоча знищували їх за природню впертість мільйонами будівничі “свєтлого будущего”, але й сучасні селяни через аґресивну телевізійну експансію різних “мамаду”, “кроликів” і “сердючок” чи навіть більш достойних володарів екранного часу, яким також невтямки поняття національної самобутности, які теж починають (чи продовжують) спілкуватися між собою понівеченою мовою, починають “інтернаціоналізуватися” за найгіршими проявами досі живучої ідеології недавнього імперського режиму. Моє ставлення до збереження нашої самобутности, насамперед у мові та національних традиціях, ажніяк не пов`язане з неґативом до інших народів, їх культур, їх мов та звичаїв. Навпаки! Мені подобається подорожувати білим світом саме тому, що я знайомлюся з іншими народами, зовсім не схожими на нас, що я можу чути інші пісні, бачити інакші танці, заходити до інших храмів, а потім спрагло вертатися до своїх рідних теренів, до прабатьківських криниць. Навіть не хочу припустити, що час і наша триваюча деґрадація в ньому, зможе колись остаточно зневілювати чарівні відмінності реґіонів і в самій Україні, бо наша культура багата саме своїм розмаїттям. Від нещодавніх відвідин тої російської місцини, де колись проминули мої дитячі й шкільні роки, залишилося прикре враження – так само знівечено й прадавню культуру словен ільменських, яка надто вирізнялася своєю самобутністю на обширах Російської імперії. Ні, треба постати рішуче проти подібного ставлення безбатченків до свого минулого, яке ревно зберігалося кожним народом століттями, аби загальнолюдська цивілізація не втратила свого багатого історичного надбання таких різноманітних і самобутніх національних культур, від сукупности яких веселково жити на цій планеті попри намагання деяких ненажер проковтнути і перетравити в собі чи трохи подібних, чи зовсім несхожих окремих національних культур, саме з багаточисельности яких і складається величне мозаїчне панно спільної культури всього людства нашої Землі, всієї загальноземлянської цивілізації. Знову емоції відхилили мене від простого подання змісту невідомого словника, бо є в ньому щось таке дивовижне, що викликає давні призабуті чуття, аж прокидається в глибинах єства ґенетична пам`ять і підказує, як треба вірно говорити українською мовою, яка вона дійсно самобутня і водночас материнською для інших слов’янських мов, як вони можуть родичатися через нашу. Придивіться до нього, задумайтесь, я ж маю надію, що довкола долі цього словника можна і треба поговорити серйозно про багато що наболіле, навіть у тім випадку, якщо більшість фахівців прихилиться до висновку, що ніяк не можна увійти сьогодні до тої річечки, яка протікала повз нас іще вчора... Як на мене, то такий словник (далі подаю курсивом у лапках окремі вирази тільки з останньої сторінки словника) “до скрути треба”, бо ж не “лизень злизав” нашу пам`ять, бо ж іще багато хто з нас боляче відчуває чуже “як сіль на очі”, а ті, що “не нашої сотні” нехай собі йдуть в іншому краї “ловити вітра”. ВИМУШЕНЕ ПОЯСНЕННЯ (уривок з роману в новелах “Йду проти себе”, “Кальварія”, Львів,2004) Перебираючи старі папери, серед яких я намагався знайти дещо цікаве, що могло зберегтися з давніх студентських років за часи моїх постійних мандрів неохопними просторами тодішнього Союзу (Латвія, БАМ, Крайня Північ), бо готувався відвідати місто своєї студентської юности, яке ніяк не скине із себе, навіть після десяти років незалежности України, ганебне чуже ймення, аби знову зватися Січеславом – містом, що постало на теренах давньої Кодацької паланки в незабутні часи козацької слави. Там мої друзі заплановали провести творчі зустрічі із університетською молоддю, щось, наче звіт перед земляками. Природньо, я хотів показати на тих поетичних зустрічах, якими були із себе завзяті бунтарі в давні часи серед тодішніх студентських поетів, яких за тодішньою класифікацією відносили до початківців. Тільки я ніколи не полюбляв, не сприймаю й досі такого визначення – “поет початківець”, бо приналежність до поезії не може бути визначена віком або вишколом – поетами народжуються, хоча то може бути довгою чи короткою розмовою, але зовсім окремою. Шукав, бо щось таки мало зберегтися на папері серед старого мотлоху, адже в пам`яті лишилися тільки деякі рядки з моїх юнацьких віршів: “На Велику Ведмедицю, як на домбру, я струни нервів своїх натягну, нехай вибухає бомбою стогін серця, що ранить струну!”