Завантажити

помешкань, одне з них орендує в середмісті під office якийсь заморський bonze, а ще два винаймають квартиранти. Двоє її діток – донька й син – мешкають відповідно в Мюнхені та Бостоні. Свого часу про те подбав її покійний чоловік, який мав неабиякий хист авантурника збирати по крапинці пилок з „нашого цвіту по всьому світу” та накопичив з того чималі статки.
На відміну від Бляка, якому все ’дно, як там ростуть ним покинуті чада (має ще й позашлюбне), Ната ревно піклується своїми рідненькими, по можливості надсилає їм пожмакану „капусту” з хрусткими „єврейчиками”. Не шкодує й на любка, щодня видає небораці на кишенькові витрати згідно з хистким курсом нацбанку гривень двадцятьтридцять. Дала б і більше, та Сидорцьо, виявляється, з його слів, має вроджену широку „панську” натуру, враз їх проп’є або гордо кине з плеча товаришам по чарці: „Сьогодні я пас, а ви будьласка…” Бляк – душа щедра, тільки, на жаль, за чужий рахунок. По­справжньому він ніколи не працював. Скажімо, рановранці не прокидався під моторошне дзеленчання будильника, напівсонний і невдоволений надокучливими сірими буднями не голився перед дзеркалом та водночас глибоко в душі тішив себе, що тількито діб залишилося до суботи, коли нарешті можна буде вволю виспатися й робити впродовж вихідних те, що тільки йому заманеться. Донедавна він був пестунчиком долі. Народився й ріс в невеликих містечках, у небідній радянській сім’ї, де родинним берилом правила його кручена й падка на передок мати. Через що змалку Сидорцьо, звісно, батька ставив у другий ряд після любої неньки, позаяк тато віддавав себе цілком роботі, виводив у передових колгоспах елітні породи бичків і телиць, рідко коли займався сином, а мати повсякчас була вдома, працювала завдитсадком і мала ще відведений час на шуримури з двома­трьома поважними людьми в районі. Тож, коли Сидорцьо після закінчення школи зажадав бути космонавтом, Евеліна Петрівна моргнула кому треба, й син вступив до вищого льотного військового училища, та через тиждень­другий опинився вдома, не витримав „лихої долі” майбутнього льотчикавинищувача й космонавта. Ображений на всіх і вся, проваландався з півроку біля маминої спідниці, кілька разів, до слова, застукав її на гарячому, й суттєво змінив своє синівське ставлення до любої нені, щиро захопився патріотичною поезією (втратив бо ж aur?ole матері) та подався, навіяний гірким запахом полину, до камінного Львова брати кріпость – осідок рідного слова. Тоді в ersatzкраїні ходила хибна думка, що в місті Лева свято бережуть любов до свого рідного й утробного. Може воно й так, потому казав собі Бляк, але Lemberg як був периферійним містом любого галичанам цісарика, так і залишився, тільки, хіба що, населений стовідсотковими совками. Там мешкали ті ж само homo sovo, що й у його степовому містечку, тільки гуторили якось на польський манір. І кумедно гнули кирпу під ляха. „Київ, тільки Київ врятує мене від зради й сіроми”, – поклав собі на другому курсі Сидір і домігся свого – наступного року його перевели на журфак столичного універу.
Через два роки по переїзді Бляка до ersatzстолиці під боком у неї гепнув Чорнобиль, і в Союзі розпочалися коїтися дивні речі. Мічений Горбі оголосив „перестройку” й процес, як він сам висловився, пішов, точніше „непорушна” комунорадянська система почала вщерть тріщати. Ті, що твердо тут спали, враз пробудилися, й посунули юрмою з прапорами на мітинги, а спритні ділки з повсякчас розплющеними очима й подвійним дном ударилися хто тихцем в бізнес, хто гучно в політику. Лише лінюх, недоумок і чесний чоловік не знали, до кого їм пристати, бо довкола вчинилася така веремія, що тільки д­у­же розумний ледве встигав аналізувати карколомні події, й почасти брати в них участь. А тим часом Сидорцьо змужнів, набрався сили на студентських харчах, і по вуха закохався в свою однокурсницю та небавом одружився. На доньці можних батьків. У випускника журфаку Бляка відразу перестала боліти голова щодо свого працевлаштування та отримання заманливої київської прописки. Тесть з тещею влаштували зятька кореспондентом в один з компартійних органів. Там, „жовторотиком”, він не попрацював і року, як уже обійняв посаду редактора іншої, геть протилежної за політичними поглядами, газети, що, напевне, відтак і зіграло з ним злий жарт. Слава, безжальна в’юнка слава й жмути потертих купюр по кишенях через деякий час одібрали від легкодухого (як потім виявилося) та джиґунистого Сидора теплий дім, сім’ю та renommee добросовісного журналіста й редактора. Він спився, пустився берега й ошивався кілька років поміж обчухраних і запухлих до синяви жебраків біля генделиків на Прорізній та Хрещатику, не раз приставав з простягнутою рукою до знайомих: „Старий, дай кілька гривень на сто грамів”. Аж коли в одній не вельми пристойній artpop компанії його підібрала для плотських забав Ната Гопкало й сумлінно тримає біля себе по сьогодні…
„Якби, якби в роті виросли гриби, то я… – приголомшено вислуховує Сидорця, а про себе крадьки думає. – Ніні… Він з утратою чоловічих

читати