Електронна бібліотека/Проза

чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
Завантажити

гніздо; кров залила долоню. Він оглянувся, наляканий і стурбований, довкола й тоді побачив Поліводу.
– Гей! – гукнув, але староста не почув. Голос у солдатика ще прозвучав прохально, він і сам це знав, тому розсердився. Він підійшов до Поліводи і тицьнув йому зброю – гвинтівка, доки він перев’яже рану, не повинна гуляти.
Андріян Никонович спочатку не зрозумів, що від нього хочуть. Тільки підвівся. Солдатик тицяв до рук зброю.
– Ну!
І показав свою долоню в крові; махнув здоровою рукою на натовп. І, суворо дивлячись, чекав виконання наказу. Андріян Никонович, не цілячись, бахнув у натовп.
– Молотец! – сказав солдатик, але тицьнув пальцем у ліве око: треба цілитись, щоб бити точно, треба економити набої.
У прорізі прицілу всі обличчя були знайомими, усі дивилися на своїх губителів, тільки діти стояли спинами, ховаючи обличчя в материнських пеленах; коли на матерів не дивитись, то годі й упізнати, чиї вони, хлопчики й дівчатка.
«Чого ці бідні дітки мають мучитися чекаючи?» – з гіркотою подумав Андріян Никонович, піймав на мушку сіреньку спинку і до упору натис на гачок.
12.
«Ну який із мене комісар, який комісар із мене? Що мені робити, коли руки скуті, а два охоронці міцно затисли з боків, я не можу навіть ударити Зельбсманна, усе розрахував полковник, падлюка, і зараз по оцих людях – он і тітка Варка Ліхван із дітьми стоїть, я в неї рану гоїв – зараз по них відкриють вогонь, – і не буде їх, нікого не буде, а в провулках он чекають своєї черги інші, сотні, тисячі, й діти, діти, діти... Який із мене комісар, Господи, чорте, товариші?! Я офіцер, старший лейтенант, перед самою війною присвоїли, я стройовий командир, так, непоганий, мав відзнаки, так, партійний, і, як офіцера-комуніста, мене призначили комісаром маленького загону, зовсім маленького, шістдесят три чоловіки, неповна рота, і робив, що міг, і, може, непогано робив, але, звичайно, мало, хоч і не можу більше нічого собі закинути, але який із мене комісар? Товариші, ось зараз, зараз, зараз, коли готуються розстрілювати селян?! Що мені робити, товариші? Я не можу відвернути розправи, я винним почуваюся перед сотнями людей. Та справа не в цьому, щоб заспокоїти свою совість, змахнувши все на війну, обставини, фашизм, справа у моєму безсиллі протидіяти. Як, як саме? Заговорити і вимолити пощаду спробувати? Але ж це фашисти, нічого я цим не відверну, тільки зброю в руки Зельбсманна вкладу, зброю, могутнішу за кулі...»
Мюллер махнув рукою, машини стрепенулися на місці і заревли, і знов затріщали автомати, а ядучий дим ударив у ніздрі.
«Ні, я не відведу очей, кожен із цих сотень закарбується в пам’ять, я робив, що міг, люди, пробачте, що мало, прощайте, товариші…»
Селяни стояли тісно один біля одного, як стіна, передні падали, відкриваючи задніх, притискуючи до себе дітей; і, коли стрільба враз обірвалася, люди ще якийсь час продовжували повільно падати, ніби зсовувались із ряду ще живих, а зойки, скрики вже стихли, хоч Михайличу здавалося від дзвону крові у скронях, що автомати строчать, проте стрілянина таки припинилась, і машини, наче зробивши глибокий видих, зафуркотіли впокоєно.
Тоді й підвівся зі свого сидіння Зельбсманн і сказав у моторошній тиші:
– Велика Німеччина наближає до кінця переможну війну проти більшовизму і не потерпить проявів, щонайменших проявів беззаконня у глибокому тилу армій. Минув час, щоб ви переконалися, що новий порядок прийшов назавжди, і пора йому підкоритися, звикнути до нього і вжитися в нього, щоб продовжувати своє нормальне існування. Коли на тілі з’являється болячка, її вирізують, щоб урятувати тіло від зараження. У чому ви щойно і переконалися наочно, завинивши перед владою. Ми змушені вжити цих суворих заходів. Але, ураховуючи той факт, що більшовицька зараза за неповні два роки Радянської влади ще не встигла отруїти ваші душі і є ще можливість виправитись, командування вирішило піти вам назустріч. Зі мною в машині сидить комісар партизанського загону імені Щорса, що складається наполовину із залісців, до речі, добре вам відомий, вигодуваний і вилікуваний вами Володимир Михайлич. Ваше життя залежить від нього. Михайлич повинен зараз виступити і сказати приблизно таке: я, Володимир Михайлич, складаю з себе повноваження комісара загону, прошу пробачення в залісців за те, що пропагандою, обманом приклав руку до того, щоб утягнути село в бандитизм, і надалі, щоб не приносити в жертву мирного населення, відмовляюсь від будь-яких форм боротьби проти Німеччини і закликаю інших, із тої ж причини, не робити цього, а хто заблукав, хай повернеться до сім’ї, до мирної праці... Як бачите, перед вами я не ставлю ніяких вимог, все залежить від Михайлича. Мало не забув. Наперед мушу сказати, і це вже стосується вас: сім’ї партизанів і підпільників будуть знищені, їх не так багато, у цілому ж Заліси не постраждають. Отож, я прошу Михайлича сказати пару слів.
Зельбсманн сів, навіть не оглянувшись на Михайлича.
«І тепер я маю говорити. Я скажу, що інакше не можу, я скажу, що коли б

Останні події

18.04.2025|12:57
Під час обстрілу Харкова була пошкоджена книгарня «КнигоЛенд»
14.04.2025|10:25
Помер Маріо Варгас Льоса
12.04.2025|09:00
IBBY оголосила Почесний список найкращих дитячих книжок 2025 року у категорії «IBBY: колекція книжок для молодих людей з інвалідностями»
06.04.2025|20:35
Збагнути «незбагненну незбагнеж»
05.04.2025|10:06
Юлія Чернінька презентує свій новий роман «Називай мене Клас Баєр»
05.04.2025|10:01
Чверть століття в літературі: Богдана Романцова розкаже в Луцьку про книги, що фіксують наш час
05.04.2025|09:56
Вистава «Ірод» за п’єсою Олександра Гавроша поєднала новаторство і традицію
30.03.2025|10:01
4 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
30.03.2025|09:50
У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
20.03.2025|10:47
В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра


Партнери