. Сьогодні цим нікого не подивуєш... Десь мала зберегтися й невеличка збірочка віршів, що була надрукована на цигарковому папері накладом близько ста примірників уже після закінчення інституту, коли я працював поблизу Києва на будівництві великої електростанції. Щоправда, ця згадана книжечка розійшлася тоді по руках серед тих, кому довіряв, до останнього примірника, за що я мав деякі неприємності, незважаюче на скромне псевдо, яким намагався приховати своє авторство. Почав шукати, хоча то була марна справа, від самого початку цілком безнадійна – оскільки свого часу, наприкінці 60-х років (Гай-гай! Вже минулого тисячоліття!) я тікав з Києва до Латвії, то у відчаї попалив небагаті свої архіви, у першу чергу – щоденники й дещо з рукописів, а насамперед – чужі листи і світлини. Серед купки пожовклих чернеток з віршами літстудійців Дніпропетровського палацу студентів, абсолютно аполітичних і писаних російською мовою, що пояснює, як вони могли збереглися до сьогодні, надибав на декілька своїх невеличких прозових шкіців, написаних ще на другому курсі будівельного інституту. Коли я читав свої віршовані чи прозові проби пера російськомовним літстудійцям, вони не робили мені ніяких закидів чи зауважень щодо моєї мови, яка дещо відрізнялася від тої, до якої вони прилучилися у школі. Чи вони гадали, що й такий варіант можливий, чи вважали це за пристойний вибрик для нашого богемного середовища. Але я одного разу, під час літніх вакацій, приїхав до Києва і заніс свої шкіци разом із віршами до кабінету молодого автора Спілки письменників. І досі, хоч минуло вже стільки років, я відчуваю свою провину перед тодішнім керівником того кабінету. Вже у наш час вільної держави, після мого поверненя в Україну з вимушеної еміґрації (в межах тодішньої Імперії в різних її куточках дихалося з різним допуском волі, тому подався тоді до Латвії), я вибачався перед ним неодноразово за давній мій некоректний вчинок. Некоректність полягала в тому, що мої дитячі і шкільні роки проминули в російській глибинці, тому в Україні я не вивчав української мови в школі, а коли вчився в будівельному інституті, теж її практично не чув, бо всі дисципліни викладалися тільки іншою мовою, тому не міг знати, що користуватися “націоналістичними” словами, літерами і правописом було в ті часи великим гріхом, навіть злочином, перед “всєм совєцькім народом”. І вже не пам`ятаю достеменно, чи подив, чи острах, чи щось інше було в очах реального письменника з офіційної, майже державної, установи – Спілки письменників СССР, її української підневільної філії. Це вже зараз я добре розумію, що найпершою мала виникнути в того функціонера думка про свідому (бо, як інакше?) провокацію з боку кимось підісланого молодика. Після недовгої розмови, коли я вже отримав переконливі корисні поради штудіювати сучасну морфолоґію й синтаксис, керівник кабінету взяв мене із собою на виступи в піонерському таборі. Серед невеличкої ґрупи літераторів, були справжні (за тодішніми мірками) поети з віршами про щасливе дитинство і полум`яну юність тих, хто має невдовзі стати поруч з батьками на фронтах боротьби за врожай, за вирішення продовольчої й житлової проблем, за перемогу найсправедливішого і найлюдянішого ладу на ще ворожих п`яти частках земної кулі із шести, оскільки, покищо, тільки на одній частці здавна переміг трудящий народ, але згодом має ствердитися новий лад і на всіх інших планетах сонячної системи. Після тих виступів, що переривалися постійно бурхливими оплесками дітей у червоних краватках, вивели до них і мене з моїми “стогонами серця”. Звісно, що я не дістав і кількох, для вічливості, сплесків дитячих долонь. Невтямки було, що на сцені із гостями була старша піонервожата, яка керувала дитячими оплесками – коли, кому і скільки... На тому і призупинилася на довгі роки моя, тільки-но розпочата, письменницька кар`єра, хоча дещо й було надруковано того часу після жорстких редакційних правок в інститутській багатотиражці та обласній молодіжній (звісно – комсомольській) ґазеті... Я вибрав для цеї книжки з того небагатого збереженого доробку тільки одного невеличкого шкіца, який, здається, намірявся згодом розгорнути у ліричну повість про своїх сучасників, які мали жити у вигаданій країні, де не було суворого поліційного стеження за інакодумцями, не було комсомольських зборів і шефської студентської допомоги на колгоспних ланах. Мої герої мали розумітися на одвічних загальнолюдських проблемах, на поезії, музиці. Повість мала бути психологічною, забарвленою інтимними епізодами, але