Завантажити

Він однією рукою ледвесенько бере її за лікоть, а другу зворушливо підносить угору:
– Нарешті! Я знайшов себе, люба… Ляльки!.. Ляльки!.. Я вирізатиму й фарбуватиму ляльок. Вдихатиму в них свіжу божественність. Уявляєш, я породжу безліч Йодликів­Мотликів!
Вона одразу насторожилася, коли тількино ввійшов знадвору одужалий любко та почав витинати в повітрі долонею, пишномовно верзти про цяцькидрючки й якихось почвар. „Либонь, поїхав у Сидорця дах…”, – майнула думка, та не подала виду, гладить, як малого, по голові, заспокійливо примовляє:
– Гаразд, серце… Гаразд… Вирізатимеш ляльок, – а про себе думає: „Мо’ й справді, – він і на таке тепер спроможний”.
– Та насамперед, як буде в місті ярмарок народних умільців, піду й довідаюся в ложкаря, що за дерево найпридатніше для різьби.
– Чому саме в ложкаря?.. – невимушено підтримує розмову.
– Бог створив для своїх найнеобхідніших потреб людину, а людина ложку. Дерево – сирець ого­го, віддає теплом, заодно наповнює тіло наснагою. Потому вже, на ситий шлунок, той само ложкар вправляється для душі різцем, вирізає ляльок. Я, звісно, не рівня Богу… Та дуже мене непокоїть нинішній світ з його разючою недосконалістю. Особливо, дерев’яні ложки та ляльки, що на очах виходять з ужитку. Plastic! Plastic! Витісняє живий матеріал, обтягує тіло, життєві форми синтетичною мертвечиною, зусібіч стискає чим раз більше душу. Рух, механічний рух поступово оволодіває людиною. Ніхто вже нічого не дума, цілком покладається на стороннього. Чуєш, на стороннього… Кмітливого ляльковода за лаштунками, – захоплено веде мову зворушений Бляк.
Ната ніяк не второпа: „Чи її любчик удатно вар’ята грає, чи таки схибнувся стовідсотково…”, та терпеливо слуха, не перебиває, вичікує на слушну мить утрутитися й собі в розмову. Бо вона ще та, пані Гопкало, – не промах. Уміє вмить, скажімо, на слизькому прикусити язика або зробити великі розумні очі перед шедевром абстракціоніста. Небідна вдова призбирувача картин і колишнього редактора журналу „Синхронне малярство” сумлінно й наполегливо продовжує справу спочилого в бозі чоловіка, варить гроші на прибуткових полотнах, тусується поміж художників, гендлярів й аматорів легкої наживи. Мережа її агентів призбирувачів картин добре налагоджена, працює бездоганно. Бува, що Ната, придбавши полотно маловідомого, та вправного автора, може без його відома втрутитися в твір, домалювати на догоду вередливому покупцеві модний штришок або й цілий fragment. А ще вона бридиться та уникає класти в їжу та фарбами на малюнок коренеплоди, взагалі, до будьякого коріння ставиться з підозрою та відразою. Тут у них з Бляком виникають розбіжності. Сидір усе, що родить рідна земля, залюбки уминає не лише на догоду своєму ненажерливому споживацькому шлунку, а й того вимагає його зболене почуття патріота до калиновосалоїдної батьківщини. Гопкало навпаки, дотримується неписаного правила київського жлоба: „Нехай гірше, зате інше”. Нудить її, наприклад, від калинового варення або полтавських вареників. Хоч сама виросла на пирятинських чорноземах. Бляк усупереч поглядам любки вважає себе щирим соборником: народився й перші десять років ріс на межі Волині й Галичини, потому на ситих землях степу, навчався в Харкові, закінчив журфак у Львові. Наголошує, що хоч і тече в його жилах різна кров (а в кого, скажіть, тече лише одна на сих столочених азійськими копитами просторах), усе ’дно вважає себе виключно українцем. А втім, обидвоє рідко коли ведуть мову про свою причетність до однієї й тієї ж національності. Сидір незворушно (й уже звично) сповідує свої переконання, Ната – коли як треба їй. І так живуть у парі десь з півроку. Гопкало незворушно (й уже звично) гендлює картинами, Бляк на повноцінному утриманні любки ще до вчора вдовольняв її жагучу плоть. І тут таке стряслося, що найлютішому своєму ворогу не побажаєш…
Сидір утратив чересло, вважай, свій основний чоловічний instrument, завдяки якому був хоч на щось здатен. Адже його не рясно опубліковані вірші та журналістські матеріали, скажемо відверто, рівня середньої руки, прибутків як не приносили, так і не приносять, ба більше, не додають значущості автору в artpatrio тусовках. Але, звісно, він так не думає, як будьякий авторитетний борзописець і нарваний невдаха, ледар і волоцюга, який у кишлі хитровзутих випивох за чужий рахунок років двадцять тому проциндрив надані невідьким кошти на видання ультраправої газети, заодно втратив посаду й репутацію, та найголовніше – сім’ю: дружину й доньку. Хоч, власне, тоді, як конав у конвульсіях Союз і його, Союзу, солов’їна покритка в плахті та вишиванці витьохкувала на людних майданах про свою нездійснену споконвічну мрію, Бляк завдяки своєму колишньому поважному тестю й вийшов у люди, та через свою простацьку зарозумність малопомалу впав, звалився непробудним п’яницею на звиродніле дно, звідки перегодом одного похмурного дня його підібрала для жіночої цікавості й плотських забав метка на вигадки заможна вдова. Вона, серед іншого, тримає по місту кілька приватних

читати