
Електронна бібліотека/Проза
- Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
- Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
- З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
- Останній прапорПауль Целан
- Сорочка мертвихПауль Целан
- Міста при ріках...Сергій Жадан
- Робочий чатСеліна Тамамуші
- все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
- шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
- зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
- ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
- тато просив зайти...Олег Коцарев
- біле світло тіла...Олег Коцарев
- ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
- добре аж дивно...Олег Коцарев
- ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
- КОЛІР?Олег Коцарев
- ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
- БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
- ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
- ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
- Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
- Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
- Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
- ЧуттяЮрій Гундарєв
- МузаЮрій Гундарєв
- МовчанняЮрій Гундарєв
- СтратаЮрій Гундарєв
- Архіваріус (новела)Віктор Палинський
- АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
- чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
- напевно це найважче...Анатолій Дністровий
- хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
гніздо; кров залила долоню. Він оглянувся, наляканий і стурбований, довкола й тоді побачив Поліводу.
– Гей! – гукнув, але староста не почув. Голос у солдатика ще прозвучав прохально, він і сам це знав, тому розсердився. Він підійшов до Поліводи і тицьнув йому зброю – гвинтівка, доки він перев’яже рану, не повинна гуляти.
Андріян Никонович спочатку не зрозумів, що від нього хочуть. Тільки підвівся. Солдатик тицяв до рук зброю.
– Ну!
І показав свою долоню в крові; махнув здоровою рукою на натовп. І, суворо дивлячись, чекав виконання наказу. Андріян Никонович, не цілячись, бахнув у натовп.
– Молотец! – сказав солдатик, але тицьнув пальцем у ліве око: треба цілитись, щоб бити точно, треба економити набої.
У прорізі прицілу всі обличчя були знайомими, усі дивилися на своїх губителів, тільки діти стояли спинами, ховаючи обличчя в материнських пеленах; коли на матерів не дивитись, то годі й упізнати, чиї вони, хлопчики й дівчатка.
«Чого ці бідні дітки мають мучитися чекаючи?» – з гіркотою подумав Андріян Никонович, піймав на мушку сіреньку спинку і до упору натис на гачок.
12.
«Ну який із мене комісар, який комісар із мене? Що мені робити, коли руки скуті, а два охоронці міцно затисли з боків, я не можу навіть ударити Зельбсманна, усе розрахував полковник, падлюка, і зараз по оцих людях – он і тітка Варка Ліхван із дітьми стоїть, я в неї рану гоїв – зараз по них відкриють вогонь, – і не буде їх, нікого не буде, а в провулках он чекають своєї черги інші, сотні, тисячі, й діти, діти, діти... Який із мене комісар, Господи, чорте, товариші?! Я офіцер, старший лейтенант, перед самою війною присвоїли, я стройовий командир, так, непоганий, мав відзнаки, так, партійний, і, як офіцера-комуніста, мене призначили комісаром маленького загону, зовсім маленького, шістдесят три чоловіки, неповна рота, і робив, що міг, і, може, непогано робив, але, звичайно, мало, хоч і не можу більше нічого собі закинути, але який із мене комісар? Товариші, ось зараз, зараз, зараз, коли готуються розстрілювати селян?! Що мені робити, товариші? Я не можу відвернути розправи, я винним почуваюся перед сотнями людей. Та справа не в цьому, щоб заспокоїти свою совість, змахнувши все на війну, обставини, фашизм, справа у моєму безсиллі протидіяти. Як, як саме? Заговорити і вимолити пощаду спробувати? Але ж це фашисти, нічого я цим не відверну, тільки зброю в руки Зельбсманна вкладу, зброю, могутнішу за кулі...»
Мюллер махнув рукою, машини стрепенулися на місці і заревли, і знов затріщали автомати, а ядучий дим ударив у ніздрі.
«Ні, я не відведу очей, кожен із цих сотень закарбується в пам’ять, я робив, що міг, люди, пробачте, що мало, прощайте, товариші…»
Селяни стояли тісно один біля одного, як стіна, передні падали, відкриваючи задніх, притискуючи до себе дітей; і, коли стрільба враз обірвалася, люди ще якийсь час продовжували повільно падати, ніби зсовувались із ряду ще живих, а зойки, скрики вже стихли, хоч Михайличу здавалося від дзвону крові у скронях, що автомати строчать, проте стрілянина таки припинилась, і машини, наче зробивши глибокий видих, зафуркотіли впокоєно.
Тоді й підвівся зі свого сидіння Зельбсманн і сказав у моторошній тиші:
– Велика Німеччина наближає до кінця переможну війну проти більшовизму і не потерпить проявів, щонайменших проявів беззаконня у глибокому тилу армій. Минув час, щоб ви переконалися, що новий порядок прийшов назавжди, і пора йому підкоритися, звикнути до нього і вжитися в нього, щоб продовжувати своє нормальне існування. Коли на тілі з’являється болячка, її вирізують, щоб урятувати тіло від зараження. У чому ви щойно і переконалися наочно, завинивши перед владою. Ми змушені вжити цих суворих заходів. Але, ураховуючи той факт, що більшовицька зараза за неповні два роки Радянської влади ще не встигла отруїти ваші душі і є ще можливість виправитись, командування вирішило піти вам назустріч. Зі мною в машині сидить комісар партизанського загону імені Щорса, що складається наполовину із залісців, до речі, добре вам відомий, вигодуваний і вилікуваний вами Володимир Михайлич. Ваше життя залежить від нього. Михайлич повинен зараз виступити і сказати приблизно таке: я, Володимир Михайлич, складаю з себе повноваження комісара загону, прошу пробачення в залісців за те, що пропагандою, обманом приклав руку до того, щоб утягнути село в бандитизм, і надалі, щоб не приносити в жертву мирного населення, відмовляюсь від будь-яких форм боротьби проти Німеччини і закликаю інших, із тої ж причини, не робити цього, а хто заблукав, хай повернеться до сім’ї, до мирної праці... Як бачите, перед вами я не ставлю ніяких вимог, все залежить від Михайлича. Мало не забув. Наперед мушу сказати, і це вже стосується вас: сім’ї партизанів і підпільників будуть знищені, їх не так багато, у цілому ж Заліси не постраждають. Отож, я прошу Михайлича сказати пару слів.
Зельбсманн сів, навіть не оглянувшись на Михайлича.
«І тепер я маю говорити. Я скажу, що інакше не можу, я скажу, що коли б
Останні події
- 11.07.2025|10:28Оголошено конкурс на літературну премію імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”
- 10.07.2025|23:18«Не народжені для війни»: у Києві презентують нову книжку Артема Чапая
- 08.07.2025|18:17Нова Facebook-група "Люблю читати українське" запрошує поціновувачів вітчизняної літератури
- 01.07.2025|21:38Артур Дронь анонсував вихід нової книги "Гемінґвей нічого не знає": збірка свідчень про війну та життя
- 01.07.2025|18:02Сергію Жадану присуджено австрійську державну премію з європейської літератури
- 01.07.2025|08:53"Дикий Захід" Павла Казаріна тепер польською: Автор дякує за "довге життя" книги, що виявилась пророчою
- 01.07.2025|08:37«Родовід» перевидає «З країни рижу та опію» Софії Яблонської
- 01.07.2025|08:14Мартин Якуб презентував у Житомирі психологічний детектив "Гріх на душу"
- 01.07.2025|06:34ТОП-10 книг ВСЛ за червень 2025 року
- 01.07.2025|06:27Українська письменниця Євгенія Кузнєцова у лонглисті престижної премії Angelus