поза часом і простором у невідомій країні. Не судилося дійти до написання повісті, хоча вона вимальовувалась, так мені пам`ятається, досить чітко. Тоді скрізь точилися молодіжні суперечки щодо ролі в суспільстві “ліриків” – гуманітаріїв та “фізиків” – технарів. Я був більше технарем, ніж гуманітарієм, шукав у всьому “раціо”, заганяв до сліпого кута викладачів політекономії, атеїзму, істмату, діамату та інших пролетарських матів. І зовсім не тому, що не сприймав ту ідеолоґію, навпаки – прагнув стати її палким адептом, на що був націлений піонерсько-комсомольським вихованням, але намагавсь усунути для себе ті протиріччя, що кололи мені свєю неоковирністю очі, і мав за те купу неприємностей, міг без проблем вилетіти з інституту. Втримався, затих, але не став і адептом, бо ті нерозв`язні протиріччя згодом розперезалися й скинули з високого трону таку, як здавалося майже всім, всевладну і всеспроможну ідеолоґію зрівняльної сірятини. Криваве ліжечко славнозвісного Прокруста озповзлося вшир на розмір у шосту частину суходолу земної кулі, на яке були покладені не один десяток мільйонів людських тіл і доль, скільки відрубано мудрих, але інакших, голів, що не вкладалися в комуністичні мірки. Згодом я подорослішав, навчився мудрости приховувати справжні почуття і думки, потайки пописував, але все не про те, що могло бути гідним для друку в тодішній Україні. В чомусь я є прототипом усіх моїх персонажів як у цій книжці, так і в попередній – “Злам”, що виходила двічі у світ (видавництво “Живиця” у Києві, 1998 та видавництво “Кальварія” у Львові, 2001... “Повернутий лист” – ця наївна і щира спроба пера подається мною вперше, після деяких вагань щодо доцільности знайомити з нею доскіпливих читачів, практично без суттєвих правок для збереження тодішнього мого світосприйняття, коли зустрівсь із зовсім іншою реальністю – існування широкого україномовного середовища, про яке у великому індустральному місті на берегах Дніпра інколи досягав тихий відгомін. Мої зрусачені студентські приятелі, нащадки запорожців, при розмовах про Західну Україну, заздрісно зітхали, згадуючи розповіді очевидців про те, що там же всі говорять українською, хоча й були нажахані офіційною пропаґандою про “нелюдські вчинки лісових бандитів”, про “неправильну, бо ж покалічену західняками” справжню солов`їну мову, якої вони вдома чули з кожним днем все менше і менше від доживаючих віку бабусь серед степових безкраїв... Кілька днів у місті Лева не стерлися з пам`яті за сорок років, я і в сьогоденні намагаюся використати будь-яку нагоду відвідати оте місто, що так мене вразило в давньому колись. Пройтися вуличками старовинної забудови, найкраще серед дощової негоди на самоті із парасолькою, наче поспішати на зустріч із юними моїми однолітками, посидіти самотньо у кнайпі за філіжанкою запашної кави… Дивовижна, але зовсім природня і реальна, вимова моїх ровесників, хоч і була трохи засмічена, я гадаю, що більше задля форсу, легкими вкрапленнями полонізмів чи інших сусідських мов близенької Европи, нагадувала мені мову тих старих книжок, з читання яких у далекій “русской дєрєвушкє” я прилучався колись до невідомої мені України. Шкода, але й невеличкі, обережні правки старого тексту порушили, як на мене, ту давню мою щирість і наївність... Але правити знов уже не вистачило сміливости, бо злякався зіпсувати ще більше – хіба ж можна, як не повернутися, то хоча б відчувати себе більш ніж на сорок років молодшим. Багато що забулося за ці роки, інколи свідомо сам витирав з пам`яти для власної безпеки, і нині, коли перебираю старі світлини, вже не можу пригадати навіть імен деяких давніх друзяк, з якими на тих світлинах обнімаюсь і усміхаюсь в бік фотооб`єктива, не відаючи, що може з нами статись у близькому прийдешньому дні... Все повторюється у цьому світі. Моїм дітям теж не довелося вчитися в Україні в школі чи в інституті, вони теж читали здебільшого давні книжки, спілкувалися українською тільки на маленькому острівці посеред чужомовного моря між собі подібних, тому дивують сьогодні своїх співрозмовників і досі “націоналістичною” вимовою на кшталт: “лямпа, клюмба, ґанок...” Вони вже зовсім дорослі, живуть у різних країнах на чималій відстані одне від одного, їхні діти теж вчаться мови своїх предків на маленьких острівцях серед іншомовного моря, навіть у столиці незалежної української Держави... Київ,2002 [YZ1] 1 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/yuriy_zavgorodniy/etnoglobalizm/