Завантажити

задумано підвелася з колін, подибала мляво до ванни відчути на собі плюскіт літепла.
Наступного ранку, коли вони лишень прокинулися на широченькому ліжку, Ната запитала:
– Любий, після Львова ти більше не бачив своє перше кохання?
– Ти маєш на увазі Соню?
– Умгу…
– Раз… У Києві… На установчих зборах Руху. Вона приїжджала у справах… висвітлювати важливі події. Але… – пошкріб у роздумах скроню. – Моє перше й недосяжне кохання – Евеліна Петрівна. Власне перша вона, хто розбурхав у мені душевно­плотські пориви. Нікуди правди діти. Та воно, перше, зазвичай умирає, так і не народившись, – й одразу перевів мову про Соню Розенталь.
У жовтні якогосьтам року в Києві, подалі від середмістя й сонму безликих очей, нарваним виразникам скривджених і покривджених сателітів було надане приміщення для проведення малоросійського водевілю. Грали там, на кону, переважно сексоти, бариги й уся та шушваль, що повік на плаву. З entresol актової зали КПІ споглядав за тим награним дійством і писакарепортер Сидір Бляк. Чуй, раптом йому шепче на вухо чийсь дуже знайомий голос:
– Вітаю борця в штанях і без кріса…
Сидорцьо страшенно розгубився, коли побачив її, безпосередню й милу Соню Розенталь. Адже десь неподалік брала interview в одного з рятівників нації його люба дружина. Соня враз укмітила той заячий пострах на обличчі в колишнього любка, про так мовила:
– Не переймайся… – професійно кинула оком на його весільну обручку. – Я приїхала у дуже важливих справах… Хлопці з Луб’янки, до речі, один з них ваш землячок, розробили план повільного розпаду Союзу, план управління керованим хаосом. Отже, наші з тобою прізвища можуть бути вписані дрібно в titre кіна безглуздя, – враз розвернулася й непомітно щезла.
Тоді ще молодому й зеленому Бляку геть не хотілося вірити в щойно почуте аж до закінчення тих установчих зборів, допоки не стали вибирати голову Руху. Ніяк не вкладалося в голову, щоб сьогоднішній украй важливий для його Батьківщини захід розробили не денебудь, а саме на Луб’янці… Ніні… То – радше підступ, нісенітниця, bluff. Ходив обурений і злий на Соню Сидір.
Ат, ні, наступного дня сам переконався. Під час виборів чільника Руху він правдами й неправдами пробрався в партер й опинився поміж буковинської делегації. Коли, під час бурхливих виборів його хтось як плесне по плечу:
– Голосуйте за Драча! – лукаво шкірить очі з виду непростий суб’єкт.
– Ви хто такий?.. – Бляк сердито повернувся, та сором’язливо не домовив: „…щоб мені вказувати”, хоч, щоправда, й не мав права голосу вибирати провідника.
Важний бонза в дорогих шатах упевнено тримається в кріслі, обік – напохваті чекає розпоряджень його запобігливий ординарець, здається, Новохатько. Високий чин, точніше міна на його ситенькому обличчі враз розплилася в звабній усмішці:
– Леонід Макарович Кравчук, заввідділом агітації та пропаганди ЦК КПУ, – й подає візитівку.
Сидір узяв цидулку й одразу не збагнув, з ким завів бесіду, та малопомалу вони розговорилися, й уже перегодом зробив для себе висновок: „Авжеж… Соня, як завше, права. Що Драч, що Кравчук, – обоє надихалися й обкурені одним і тим же фіміамом”.
А Наті Гопкало зараз, у ліжку, що Рух, що Драч з Кравчуком, – все ’дно. Її цікавить безпосередньо Соня Розенталь, жінка, яка намагалася прищепити Сидорцю багато позитиву, а він усе те пустив коту під хвіст. Проциндрив марно молодість свою. Та сам Бляк так не думає. Часто любить розповідати, як він з кількома київськими Швейками взяли голіруч citadel комунізму на Банковій і скинули з флаґштока червоно­синє полотнище. Проте, на жаль, узяти – взяли легко центральний охвіс тодішньої влади, та потому виявилося, що не було ким її замінити в наспіх проголошеній державі. А ще, бува, прохоплюється словом, що так само, як Олексій Берест за reichstag, має й він отримати зірку Героя… Взагалі, з Бляка самолюбство випирає через край! Якось під час перших мітингів у місті лягаві брали в кутузку горлопанів і ті назавтра ставали відомими на цілу країну. А Сидорця, завзятого учасника тих збурень, чомусь обминала така швидка слава, на що він просльозився недавно в одній з гопкомпаній:
– Шкода, що тоді мене не запроторили разом із Шкілем. Тепер і я походжав би у вишиваній сорочці по Верховній Раді, давав інтерв’ю.
Та Гопкало гне своєї:
– Прикро, що тебе більше не цікавить Соня…
– Та­а… – лежма махнув рукою. – Вона – давно прочитаний твір. Як, скажімо, байки Сковороди або сарказми Гоголя. Я достатньо її взнав, аби знову гортати знайомі сторінки.
– А мене?.. – повела хтиво бровою, хоч від щойно почутого трохи насторожилась.
– Тебе – ще ні… – відкинув з себе ковдру. – Зараз побачиш, лишень подай мені з шафи того бовдуряку.
Мало­помалу Ната не на жарт захопилася в любощах тими солодко­соковитими черешеньками. Впивалася ними, мов очамріла, нагло впадала в безтямність, перегодя знову й знову кортіло їй глитнути хоч би ковточок клейкої мікстури. (Безумно полюбила густі крапельки м’якуша, про себе їх

читати