Завантажити

любку в обійми, підсадив на вкриту товстим шаром сизого пороху плиту та, гляди, не йме віри, – постала в потемку його майже гола розкарячена неня й пучечками пещених пальців зворушено розсуває свою мохасту чічку перед… Ох... Ах… Раюють обоє… Ліф абияк зсунувся в неї під груди. Бретельки пурхають у боки, мов крильця янгола. Йому ввижаються її очі. Сласні очі посоловілоспрагло жадають макогона. Коліна, гладенькі розкинуті коліна лощать, манять Сидорця… Й він запаморочливо просунув раз­удруге свою дровиняку в розпечену піч і чує, як об його шерехатий розсохатий таз зворушливо ковзають облавки маминих стужавілих байдарок.
А Соня в пориві й гадки не мала, що знехотя була за вправний moulage.
Уже перед самим відльотом до Москви вона в аеропорту познайомила любка з господарем „кавалєрки” та в його присутності запевнила вкрай збентеженого Бляка, що внесла плату за квартиру вперед на рік і тепер бідний спудей з галасливого гуртожитку на Медовій Печері може сміло переселятися в затишну кам’яницю середмістя. Й з прощальним поцілунком вручила цидулку з указаним прізвищем народного депутата СССР, головного редактора одного з тамтешніх часописів:
– Якщо матимеш серйозні проблеми, він допоможе їх вирішити, – з почуттям виконаного обов’язку легко поквапилась до виходу.
Перші тижні Сидорцю тяжко було без неї. Не міг знайти собі місця ні в універі, ні в місті, ні в затишній „готельці”, куди через день перебрався. Затісне помешкання мало крихітний покоїк, врізану в стіну розсувну шафу, санвузол з окремим нужникомванною, кухоньку та не дуже простору кімнату. Прості меблі, дзеркало, холодильник, електроплита та розросла по всій стіні кімнати ліана й складали ввесь interieur. Соня залишила поміж повзучого листя фотопортрет Ґемінґвея та у покоїку на вхідних дверях ущерть пробиту дротиками велику світлину Рейнхарда Гейдріхта1. Чорнобілий образ „арійця” розмітила кольоровими фломастерами під стандартну мішень для гри в darts. І коли їй було погано або дуже добре, метала стрілами в ціль, як грізний Саваоф, щось імпульсивно промовляючи до замкнених дверей на засміченому русизмами івриті. Сидорцьо не страждав на синдром Гейдріхта – то лишень оселившись в квартирі, зірвав поцьокане дротиками обличчя й викинув у смітник. І підсвідомо поволі сам відчув потребу в якомусь об’єкті на кшталт хлопчика для биття, й обрав рідну матір. Сталося те у ванні, коли самотньо в глибокій печалі переступив поріг і пригадав, як ощасливив тут перед дзеркалом Соню. Вона в синенькому пеньюарі чепурилась перед сном, а він ненароком увійшов і вже не міг одірвати пожадливого погляду від жіночих принад, ледьледь прикритих хтивим серпанком. Ухопив в одну й другу жменю по грудці пругких сідниць і відразу відчув страшенну хіть вдовольнити зненацька спантеличену любку, яка наче того лишень чекала: враз сперлася долонями об стіну, ногу закинула на крайку емальованих ночов, кінчиком носа майже кресала своє відображення. Потому рясно стікали по її виструнченій нозі патьоки сперми, мов густо замішані на молозиві сльози. Сидорцьо на її прохання похапки збирав чоловічий нектар сіруватобілою ложечкою й спрагла сидьма на краєчку ванни жадібно облизувала сріберний couvert. І тоді вперше йому кинулися у вічі її трішечки одутлі, мов, (умить пригадав любострасть матері в повітці), в Евеліни Петрівни таз і сідниці. Бляк захворів на мамоманію.
Тепер, як від’їхала до Москви Соня Розенталь, він занедужав (саме занедужав) кортячкою до рідної нені. Напускав у металеві ночви гарячої води, намилював запашним милом настовбурченого уда та, лежма в шумовинні, ганяв його тудисюди, в такий спосіб удавав, що вдовольняє рідну неню й, гейби шрапнеллю розстрілював її личко бризками сперми. Відтак збирав повісма розбризканих живчиків по воді та завзято розтирав їх у долонях з усмішкою буйного причинного:
– Це все, що нас тримає… – наспіх витирався й сідав до столу за написання чергового зізнання в любові до Батьківщини та люто засуджував усіх і вся її кривдників. Інакше не міг та й не знав як висловити свої фізично­душевні потуги до рідної нені, захистити покривджену від безлічі її напасників. Родючий grunt та придатне до віршування підсоння виробили в чутливого парубійка скажений потяг римувати вдень і вночі. Й притлумили все інше, властиве в його віці невгамовним романтикам.
За свої два роки у Львові він лише раз дозволив приїхати нені, та й то не самій, а з батьком. Остерігався, що під час зустрічі з Евеліною Петрівною сам­насам міг не стриматися: положив би її під себе й відмахав на повну потужність. Адже маму тепер боготворив, ототожнював з Батьківщиною. Й заради них обох, (ніяк не заспокоїться), наголошує й по сьогодні, ляже кістьми де завгодно, лиш би їм було добре. Щодо свого прохолодного ставлення до тата, то воно не змінилося, навпаки, на кілька ступенів упало, позаяк Сергій Опанасович власне у колись польському Львові прохопився словом: „Хоч нас ляхи люто ненавиділи, та ніколи не доводили українців до людожерства… Мда… Тридцять третій рік…” І,

читати