Завантажити

синюватим мереживом мінливого овиду, й подумки римував своє intermezzo. Та раптом вона покликала здолу:
– Агов, соколику… – любострасно звела д’ горі руки. – Ходи сюди, – стоїть посеред захаращеного румовища, манить до себе посеред битого каміння, цегли, гінкої кропиви, розкиданих вилинялих обгорток, клаптів церати та, соромно казати, розтоптаних балабушок лайна.
Лишень підійшов, а вона як кинеться в обійми, тягне на себе; задкують удвох… намацує в любка стрижня, розпластано впала хребтом на жорсткуватий уламок плити, не зважа ні на що, й десь глибоко­глибоко чує, як торкається плавко чутливого нерва заокруглене вістря фрези. Литки закинула йому на рамена. Сидорцьо вправно шмарує невситиму душку. Коли – купно повилазили з­під каменю то там то сям такі собі тонюсіньконогі псевдоопеньки з сірчано­жовтими мордочками, сичать окаянно. Чи від страху, чи всупереч йому, Бляк приклався ще завзятіше викрешувати з втулки вогонь. Соня безтямно сприяла тому.
Вона, звісно, підкувала його не лише в любощах, а й розкрила ширше світогляд, навчила вишуканих манер, умінню себе поводити в будьякому товаристві та заворожувати жінок ґалантними рухами й пустопорожніми розмовами. Заворожувати, власне, напиндюченими світськими розмовами, а не якимосьтам масними з перчиком пролетарськими балясами або, в крайньому разі, теревенями з маком і родзинкою на призьбі. Соня вдатно отесала його з глухомані в окультуреного міщуха, та й сам Сидір почав звільна усвідомлювати, що він уже не той (значно ліпший), як полишив степове містечко. Більше того, перестав уникати студентських братій і взагалі будьяких совкових товариств з обов’язковою присутністю там зачаєного стукача. Бляк довірявся тепер лише їй, любці з далекої Москви. Смішно, але fact, досіль незнану йому столицю примарного Третього Риму Бляк ототожнював виключно з Сонею Розенталь. А любка відверто ділилася з ним своїми враженнями про світ, розповідала про саму себе, пишалася тим, що вона майже стовідсоткова сефардка й нічого спільного не має з прийшлим озвірілим азійським племенем ашкеназі, що тільки й знає на землях ар’я збурювати проти себе автохтонів.
Коли побували в творчорозважальній поїздці в Кам’янці, Соня задивилась з височезного мосту на краєвиди старого міста, зміряла уважно непідступні фортечні башти й, ні сіло ні впало, задумано мовила до Сидора:
– Якнайшвидше переводься в універ до Києва.
– Не зрозумів… – здивовано мотнув головою.
Посміхнулася кутиками уст:
– Вибач… Розтлумачую… Пам’ятаєш, Гоголь у листі до Максимовича захоплено пише: „Туда! Туда! В Киев, в прекрасный Киев! Он наш, не их, не правда? Там или вокруг его делались дела старины нашей”. Власне ваш, українців, і Микола Гоголь, який заради лютої слави зрадив отчий край і ніс відтак тяжку покуту, майже в кожному з своїх творів вимолював за те прощення та зрештою… сам знаєш стару й повчальну історію про його роздвоєність, мученицьку смерть і начебто пробудження в труні. Та я про інше… Союз нерушімий сьогоднізавтра вріже дуба. Й Київ, ваш прекрасний Київ знову творитиме діла великі, як у стародавні докняжі часи. Виборе державність і заявить про себе на весь світ.
– Тсс!.. – Сидорцьо, наче від шквального вітру, притис її личко до себе. – Союз… Київ… Державність… Ти думаєш, що кажеш… – обачно зміряв майже безлюдне полотно мосту. – Тут навіть поруччя чують і докладуть куди слід…
Вона рясно залилася сміхом:
– Молокосос… Час неможливо зупинити! – грайливо бемкнула пальцем його по кінчику носа, й з прикрістю взяла втямки, що він ще не доріс до таких розмов та й перевела казку в інше русло.
Тим часом на Красній площі в Москві вже розпочалися катання небіжчиків на лафеті. Соня відчула нагальну потребу в паленому диму Вітчизни й потягло її додому, в саме жерло жевріючого вулкану напередодні розвалу Союзу. Проте перед своїм від’їздом ще встигла побувати з Бляком у горах. Натрапили високо на верховині закинутий монастир, порослий рідкісним у тих краях арктичним мохом, лишайниками та взагалі ендемізмами. Ідуть, як би по літній прохолодній тундрі, й ніжить їх з південного долу теплий атлантичний повів. Увійшли на своєрідне подвір’я монастиря, оторочене зусібіч мохастими валунами: там і тут по нерівно вистеленому каменюччі невідьяк цупко вчепилося розчепіреними пазурами й тримається оксамитового зеленявого покрову покручене коріння. Гінкі товстелезні буки застеляють густими кронами змережане галуззям небо. Тихо, нікого, тільки довгохвоста сова дріма пишно в затінку на вершечку видовбаної у скелі каплиці (мо’ давньогопрадавнього капища). Повсюдно ніяких знаків, атрибутів, що засвідчували б приналежність кумирні з видовбаними в печері клітями до певної релігії.
Блима трут на ледвесенькому протязі в темній сутерині й з вівтаря проступає неоковирно обтесана плаха. Камінний престол.
– Овва! – захоплено мовила Соня. – Та тут серце неолітом тьохка, –долонею ніжно­ніжно голубить просяклу віками стіну.
В Сидорця раптом прокинувся дикий hazard далекого пращура, згріб

читати