Завантажити

які на любовному ложі повністю віддаються невситимій плоті, та перше ніж кинутися в кучугури білосніжних перин, мають звичку трішки подумати. Отже, лишень укмітила, що необачно наступила шпилькою черевичка на чоловічу гідність свого пупса, намагається зараз же виправдатися, ба навіть вибачитися за завданий біль. Але той уперто відмахується від пещеної ручки, неквапом заправляє в штани сорочку, виходить у покоїк, і вже з порогу у верхньому одязі досадно каже:
– Сумно, люба… Піду, побуду наодинці… Може, відпустить… – уважливо причинив за собою масивні залізні двері, й коли залишився сам, злодійкувато пообзирався, рвучко намацав ключем замковий отвір, крутонув спересердя…
Вона, як стояла в розпуці, збентежено хмикнула навздогін:
– А я тут до чого… – ні в тих ні в сих пустотливо повернулася на одній нозі, розмашисто повиляла верткими сідницями на кухню готувати запізнілу каву.
Тиха набрякла осінь мжичить над містом, непомітно застилає його жовто­сірою в’язучою мрячкою. Безліч гризьких крупинок осідає, в’їдається в чутливу шкіру перехожих і, до першого рясного дощу покриває тонюсіньким шаром будівлі, дерева, каналізаційні покришки, брук, автівки. Негода наче зумисне змиває, не дає просякнути, вкорінитися тій ядучій млі по всьому місті, хоч самих міщухів не щадить. Їхнє тіло цупко вкрите гнучкою воскуватою плівкою. Таке принаймні видається Сидору Блякові сидьма на лавці в скверику. Знічев’я споглядає за невпинним рухом машин і людей, проводить, оцінює сумирним поглядом лише дорогі яскраві повози та барвисте вбрання городян. А хто там за кермом і власник тої чи іншої ноші – його геть не цікавить. Адже всі перехожі, вважає, викапані, як дві бульки цементного розчину. Зненацька хіба що зрине в його голові, на мить засвердлить, число 40…
По полудні начебто вже встиг змиритися з тим, що втратив чоловічу достойність і вештається без причини з порожньою матнею старими вулицями дитинця. Несамохіть захоплено­заздрісно розглядає з усіх боків площі гінку вежу дзвіниці, хоч з самого ранку ще нічого не їв. Нехай… Як уже є… Заспокоюється. Бо, мабуть, він не перший ускочив у таку добрячу халепу, якщо здавна кажуть на те: „Що з воза впало, те пропало”. Проте, раз­пораз таки чує, – під кіркою головного мозку в’ївся такий собі надокучливий їжачок­черв’ячок, муляє череп, непокоїть: що ж то нахабно засіло в моїй утробі, жити не дає?
– Йодлик­Мотлик, Йодлик­Мотлик, – спотиньга кілька разів вимовив казна­що, нісенітницю, й відчув одразу полегшення. – Тактак. У мені оселився Йодлик­Мотлик, – і Сидір, як та вагітна жінка, щасливо засяв, погладив себе по грудях, животі, хоч і гадки не має, де саме вгніздився той спритний зайшляк.
Ната пізнього ранку п’є вже другу чи третю каву, навстоячки біля вікна глибоко затягується димом тоненької сигарети, знехотя глипа то в шибку то в люстерко. Там, надворі, автівок більше, ніж городян. Увесь хідник уряд закладений глянцевими бляшанками на колесах. Поодинокі перехожі снують зиґзаґами, радше безладно рухаються, мов ті вояки на смузі перешкод. „Хм… – розмірковує. – Відсутня в них поважність у ході. Похапки, незграбно, стрімголов чортибатька­куди летять, щезають за рогом”, – згорда проводжає краєм ока ще не стара краля полохливих заручників коліс, заліза та комфортної їзди, що на очах запанували в колись тихому периферійному місті. Тепер воно не просто місто, а столиця вільної, незалежної, злиденної держави, можна сказати – еuromegapolis. Тут не один вік сіроми вдають з себе отесаних міщухів, калякають уперто суржиком і надміру пахтяться дезодорантом. Тут, одне слово, не злагоджений рій старанних бджілок, а таке собі кишло свиней, гусей і пацюків. Усе тут рохкає, ґелґоче, нишпорить тудисюди у пошуках їдла, розваг і де б найлегше вкрасти. Тут нікому й в голову не прийде щиро полюбити се місто, його підсоння й краєвиди, зрештою, – полюбити самих себе, мешканців сього величезного пристановища на переправі через утихомирений Дінапр.
– Нік?ли… – невдоволено загасила недопалок Ната, зиркнула принагідно в дзеркальце, й наче само по собі щоки вкрилися легеньким рум’янцем. – Напевно, я також нікого не люблю… – й потроху відчуває, як десь глибоко під серцем туга проростає, наливається брунькою, гляди, так і бризне кущем. – Ох, і дурний він, як той Оверко… Покинув мене спересердя, валандається хтознаде неприкаяний. А я… Я в тривозі за ним. Овва! На… Маєш, Наточко, героя! Вимріяла нарешті собі. Вкусися тепер за язик. Бо не раз теренділа: „Ніхто мене не цікавить. І ніхто нелюбий…” Ат, ні!.. Сидір Бляк… Український патріот і localis origo. Справді, він був якийсь особливий, несхожий на інших, принаймні у сьому місті, а від сьогодні й поготів. Явище планетарного рівня. Тільки, що маю робити, коли кудись щез, запропастився… Шукай вітра в полі, чи то пак величезному місті.
Тим часом у дверях заскреготів ключ і в піднесеному настрої ввійшов Сидір. Ната махом пурхнула йому на груди, схвильовано шепоче:
– Коханий, не жартуй так більше… Можеш довести мене до інфаркту.

читати