Завантажити

їхній, охорона порядку, так у вас досі й гвинтівки поржавіли, на дідька таких у поліцію брать, тільки й того, що рахуються; наволоч, записався – то роби діло, а не відлежуйся на печі; чого б то їх і партизани смикали, живуть, мовляв, не заважають. Та й хай собі живуть, а тепер сила наїхала, то повилазили, бач, і гвинтівки з-поміж кочерг прихопили, трясця їм у печінку, шмат який увірвати напала охота, з такими наробиш...
– Та швидше! – гримнув, щоб дати вибовтатись злості, доки не вхопила вона за горлянку. – Я вас, хлопці, навчу порядку, порозлежувались, тепер майте! Думали, без вас обійдеться? На готовеньке захотілось?
– Та що це ви, дядьку? Тут таке робиться, а ви?.. – стали виправдовуваться поліцаї. – Хіба ж ви не знаєте? Таке було... Та й ви самі...
– Помовчіть уже... об’їждчики.
– А не було команди! – не витримав і огризнувся Корнелюк.
– Буде! Буде команда! Не доведеться більше за чужою спиною ховатися.
– То куди ми йдемо?
– А ось для початку в оцю хату.
– До Ваньки Явтушика? – не повірили хлопці.
Таки до нього, до Івана Явтушика, і вів спершу поліцаїв Андріян Никонович, і сам не знав, чому саме сюди, можна було б завернути і в сусідні хати, до пристойніших людей, бо ж Ванька Явтушик був останнім чоловіком у селі, п’яничкою гірким-прегірким, голим-голісіньким, бо пропив що міг, міг би й душу, та її не виймеш, міг би й хату, та з місця не зрушиш, і діти голі, й жінка гола, тільки стид лахміттям прикривають.
Але таки до нього першого ішов Андріян Никонович.
«А мені що? – заводив себе, – я виконую, що сказали, і до Ваньки першого йду, бо не обумовлювали, до кого першого йти, а біла пов’язка, ясно, не для того, щоб справді когось порятувати, знайшли дурного німця, який би соломинку втопаючим простягав, а що воно значить, я знать не бажаю, от і скажу Ваньці першому – хай рятується».
У хаті Явтушика було тихо і порожньо. Іван сидів на єдиній голій лаві за голим столом, жінка на незастеленій лежанці, а діти позвішували ноги з печі – сиділи, мов ждали кого, чи радились, або чекали, доки з кутка хлібина вилізе, навіть не оглянулися на гостей.
– Доброго здоров’я, хазяїне, – несподівано для себе привітався Андріян Никонович.
Йому ніхто не одказав, тільки зрухнулись ледь-ледь.
– Іване, гей, Ванько! – як у бочці, залунав у порожній хаті голос Кухаря. – Самогонку прийшли трусить. Піднімайся, покажеш по-доброму!
І зареготали, недоумки, оглядаючись один на другого.
– Ану, тихо! – гримнув Полівода. – Подуріли? Ідіть на двір провітріться.
І вони вмовкли, наче загнулися, і пішли швидко, штовхаючись у дверях.
– Ну от, Іване, – сказав Андріян Никонович і присів на іншому кінці лави.
– А-а, Андріян Никонович, – підвів голову і заусміхався Явтушик, – рідненький наш, благодійник, уже прийшов...
Він підхопився з лави, став навпроти, схилившись ніби в поклоні, й заграв свою одвічну комедію, хоч наче й не випивши був зрана, але в ньому сиділо, видно, стільки горілки, що й не вивітрювалася вже, скривив маленьку, як у пацюка, зморшкувату пичку, заграв свою комедію блазенську!
– Уже прийшов, навідався, не забув. Ми ж чуємо – торохтить на хуторах і димком тягне наче, смаленим, паленим, а нас ніби й забули, аж тут сам солтис рідненький не погидував у хату завітать – провідать...
– Перестань, Іване, – відмахнувся Андріян Никонович і подумав: а чи знайдеться в них який шмат білого, щоб пов’язки зробити, бо сміху буде: згинули, бо в господі клаптя білого не знайшлося.
– Ну-ну-ну-ну, – заторохтів чимось задоволений Явтушик, – кажи ж, кажи ж, куди збиратися, то ми вдягаться почнемо, начиння-перечиння натягати...
– Жити хочеш? – прямо спитав Андріян Никонович, бачачи, що толку не буде. – Не скачи півнем, скажи, хочеш жити?
– Хочу, ой хочу, і горілки хочу, – витанцьовував перед ним Явтушик, ніби ноги пробував для танцю. Чом би й ні, чом би й ні...
Та пропади ти пропадом, мало не сказав Андріян Никонович, пропадом-пропадом – тьху, чорт! – сам забалакуваться став – із цим своїм виводком, кому ви такі треба, страмота одна, свині кращі, – але не сказав так Андріян Никонович, щось не пустило язика, досада, може, що не вгамовувалася, непрояснена, а її ж треба було прояснити, щоб усім міг казати, кожному стрічному: а пропади ти пропадом!
– Німець село приїхав палити, – сказав Андріян Никонович, народ – до ноги, усіх... Ну, може, хіба трохи зостанеться...
Але й це не подіяло на Явтушика.
– Усіх то й усіх, яка різниця нам, усі перед богом рівні – і п’яниця Ванька, і староста Андріян, рівні, рівні, – й далі собі пританцьовував, пришелепкуватий, і діти не на нього, Поліводу, дивились, аж шиї витягали, а на батькові коники. – У гурті буде веселіше, тільки й того, тільки й того, от. А що мені всі? – раптом зупинився Явтушик і, здається, й погляд йому прояснішав. – Що мені всі, рідний мій? Із Ванькою всі не пили, Ванька один пив... Хіба коли з жінкою. Ванька за себе звіт тримає. І кожен хай за себе одвітствує, а то заладили:

читати