Завантажити

це інша тема чи інші теми для серйозної розмови...
Дванадцять років живу в Україні (статтю написано 2001 року), з них десять – у державі, яка спромоглася після довгих поневірянь до відновлення власної незалежності, хоча цнотливо вважає себе зовсім юним новоутворенням, намагаючись бути лояльною і навіть ліберальною, аж до поблажливости і всепрощенства, до своїх ворогів. Можливо, через те сьогодні я в ній почуваюся майже так само, як і тоді, коли поняття національної приналежности чи вибору мови спілкування не виходило за рамки одного формулювання (майже наукового, якщо насмілитися вважати наукою той варіянт “марксізму-лєнінізму-сталінізму”, який сформувався і панував у СССР), що й досі експлуатується певними колами забамбулених громадян незалежної Української Держави, бо продовжує бути і в наші дні непорушною доґмою для переважної більшости українських комуністів та споріднених із ними дрібніших проімперських формувань, проте на нашу біду останнім часом зіп’ялися на ноги більш потужні сили, які діють і в цьому питанні, як “п’ята колона” сусідньої імперії, тримаючись її настанов, що “ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТ – людина будь-якої національності, яка розмовляє російською мовою; натомість НАЦІОНАЛІСТ – людина будь-якої національності, яка крім російської вживає для спілкування із собі подібними також рідну мову.”
Саме в ім`я остаточної перемоги такого російсько-більшовицького “інтернаціоналізму” створено в нас ситуацію, коли проблемно знайти в столиці України в кіосках Союздруку (інколи ще можна стріти і “Союзпечать”) україномовну ґазету, я вже не кажу про який-небудь літературний чи просто розважальний журнал; коли та сама ситуація і в пошуках розважальної україномовної проґрами на телебаченні, бо й політичного шоу, де б усі учасники говорили саме українською. Не можу зрозуміти, чому яткам економічно вигідно продавати тільки московський “Крокодил”, а не разом з ним український “Перець”? Трапляються увечері години, коли на жодному з 12 київських телеканалів, включно з першим національним, не можу почути української мови, так, трохи в рекламних роликах зарубіжних досягнень з побутової техніки, зарубіжних ліків та парфумів, наїдків та багато чого іншого. Тоді вимикаю телевізор і заглиблююсь в читання “Всесвіту”, “Сучасности” чи іншого рідкісного сьогодні літературного видання, які попри все ще тримаються завдяки ентузіазму видавців та наявністю певної кількості передплатників. Зате в ятках на вибір пропонують “Новий мір”, “Москву” і “Літєратурную ґазєту” і багато чого ще з близького зарубіжжя. Боже боронь, я зовсім не проти існування в Україні інших мов чи друкованих видань на тих мовах, тобто не замахуюсь ані з якого боку на російську чи її “южноє нарєчіє”. Йдеться про те, що я не можу відчути себе саме громадянином певної незалежної держави, так, як відчувають себе латиші у своїй столиці, хоча в Ризі вони до сьогодні складають менше половини жителів. Я ніколи не цурався і не цураюся досі ані інших мов, ані спілкування ними з представниками інших етносів, інших культур. Кожна з них є здобутком вселюдської цивілізації на нашій планеті, із сукупності яких складається людство, але іноді постає те, про що краще за Василя Симоненка важко сформулювати: – “... Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право з матір`ю побуть на самоті”. І саме тої щирої самоти так складно дістатися сьогодні в Києві. Менш емоційні чи менш заанґажовані люди мене переконують, що нікуди нам не подітися від жорстокої, невмолимої дії всесвітніх Законів, бо нівеляція національних ознак, насамперед мови, є втіленням серед людської спільноти другого закону термодінаміки, знаного ще під назвами ентропії або теплової смерті. Все одно колись усе зрівняється до абсолютного нуля, тому марними є теперішні войовничі виступи противників глобалізму у всьому світі. Мене переконують, що саме згідно цього фізичного закону за сімдесят років, що проіснував СССР, на території одної шостої земного суходолу зникало щороку по одній мові, тобто по одному народу, тому не годиться ганити той тоталітарний режим з його голодоморами і репресіями проти неросійських народів, бо ж закон є закон, до того ж – всесвітній. Але ж будь-який закон діє у визначених межах, навіть у визначеному часі. Знаючи прояви і дію законів можна їм протидіяти, бо навіщо тоді Творець надав людині розуму. Він створив багатолику Землю, заселив її різними народами зі своїми мовами, звичаями, навіть зі своїм інакшим баченням самого Творця, з яким спілкуються різні народи за своїми інакшими звичаями. Велична багатобарвна мозаїчна панорама, де кожен народ представлений своїм камінцем чи шматочком смальти: різних за величиною, яскравістю, кольорами, наявністю в них відтінків (діялектів, етнографічних груп тощо). Коли звідтам випадає навіть найменший камінець, біднішає та велика мозаїка, тому треба всім боротися за її збереження разом, аби не перетворилася вона згодом у пошарпану, луплену невмолимим перебігом часу сіру стінку занедбаного глухого фасаду колись багатого

читати