Завантажити

Кажуть люди, що я курва, а я ся не каю.
Співанка

Після сорока років з ним почали відбуватися дивні речі. Якось уранці він прокинувся в помешканні коханки, мацнув себе за пах і мало не зомлів. Єдвабні кучері, капшук і вправний забіяка його кудись запропастились. Тугенький лобок щільно обтягала гладенька шкіра. Спершу подумав, що то наче приснилося, та коли вкотре пересвідчився, що таки ні, рвучко опустив ноги на прохолодний ворсистий килимок, досадно кинув: „Дожився… Сорок літ табаці – викинь собаці”. В покоїку довго розглядав себе від п’ят до маківки перед люстром, ніяк не міг уторопати, що таке могло статися впродовж минулої ночі. Адже ще ввечері був хоч куди дженджик, упорався з любкою в шурхотливих простирадлах на всі сто, пригадує, заснули навзнак в обіймах, і тут, – вважай, – повік каліка. В нужнику вмостився справляти нужду: гляди, цівкою бризнув золотий дощ в унітаз, і лише зараз укмітив, що його сечостатевий орган злучився хтознаяк з відхідником в одинєдиний „рівчачок”. Мда, – досадно ворухнув устами. Лише те вимовив, як у водостічній рурі багатоповерхового будинку щось дзявкнуло, хвисьнуло і, (ой, леле), чує, немовби холодне вуженя вчепилося в ґудзувату нірку, мерщій шурхнуло в збуджену утробу. Десь зачаїлося. Неборака мерщій схопився на ноги, вивергнув раз, удруге. Запаморочилося в голові. Вчинилося геть недобре. Захотілося чимдуж прийняти знеболююче та розпластатися горілиць і поринути в глибокий сон. Начхати на всіх і вся, ба навіть на самого себе. Ледве виволік ноги на п’ятачок, дістався фотелю в кутку: розтріпаний, невбраний, з рота тхне, очі посоловіли, насилу дихає. „Тікати, – майнула думка. – Ната засміє мене, враз одвернеться”. Та сили нема поворухнути хоч би перстом. „Кукса… Оцупок… Геть з очей…” А тут і вона – розпашіла після сну, пишногруда, ставна, в нарозхрист халамиді показалася в дверях, трохи замешкалася, на очах торопіє:
– Зая, ты что…– не йме віри, що її ще звечора здоровенький любка ондечки осунувся, пополотнів, на себе не схожий. – Аа… – тицька в його бік пальця з довгим наквацяним нігтем. – Где он?..
Ледве ворухнув губами:
– У сраці… – таки спромігся накрити долонями срамоту, точніше не срамоту, а тільки пшик від неї. – Так… У сраці, люба.
– Перестань… Я серьезно…
– Я також… – трохи оклигав. – Як тільки сьогодні прокинувся, так і… – розвів угору долоні. – Залишився з носом.
Вона насторожено, майже навшпиньки підійшла, присіла:
– Бедный малыш, – пучечками пальців бгає пругку поверхню геть голого горбика, без жодної зазублини, співчутливо заглядає в очі бідолахи. – Странно… – ніяк не дасть собі ради, туманно мислить, що насправді сталося з її любком.
– Дуже… – мало не розплакався, вмах прикусив язик: „У мені хтось оселився з унітаза”. Зібрався з духом, пригорнув її, та квола рука не слухається, махом зсувається з жіночої спини. Якось умістив на рамені. Ната обачно звільнила плече від мулької долоні, підвелася, поправила розкуйовджену зачіску, раптом кинула невідомо до кого в темний куток покоїку:
– Мабуть, злі витівки Чорнобиля… – неквапом зробила крокдругий до злостивого нужника, причинила за собою двері.
Він згинці поплівся до спальні, в дещо вбрався, сидьма, мов очамрілий, тупо вп’явся розсіяним поглядом у trumeau. Ба, та тож не він, Сидір Бляк, ловелас хоч куди, гульвісаледащо, невироблений шелихвіст по чужих постелях прямісінько зирить у вічі, а радше якийсь хиренний доходяга з вигрібної ями ледве блимає вирлами. „Фе!.. Невже се – я?” Хоч врядигоди й буває, що добирається до чортиків і на похмілля тяжко бореться з ломкою, та не до такої міри, як зараз – твар геть перекосило й густо обкидало цвіллю. Чує, його наскрізь проймає холоднючий страх, ошибає мозок, то різко січне лезом то глухо гепне обухом у самісіньке тім’ячко: „Гаплик! Я втратив уда… Цілком… Усе чоловіче гроно… Тепер я не козак… Лайно собаче… Невідьхто засів у мені й там порядкує”. На те ввійшла мовчки заклопотана Ната, водить очима по спальні, наче щось уважно шукає, раптом її невпевнений погляд зупинився на рятівній платтяній шафі, кинула (відчутно) про так через плече:
– Зая, я все равно тебя люблю…
– Він знехотя бовкнув, аби відчепилася, до свого відображення:
– Вірю…
– Что?.. – навмання перебирає гардеробу. Поміж сукнями, видається їй, ось­ось натрапить, відшукає ті слова, що наразі потрібно сказати скривдженому любкові.
– Кохай… Красно дякую… Тільки, щиро кохай… А втім, про які почуття може іти мова, коли я – mutant. Опуцьок… Цурка… Сухий пень… Годящий хіба що на тріски… Тобі, пташко, потрібний моцар, а я – мерин.
– Ох, – зашаріло тримає в руці пасок з фабричним удом. – Затерялся…
Сидір від побаченого ніяково засовався, жваво кигикнув:
– Таки не даси мені вмерти… Жінка… Богиня пло… Ніні… Богиня жагучості, – заворожено бере sexeapparad, вертить, мне, пробує на міцність. – Добра робота, – ображено повертає. – Та мені така забава не до шмиги. Ліпше, знайди собі іншого бахура…
Ната Гопкало належить до тих жінок,

читати