Завантажити

достоїнств набув чину непростого. Рече вкрай особливе”.
А Бляк, знай, веде своєї:
– Люба, либонь, я покутаю, мов той Хам! – і вже на кухні за білим столом, не торкаючись давно охололої їжі, скрупульозно провадить таке…
Ріс безтурботно в заможній радянській сім’ї в степовому містечку. Батько, Сергій Опанасович, пропадав у тривалих відрядженнях, виводив по колгоспах елітні породи бичків і телиць, а мати, Евеліна Петрівна, працювала завдитсадком, мало приділяла уваги сину, рідко коли приходила загодя додому, часто з суботи на неділю десь ночувала. Ходив про неї поголос у коридорах районної влади, що падка на передок. Одне слово, була на короткій нозі з тамтешнім начальством. І коли Сидорцьо напередодні закінчення школи заявив, що хоче бути космонавтом, Евеліна Петрівна без зайвих труднощів посприяла його вступу до вищого військового льотного училища. Та через якийсь тиждень­другий він з тріском вилетів з вишки, опинився вдома, звісно, лютий на всіх і вся. Майже всі його однолітки вже пороз’їжджалися хто куди, не було з ким коротати сірі й нудні будні. Й синаш, нічого робити, заходився назирці ходити за рідною ненею. Вислідив її за містом, у лісочку. В мисливському будиночку.
У замковий отвір таке побачив, що дух перехопило. На комоді розсілася його майже гола розкарячена мама й пучечками пещених пальців зворушено розсунула свою мохасту чічку перед мускулистою спиною. Ліф абияк зсунувся під груди. Бретельки пурхали в боки, мов крильця янгола. Очі, її сласні очі посоловілоспрагло жадали макогона. Очі… Очі… Сласні чужі очі… Тьху! Сидорцьо позадкував крученими сходами, вискочив надвір і перше­ліпше дерево знатюрмортив несвіжими фарбами. Поночі добирався додому пішки, плакав, як дітвак, що втратив найдорожчу бавлінку.
Свою синівську любов до матері він одним махом знеструмив. Хоч не подавав виду, вдатно грав вар’ята. Ще більше захопився рукоблудством, під час мастурбації вже не вимальовував в уяві якусь оманливу жінку, а вбачав нечіткі риси тої розкаряченої блудниці на комоді. Ніні… То була вже не його мама. Геть чужа жінка! Евеліна Петрівна…
На жовтневі приїхав на кілька діб з відрядження тато й батьки запросили гостей. Евеліна Петрівна натягнула дорогу, майже до п’ят, сріблясто­блакитну сукню, взула синенькі човники на високих шпичаках. Не забула й про брошку та кілька разків намиста. Напередодні зробила завивку. Походжала павою перед гостями, вертіла обтягнутими стегнами, мов наїзниця в цирку. Сидорцьо не брав участі в гучних частуваннях, одинцем сидів у сусідній кімнаті з ледве прочиненими дверима. Задзеленчав телефон і слухавку взяла мама. З хвилину когось наполегливо переконувала, потому схвально посміхнулася, вибачилася перед гостями, натягнула норкову шубу й поквапом вийшла. Син хутко за нею.
Вони мешкали в двоповерховому будинку на вісім сімей. Неподалік у виярку суцільно розміщені вряд повітки. В одну з них на правах ґаздині шмигнула з кимось Евеліна Петрівна, лунко дзявкнула за ними клямка. Сидорцьо мерщій опинився біля причілка, хисткою драбиною забрався на присадкувате горище, попластунськи дістався криївки, й крізь дірку в сукуватій дошці побачив кинуту на обору темно­коричневу шубу, закинуті д’ горі в гусячій шкірі сідниці. Сріблясто­блакитна сукня згорнута в кучугуру під самісінькі лопатки. Жіноча голова перехилилася через жердку, прудко мотає розкуйовдженими пасмами, мов вертула „кукурузника” на зльоті. Доладна зачіска розсипається на очах у пелехату кучму. Чиясь м’язиста рука схопила в пориві шубу, витерла об полу свого роз’ятреного забіяку, на мить дала його поцицяти спраглій навколішках, й кинула дорогу річ на запльовану долівку, положила горілиць Евеліну Петрівну та заходилася знову патрати любку. Коліна, її гладенькі розчахнуті стегенця лощать, манять Сидорця до… „Бр­р… Та то ж моя мама”, – мерщій подався до виходу, лікті й коліна натер до крові.
Перегодом вона повернулася розпашіла до помешкання: жижки трусяться, серце тьохка, якомога глибше засунула в шафу забруднену шубу, мерщій кинулася до ванни наводити на собі марафет. Ат, а там синаш квацяє зеленкою садна. Схрестилися шпаркими поглядами, нічого одне другому не сказали, хоч їхні очі й так відверто про все говорили…
Уже навчаючись у Львові, Сидір Бляк перші місяці майже щодня прокручував у пам’яті останню зустріч з батьками. На пероні тато знервовано переступає з ноги на ногу, з нетерпінням очікує, коли з­за рогу нарешті вирине грубе тіло локомотива, щоб посадити у потяг сина та самому кулею влетіти навпроти в tambour електрички, яка доправить його недалеко звідси в колгосп до виведених ним елітних бичків і телиць. А мати тим часом невимушенохитро тупить очі, наче той злодій, кине словечко про так, і собі часто глипа на закрут колії, ніяк не дочекається того неповороткого „швидкого потяга”. Нарешті так­сяк розпрощалися…
Сидір сумлінно відвідував пари, конспектував гори макулатури (від теорії з античної літератури до марксистколенінського вчення про пресу), відвідував літстудію, щоправда, як

читати