Завантажити

наминаючи в „Жоржі” біле м’ясо гусака, схлипував після кожної чарки, знехотя розповів дружині й сину крізь сльози, як його матінка в голодний рік заколола, мов кабанчика, найменшу свою кровинку, зварила, побатувала, розклала по мисках, – таким побитом врятувала четверо діток і себе від ненаситної смерті. Сидорцю тоді, наприкінці глухого застою, невтямки було, ніяк не вкладалося в голову, щоб… О, Господи!.. Кулею вилетів з­за столу й, змережив унітаз ресторації густою вишиванкою. „Він, Сидір Бляк, – нащадок cannibale. Й таких, як я, виходить, сонми прихованих українців по той бік Збруча плодяться з покоління в покоління”.
Сидорцьо перегодом не раз ставив собі запитання і щодо 33го року, і щодо сільських активістів, які з власноруч зробленими штирями вишукували в односельців зерно, і щодо благуватих овець, які замість того, щоб свою провину справедливо взяти на себе, легко спихнули на злого вівчаря. Й молодий Бляк малопомалу дійшов висновку, що в убогих відсутня міра вияву сумлінно спокутувати за скоєні гріхи. Але про те навіть тепер боїться загикнутися, позаяк пришпандьорять йому ситі гладкороси жупел ворога народу, що не раз уже небожата чинили.
Цидулка з прізвищем нардепа СССР і головного редактора львівського часопису таки стала в пригоді, коли він завзято оббивав пороги тамтешнього освітянського керівництва, щоб перевестися на навчання до київського універу. Й хоч тоді очамрілий старечими випарами Союз уже почало ледвесенько хилитати, та, не зважаючи на те, (вірнопіддані галичани завжди вміли догоджати потрібним людям з метрополії: нехай­то Відень, Краків або Москва), завбачливий нардепголред допоміг московській prot?g?.
Отож Сидір Бляк опинився в Києві й наприкінці серпня якогось там року оселився в студмістечку, звідки щодня (крім суботи й неділі) доїжджав 38им маршрутом автобуса до жовтого корпусу університету. Потому через рік перебрався ближче до середмістя в прийми до дружини й уже пішки ходив на пари. Та напередодні свого одруження повідомив письмово батьків, що розпочинає цілком нове життя й… нехай його не розшукують, якщо раптом (ущипливо вивів слівце) постане в тому нагальна потреба, а майбутнім тестю з тещею щиро збрехав:
– Я круглий сирота.
Після тривалої безперервної розповіді за білим кухонним столом Сидорцьо нарешті перевів подих, уважливо пройняв трішечки розсіяним магнетичним зором Нату Гопкало на м’якому куточку. За ввесь той час, як він безугаву говорив, вона затамовано слухала, тільки подеколи мінялася на обличчі. Ні про що не думала, вражена почутим. Бляк раптом підвівся, почав роздягатися:
– Люба, подай­но з шафи того забіяку, – підійшов до спантеличеної Наточки, чмокнув за вухо.
Поки вона ходила в спальню, Бляк махом прибрав зі столу, вже голяка переступає з ноги на ногу, вдає для хохми культуриста, демонструє охлялі м’язи, впалі волосаті груди:
– Bodybuilding… Займуся також і своїм тілом… А поки що, – підставляє спину, щоб застібнула на попереку фабричного уда. – Я ощасливлю тебе сим перначем, – в обіймах легесенько стягнув з неї шовкову халамиду, положив розкарячену на стіл.
Усе так розвивається блискавично й запаморочливо, що спантеличена Ната не встигає схоплювати хід його карколомних думок, одразу ніяк не второпа, що найближчої миті може втнути збаламучений любко, й покірно впадає у раж. Сидорцьо відчуває себе вправним різником, бере її одну ногу за гомілку, поволі повертає й кладе знеможену любку набік, жадібно розглядає волохате гніздечко й розчепірене жерло вулкана. Подумки йому кортить учепитися зубами за налите до лиску стегно, припасти до звабної шкіри та похапки насолоджуватися її тілом і кров’ю. Тілом і кров’ю рідної нені. Тактак… Йому знову ввижається лежма в екстазі Евеліна Петрівна, жадає макогона. Й він, точніше вже не він, а припасований фабричний уд заходився патрати коханку. Ната вищить не своїм голосом, казиться, впивається пожадливо шалом. Ой, леле!.. Сидорцьо раптом відчув, як під пахом щось заворушилося (невже той зайшлячок з унітазу), схопив нагло любку за шию, зсадив на поміст, поставив уважно навколішки, а сам мерщій розвернувся рачки, підставив їй набухле денце. З „рівчачка” як бризне на пещене личко перламутрове сім’я та заюшить густо ніздрю, перенісся, кутик ока. Роззявлена Ната спрагло облизує пересохлі губи, а він тремтливо бере claire тягучої сперми, мов згусток розігрітого сиру, кладе їй турботливо до рота. Вона нестямно впивається липучим нектаром:
– Ох, любий… – ненароком цьомка plastic мертвяка. – Смачно, як у дитинстві… – спала на гадку улюблена фраза з телереклами.
– Що?..
– Та я так… – ледве посміхнулася. – Солодкий у тебе медок, як колись була черешня в моєї бабусі, – а про себе подумала: „Такої сперми я ще не смакувала. Справді, наразі вона якась солодко­соковита, наче сочиста м’якуш достиглої черешні. Береш до губ і вмах тане в роті. Раніше, бува, пробувала й у Сидорця, та, видається, тоді вона була не така, можна сказати, пріснувата. Гайгай, з ним щось таки відбувається несусвітне”, –

читати